Слава Богу, я знову бачу Козетту. Пане Понмерсі, дозвольте я казатиму їй "ти". Це вже ненадовго.
А Козетта дорікала йому:
— Як погано з вашого боку, що ви нас покинули! Де ви пропадали? Я посилала Ніколетту, і їй щоразу казали: "Він кудись поїхав". Ви давно повернулися? Чому нас не повідомили? А знаєте, ви дуже змінилися. Як вам не соромно, тату? Ви хворіли, а ми й не знали. Маріусе, помацай, яка в нього холодна рука!
— То ви прощаєте мене, пане Понмерсі? — повторив Жан Вальжан.
Тут усі почуття, які переповнювали Маріусове серце, вихопилися назовні, й він вигукнув:
— Козетто, ти чуєш? Він просить пробачення! А ти знаєш, чим він завинив переді мною? Урятував мене від смерті. І навіть більше. Він подарував мені тебе. А врятувавши мене й подарувавши мені тебе, Козетто, він приніс себе в жертву. І мені, невдячному, і мені, безжальному, і мені, глибоко перед ним винному, він тепер каже: "Дякую". Якби все життя я простояв навколішки перед цим чоловіком — і то було б мало! Він усе пройшов заради мене, заради тебе, Козетто, — і вогненне пекло барикади, і смердючі підземелля клоаки! Він наш янгол-охоронець, Козетто!
— Тихше! Тихше! — прошепотів Жан Вальжан. — Навіщо говорити про це?
— Чому ви нічого мені не сказали? — вигукнув Маріус із гнівом, у якому звучали ноти глибокої пошани. — Ви рятуєте людям життя і приховуєте це від них! Більше того: під приводом відвертості ви зводите на себе жахливий наклеп.
— Я сказав правду, — відповів Жан Вальжан.
— Ні, — заперечив Маріус. — Правда — це вся правда, а всієї правди ви не сказали. Ви були Мадленом — чому про це не сказали? Ви врятували Жавера — чому не сказали? Я завдячую вам життям — чому не сказали?
— Бо я вважав, що ви маєте слушність. Мені треба було піти. Якби ви довідалися про ту історію з клоакою, ви змусили б мене залишитися з вами. Це було б незручно для всіх — отже, я мусив мовчати.
— Що незручно? Кому незручно! — обурився Маріус. — Невже ви гадаєте, що залишитесь тут? Ми заберемо вас звідси. О Боже! Подумати тільки — адже я довідався про все випадково! Ми заберемо вас із собою. Ви — наш батько, і ви не залишитеся в цій жахливій норі жодного дня. І не думайте, що завтра ви будете тут.
— Завтра мене тут не буде, — сказав Жан Вальжан, — але не буде й у вас.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав Маріус. — Ми не дозволимо більш ніяких подорожей. Ви нас не покинете.
— Цього разу ми не жартуємо, — докинула Козетта. — Внизу стоїть фіакр. Я викрадаю вас. І як буде треба, то застосую силу.
І, сміючись, вона вдала, ніби підводить старого з крісла.
— Ваша кімната досі чекає вас, — сказала вона. — Коли б ви знали, як гарно тепер у саду! Цвітуть азалії. Алеї посипано річковим піском, і там трапляються фіолетові черепашки. Ви їстимете мої полуниці. Я сама поливаю їх. І щоб більше ніяких баронес, ніякого добродія Жана, у нас республіка, і всі кажуть одне одному "ти", правда, Маріусе? Ви поїдете з нами — дідусь буде дуже радий! Ми виділимо вам окрему грядку в саду, ви обробите її, й тоді подивимося, чиї полуниці будуть смачніші — мої чи ваші. Я зроблю все, чого ви хочете, тільки слухайтеся мене.
Жан Вальжан слухав музику її голосу, але не розбирав змісту слів. На очі йому навернулися сльози. Він прошепотів:
— Ось і доказ, що Господь милосердний. Вона тут.
— Тату! — сказала Козетта.
