Союзники, а слова зайвого кинути не можна.
На високих гривах, по узгір'ях і на горах, по ущелинах і в долинах, уздовж глибоких русел річок і ручаїв, та й у сухих роздолах буйні ліси, гаї, переліски.
Не гірше засік охороняла себе порізана, посічена горбата земля Придністров'я, прикрита дубами, сірокорими грабами, твердими буками, гостролистими кленами, срібними липами, чорними в'язами, міцним ясенем. У зелень чорних лісів темними загонами спускався з вершин бір. А знизу густим підліском наступали шипшина, троянди, ліщина. Узлісся відгороджувалося від полян стінами колючого терну.
Вгору та вниз, вниз та вгору... І все яри, спадини, косогори, зміїсті стежини. Не пройти, не пролізти, не продертися.
Та все ж хто шукає, той знайде в Придністров'ї і низькі перевали, і долини з рідколіссям, з довгими пролисинами, де можуть пройти і кінні, де можна прогнати і табуни, які степові люди тягнуть за собою для м'яса, де прокотяться вози з великими колесами.
Особлива тут земля. Не степ. Не ліс. Гори,— але й не гори. Придністров'я. Тутешні жителі, люди слов'янської мови, називають свої місця Углом.
Степова дорога, підходячи до Рось-ріки зручним шляхом, на Росі й закінчувалася. Після Росі немає таких доріг, щоб можна було комусь вільно ходити через землю. А Угол прорізаний дорогами.
Та все ж є і для уголичів приховані місця. Збоку від перевалів і недалеко від небезпечних доріг уголичі знають сховища по ущелинах і на висотах, куди кінному степовикові важко добратися. В отаких закутах вони й рятувалися в роки, коли степ був здатен заполонити своєю силою весь світ. Тому володарі Придністров'я, можливо, й назвали свою землю Углом, а себе уголичами, чи угличами.
Після хозарського побоїща за два десятки років Поросся об'єдналося до самої Прип'яті. До півдня роські володіння перевалили через Рось. Із прип'ятьських лісів, із земель кислих, пісних, люди тяглися на степовий чорнозем. Тепер орють на Туровому урочищі, де раніше чатував дозор від малосилої роської слободи. Нині дальній дозор перебрався на гору-могилу, звідки молодий Ратибор разом з орлами підстерігав хозарів.
Уголичі жили по-старому. Слобід не тримали, але воїни були добрі і пішки, і на конях. їхні старші називалися не князями, а жупанами '.
Коли на уголичів нападали, вони, покидаючи поля і житла, ховалися по своїх закутах і в цих вузьких місцях, де малою силою можна багато зробити, оборонялися. Нива прив'язувала уголичів до долин, доступних для навал. Тому вони не будували собі добрих будинків і градів, а мешкали в бідних халупах, які не шкода було покидати на розорення.
Сховавши дітей, жінок, немічних старих, уголичі вміли добре вистежувати, били зненацька нападників на Угол, заманювали в засідки. Іноді їм удавалося брати здобичі більше, ніж вони втрачали на потравлених полях і в спалених халупах.
Жупан — від ж у п а — община, плем'я, рід.
Між собою роди не мирилися через давній звичай умикати дівчат у жони і з молодецтва викрадати товар. Від ворогів ховалися нарізно. Тому уголичі, як зрозумів Ратибор, і жили роздрібнено.
Про гуннів, з якими у росичів були тільки криваві зустрічі, уголичі зберігали добру пам'ять — вони були союзниками. Немало корінних ромеїв, які втекли з імперії, жило між гуннами. Нині втеклі ромеї шукають притулку і в уголичів. Владан показав Ратибору гарні срібні пряжки роботи втеклих ромейських умільців. Владанів дід з іншими воїнами ходив під рукою Аттіли Батечка на захід сонця в країну Галлію і повернувся з доброю здобиччю.
Своїм справжнім ворогом уголичі вважали ромейську імперію. З незапам'ятних часів ромейське військо грабувало слов ян, виловлювало для рабства, і рідко кому вдавалося вирватися з ромейської неволі. Бувало, ніби заспокояться ромеї. Так ні, знову починають. А воєвода Хілвуд намислив зовсім звести із світу слов'янський рід. Багато разів він нападав на дрогувичів, верзутичів, веунтичів, чиї землі на північ від Дунаю. Хілвуд вщент випалював ниви, селища, ліси, захоплював худобу, багатьох людей убив та ще більше погнав рабами за Дунай. Навіть в Угол ходив лютий Хілвуд і в сухе літо пускав пал по горах, щоб викурити уголичів із схованок. Зрозумівши, що немає іншого порятунку від ромейської біди, багато колін об'єдналися. Спільним ополченням вони розбили ромейське військо. Відтоді ромеї не зважуються ходити за Дунай, а уголичі навчилися в ромеїв об'єднувати військо і шастати по чужих землях.
Не забродами і не чужаками росичі прийшли в Угол. Князь Всеслав, готуючи похід, засилав в Угол послів з дарами. Уголичі чекали росичів і самі спорядили військо, обравши похідним князем-^жупаном досвідченого в набігах Владана.
Дванадцять кінних сотень привів Ратибор на Дунай. Двадцять п'ять сотень залишилося із Всеславом для охорони кону роських земель.
Збулося передбачення Віщого князя: великому війську — велика справа.
На пустельній бистрині вище фортеці показалися човни. Лічив, лічив їх Ратибор і збився. Та й навіщо лічити. Уголичі переправляться самі, допоможуть переправитися і росичам. Уголицькі гребці гнали порожні довбанки на допомогу війську. Тут, біля фортеці, береги зручні для переправи. Але човни, зауважив Ратибор, уголичі тримають в іншому місці. Виходить, хоч ромеї і не потикаються на лівий берег, але уголичі їх побоюються.