А Жан Вальжан вів далі:
— Справді, як чудово було б жити разом! На деревах там співають пташки. Я гуляв би з Козеттою. Така радість — бути серед живих людей, які кажуть одне одному "доброго ранку", які перегукуються в саду. Ми щодня зустрічалися б, ми обробляли б кожне свій куточок. Вона частувала б мене полуницями, а я дарував би їй троянди. Це було б чудесно… Тільки…
Він помовчав і тихо сказав:
— Як жаль!
Жан Вальжан стримав сльозу й усміхнувся.
Козетта взяла обидві руки старого у свої долоні.
— Боже! — вигукнула вона. — Ваші руки стали ще холодніші. Ви занедужали? Вам щось болить?
— Ні, — відповів Жан Вальжан. — Мені дуже добре. Тільки…
Він замовк.
— Що тільки?
— Я зараз помру.
Козетта й Маріус здригнулися.
— Помрете? — скрикнув Маріус.
— Так, але це пусте, — сказав Жан Вальжан.
Він зітхнув, усміхнувся й заговорив знову:
— Козетто, ти мені щось розповідала. Говори далі, я хочу чути твій голос!
Маріус мов закам’янів, дивлячись на старого.
Козетта зойкнула:
— Тату! Тату! Ви житимете! Я хочу, щоб ви жили!
Жан Вальжан підвів голову і з ніжністю дивився на Козетту.
— О, так, заборони мені помирати. Хто знає? Може, я й послухаюся тебе. Я вже помирав, а ви прийшли, і мені здалось, що я оживаю.
— Ви сповнені сили й життя! — вигукнув Маріус. — Невже ви думаєте, що люди помирають отак зразу? У вас було горе, тепер воно минуло. Це я повинен просити прощення, і я прошу його у вас навколішках. Ви житимете ще довго, житимете з нами. У нас обох віднині буде одна думка — про ваше щастя.
— Ну от, бачите, — сказала Козетта, уся в сльозах. — Маріус теж каже, що ви не помрете.
Жан Вальжан усміхався.
— Якби ви й узяли мене до себе, пане Понмерсі, я однаково залишився б тим, ким я є. Ні, Господь подумав так само, як ви, як я, і вирішив, що моя смерть — найкращий вихід. Хай пан Понмерсі буде щасливий із Козеттою, хай юність поєднається з осяйним ранком, утішайтеся, мої любі діти, пахощами бузку та солов’їним співом, а я вже ні на що не здатен, і я помру. Так треба. Будьмо розважливі, адже я відчуваю, що мені кінець. Годину тому я знепритомнів. А вночі випив цілий глечик води. Який добрий у тебе чоловік, Козетто! Тобі з ним краще, ніж зі мною.
В двері постукали. Увійшов лікар.
— Здрастуйте і прощайте, докторе, — сказав Жан Вальжан. — Ось мої бідолашні діти.
Маріус підійшов до лікаря. Він звернувся до нього з одним словом: "Добродію…", але в тоні, яким він його вимовив, було невисловлене запитання.
Лікар відповів йому промовистим поглядом.
Жан Вальжан обернувся до Козетти. Він дивився на неї так напружено, ніби хотів забрати її образ у вічність.
Лікар помацав йому пульс.
— А, то це за вами він журився, — тихо мовив він.
І, нахилившись, прошепотів Маріусові на вухо:
— Надто пізно.
Жан Вальжан на мить відірвав очі від Козетти, подивився на Маріуса та лікаря ясним поглядом і ледь чутно прошепотів:
— Померти — легко. Страшно — не жити.
Несподівано він підвівся. Такий приплив сил іноді свідчить про те, що почалась агонія. Твердим кроком Жан Вальжан підійшов до стіни, відсторонив лікаря й Маріуса, які хотіли допомогти йому, зняв зі стіни мідне розп’яття, що там висіло, і пересуваючись легко, наче здорова людина, знову сів у крісло й поклав розп’яття на стіл.
— Ось великий мученик, — голосно сказав він.
І тут плечі його опустились, голова впала, а складені на колінах руки почали дряпати нігтями матерію.
Козетта, ридаючи, підтримувала його за плечі.
— Тату, не покидайте нас! — крізь сльози вигукувала вона. — Невже ми знайшли вас для того, щоб знову втратити?
Можна сказати, агонія веде вмирущого звивистим шляхом. Вона то штовхає його до могили, то повертає до життя. Людина йде в небуття мовби навпомацки.
Жан Вальжан опритомнів після цього напівзабуття. Піднявши край Козеттиного рукава, він поцілував його.
— Він оживає, лікарю, він оживає! — вигукнув Маріус.
— Ви такі добрі обоє, — сказав Жан Вальжан. — Пане Понмерсі, мене дуже засмучувало, що ви не захотіли торкатися грошей. Ті гроші справді належать вашій дружині. Зараз я все поясню вам, діти мої. Чорний гагат привозять із Англії, білий — з Норвегії. Про це написано он у тому листі, ви його прочитаєте. Я вдосконалив також застібки на браслетах, і вони стали гарніші й дешевші. На цьому можна заробити чимало грошей. Отож Козеттине багатство належить їй по праву. Я розповідаю вам ці подробиці, щоб ви були спокійні.
Крізь прочинені двері до кімнати заглянула воротарка.
— Може, покликати священика? — запитала вона вмирущого.
— У мене він є, — відповів Жан Вальжан і показав пальцем угору, наче бачив там когось, невидимого для інших.
Можливо, єпископ і справді був присутній при цьому прощанні з життям.
Козетта обережно підклала вмирущому під спину подушку.
Жан Вальжан заговорив знову:
— Пане Понмерсі, благаю вас, не тривожтеся, ті шістсот тисяч франків справді належать Козетті. Я дарма прожив би життя, якби ви не скористалися ними.
Козетта й Маріус, узявшись за руки, стояли перед Жаном Вальжаном, охоплені розпачем, тремтячі, онімілі від горя.
Дихання хворого стало хрипким і уривчастим. Йому вже важко було підняти руку, ноги зовсім не ворушилися, але чим слабше ставало тіло, тим ясніше проступала на чолі велич його душі. Відблиск потойбічного світу вже мерехтів у зіницях.
Усміхнене обличчя все дужче блідло. Життя завмерло в ньому, а натомість воно освітилося неземним сяйвом. Дихання слабшало, а погляд ставав проникливіший. То був мрець, за спиною в якого вгадувалися крила.
Знаком він підкликав Козетту, потім Маріуса. Надходила, мабуть, остання хвилина, і Жан Вальжан заговорив ледь чутким голосом — він уже долинав наче крізь стіну:
— Підійдіть до мене, підійдіть обоє. Я дуже вас люблю. О, як добре так помирати! Ти теж любиш мене, моя Козетто. Я знаю, ти завжди була прив’язана до свого старенького. Яка ти добра, підклала мені під спину подушку! Ти трохи поплачеш за мною? Але не дуже довго, гаразд? Я не хочу, щоб ти журилася по-справжньому. Ті шістсот тисяч франків, діти мої, то чесно нажиті гроші, і ви можете зі спокійною совістю користуватися своїм багатством. Придбайте собі карету, беріть ложу в театрі, тобі потрібні гарні бальні сукні, моя Козетто, живіть щасливо. Козетті я заповідаю також два свічники, які стоять на каміні. Вони срібні, але для мене дорожчі, ніж золоті або й діамантові. Не знаю, чи задоволений мною там, на небі, той, хто подарував мені їх. Я зробив усе, що міг. Діти мої, я бідняк, і ви поховайте мене десь у закутні кладовища; покладіть тільки камінь, щоб позначити місце. Така моя остання воля. Ім’я на камені не викарбовуйте. Якщо Козетті захочеться іноді провідати мене, я буду радий. Приходьте й ви, пане Понмерсі. Я повинен признатися, що не завжди любив вас. Простіть мене за це. Я дуже вдячний вам, бо ви подарували щастя Козетті. У шухляді лежить п’ятисотфранковий білет.