Свою допомогу союзники запропонували незадарма. Правили ціну, торгувалися, по чому за вершника візьмуть. Домовилися — за кожних п'ять вершників по римській золотій монеті, враховуючи сюди ж і зворотну переправу. Ратибор міг розраховувати лише на майбутню здобич, з росичами не було не тільки золотої порошинки, а й ніякісіньких товарів на обмін.
Уголичі запевняли, що ромеїв у фортеці мало і вони не посміють протидіяти сильному війську: до дванадцяти сотень роських воїнів пристало вісімнадцять сотень збірного війська уголичів, тиверців, верзутичів, дрогувичів. Та все ж Владан не перечив Ратибору послати десять човнів із стрільцями, щоб прикрити переправу.
Мурашками вибрались на крутий берег передові росичі і дали димом умовний знак: немає ніде ромейської засідки.
Човни, навантажені сідлами, зброєю та одягом, ішли вервечкою, не кваплячись. Голі вершники пливли з кіньми, тримаючись за течією вище човнів.
Залишивши на лівому березі в начальниках старого Крука, Ратибор плив попереду, як належить князеві.
Слабка течія ледь помітно зносила. Розумний кінь і досвідчений вершник трималися навскоси, щоб пристати точно в призначеному місці. Верстви на три розпросторився в місці переправи Дунай. Тому течія тут повільна, тому й переправа тут. Розумно поставили ромеї на Своєму березі фортецю. Опустившись у воду, Ратибор перестав бачити кам яні стіни. Думалося йому, як сам він зумів би виждати, зумів би не дати вилізти з води голим, беззбройним.
Ратибор, піднімаючись, оглядався на своїх. Уся річка вже рябіла кінськими і людськими головами. Дністер — ріка значно вужча, мабуть, втричі менше плисти. Та все ж було важче. Течія там дужча, і човнів не було. Втопили десятків чотири коней. Сорок вершників залишились об одному коні, поки не здобудуть собі підставу. Недорахувались і трьох людей. Ніхто не помітив, як вони пішли годувати риб та раків. Молоді. Горді, вперті. Такий сам себе рятуватиме, на допомогу не покличе нізащо. Мовляв, скажуть потім: ти не зміг... Зате тут Ратибор суворо наказав гребцям, щоб дивилися.
Ось і бистрина. Течія подужчала, крутіше праворуч узяв і кінь, і плавець. Та все ж далеко швидкості Дунаю не лише до Дністра, а й до дніпровських вод. Кажуть, море тут недалеко. За сотню верстов нижче за течією Дунай повертає коліном на північ, тече вздовж Понту. В низьких землях ріки повільні.
Насунувся ромейський берег. Ратибор, розрізняючи рештки старих паль, як і на лівому березі, подумав: "Невже був тут міст, перекинутий через річку, на три верстви завширшки?.."
Діставши дна копитом, гнідий зігнув шию лебедем. Довга мілина гостинно вела на суходіл.
На узгірку димів сигнальний вогник. Холодна зустріч, немає господарів. Дзвін у фортеці змовк.
Весело, шумно випливали росичі. Голосно відфоркувалися коні. Десятки міцних рук вихоплювали з річки навантажені човни. Не звичні до наготи, росичі квапилися одягтися.
А Ратибор все чекав чогось особливого. Чого? Все було звичайне — повітря, земля і вода. Наближався вечір.
2
Вранці наступного дня на башті фортеці підняли два схрещені списи і біле знамено. Це був виклик на перемови. Владан відповів тим самим, і незабаром на лисій висотці показалися три чужі вершники.
Між росичами ще міцно жив воїнський звичай, панували слобідська суворість і безсловесна покора старшим. Хоч і тяглися росичі, як до чуда, подивитися на перших воїнів-ромеїв, та мовчки дали їм широку дорогу. Очима їх обмацували чіпко, не гірше пальців. Оцінювали коней, важких, товстошиїх і головатих, з довгою шерстю на бабках. Одягнуті в бойові обладунки, —ромеї сиділи глибоко й міцно, надовго розпустивши стремена. Зброї з собою ромеї не взяли.
Дивуючись собі, Малх шукав під шоломами риси знайомих облич. Всі три ромейські посланці були люди немолоді. Чи не служив Малх з кимось із них в легіонах імперії? Зайві думки, зайві почуття людини, що повернулася майже через два десятки років.
Якби не було зустрічей з купцями на Торжку-острові, Малх забув би й ромейську мову. Недарма стільки разів осипалося листя в роських лісах. Кому рости, а кому старітися. Малх убрався в силу, як зимовий заєць. Голова в Малха біла, зате пишні брови чорні, і вуса відпущені по-роськи, ще не зовсім побіліли.
Багато клопоту Малх завдав ромейським купцям. Прижившись між росичами, колишній підданий імперії втручався в торги, пояснюючи росичам справжні ціни на сіль та інші товари ромеїв. Купці погрожували більше не підніматися по Дніпру, а завершували неминучою згодою з упертістю слов'ян.
Ромейський начальник не впізнав у Малхові втеклого підданого. Закинутий на край імперії, комес начальствував над чотирма сотнями піхоти і трьома сотнями кіннотників. У їхньому різноплемінному складі були піддані, навербовані серед убогого населення гірських місцевостей імперії, звідки, попри всі потуги збирачів, не поступали податки. Були італійські військовополонені, і доживало свій вік кілька десятків готів, узятих у Неаполі, були перси.