Постать Жана Вальжана раптом виступила з мороку й виросла перед його очима. Маріус не міг стримати радісного вигуку:
— То виходить, цей нещасний — чудова людина! І ті гроші справді належать йому! Він Мадлен — провидіння цілого краю! Він Жан Вальжан — рятівник Жавера! Та це ж герой! Це — святий!
— Він не святий і не герой, — сказав Тенардьє. — Він убивця і злодій.
Маріус знову почув слова "вбивця" і "злодій", з якими, здавалося, було покінчено. Його наче облили крижаною водою.
— Авжеж, — провадив Тенардьє. — Жан Вальжан не обікрав Мадлена, але він злодій. Він не вбив Жавера, але він — убивця. Пане барон! Я розповім вам усе, як є, і полишу на вашу великодушність винагородити мене. Цю таємницю слід цінувати на вагу золота. Я трохи стомився, дозвольте мені сісти.
Маріус сів сам і показав на стілець співрозмовникові.
Сівши, Тенардьє, заклав ногу на ногу й відкинувся на спинку — як людина, впевнена у собі.
— Пане барон! — з поважною урочистістю заговорив він. — Шостого червня тисяча вісімсот тридцять другого року, в день заколоту, один чоловік перебував у Головній клоаці Парижа, там, де водостік виходить у Сену, між мостом Інвалідів і Йєнським мостом.
Маріус раптом підсунув свого стільця ближче до Тенардьє. Той помітив цей рух і вів далі з неквапністю оратора, що цілком заволодів увагою слухача:
— Змушений переховуватися — правда, з причин, далеких від політики, — вищеназваний чоловік обрав клоаку собі за житло й мав від неї ключа. Було це, повторюю, шостого червня, десь о восьмій вечора. Чоловік почув у клоаці шурхіт кроків. Вельми здивований, він притиснувся до стіни і став чекати. Кроки наближались. Заґратований вихід на Сену був неподалік, і звідти проникало світло, що дало йому змогу впізнати в тому, хто йшов, колишнього каторжника, і побачити, що він несе на спині труп. Убивця схоплений на гарячому, а щодо крадіжки, то це ясно само собою. Задарма людину не вбивають. Каторжник збирався кинути труп у річку. І ось що варто відзначити: дістатися до виходу каторжник міг, лише пройшовши крізь жахливу трясовину. Але він не кинув туди труп, бо робітники клоаки, чистячи наступного дня водостік, знайшли б убитого, а це не входило у розрахунки вбивці. Він визнав за краще перебратися через драговину зі своєю важкою ношею, і це, мабуть, коштувало йому неймовірних зусиль. Більший ризик для життя годі собі уявити, і я взагалі не розумію, як він вибрався звідти живий.
Маріус пересунув стільця ще ближче до Тенардьє. А той скористався з цього, щоб перевести дух.
— Пане барон, клоака — не Марсове поле. Вона вузька, і якщо там опиняться двоє, вони неодмінно мають зустрітися. Отож постійний мешканець клоаки й випадковий перехожий мимохіть зіткнулися. Перехожий сказав постійному мешканцеві: "Ти бачиш, що я несу. Випусти мене назовні — у тебе є ключ". Цей каторжник — неймовірно дужий. Відмовити йому — не було чого й думати. Одначе власник ключа почав із ним розмову — щоб вигадати час. Він уважно оглянув мерця: то був добре вдягнений юнак, на вигляд багатий і весь залитий кров’ю. Під час розмови мешканець клоаки зумів непомітно для вбивці відірвати клапоть від сурдута вбитого. Речовий доказ, як ви розумієте, — засіб вистежити злочинця й приперти його до стіни. Клапоть від сурдута мешканець клоаки сховав до кишені. Після чого він відімкнув ґрати, випустив перехожого з ношею, знову замкнув двері й подався геть, не бажаючи бути вплутаним у цю історію, — він не хотів бачити, як убивця кидатиме труп у річку. Вам тепер зрозуміло? Той, хто ніс убитого, був Жан Вальжан; власник ключа — перед вами; а клапоть від сюртука…
Урвавши фразу, Тенардьє витяг із кишені й підняв угору клапоть чорного сукна — подертий, весь у іржавих плямах.
Не відриваючи погляду від того клаптя, блідий, як смерть, Маріус поточився до стіни; не обертаючись, він намацав ключ у замку стінної шафи, відчинив дверцята й засунув туди руку.
— Пане барон, — вів далі Тенардьє, — у мене найсерйозніші підстави припускати, що вбитий юнак був багатий чужоземець, який мав при собі величезну суму грошей. Жан Вальжан заманив його в пастку.
— Тим юнаком був я, а ось і сюртук! — крикнув Маріус і кинув на підлогу закривавлений чорний сюртук.
Потім, вихопивши клапоть із рук Тенардьє, він приклав його до відірваної поли. Клапоть прийшовся якраз. Тенардьє остовпів від подиву.
Маріус рвучко випростався, охоплений і розпачем, і радістю. Він сунув руку до кишені, підійшов до Тенардьє й розлючено тицьнув йому під ніс жмут банкових білетів.
— Ви мерзотник! Ви брехун, наклепник і бандит! Ви хотіли звинуватити людину, а ви виправдали її! Бо це ви — злодій і вбивця! Я бачив вас, Тенардьє-Жондрет у тій норі на Госпітальному бульварі. Я знаю досить, щоб запровадити вас на каторгу або й далі! Ось вам тисяча франків, тримайте, негіднику!
І він пожбурив Тенардьє в обличчя тисячофранковий білет.
— А, Жондрет-Тенардьє, підлий пройдисвіте! Хай це буде для вас наукою, щоб знали, як копирсатись у чужому смітті! Беріть ще п’ятсот франків і забирайтеся звідси! Вас рятує Ватерлоо.
— Ватерлоо? — пробурчав Тенардьє, запихаючи до кишені гроші.
— Так, душогубе! Ви врятували життя полковникові…
— Генералові! — заперечив Тенардьє, скинувши голову.
— Полковникові! — сердито вигукнув Маріус. — За генерала я не дав би вам і ліара. А зараз геть звідси! Ось вам ще три тисячі франків. Завтра ж виїдете з дочкою до Америки. Бо ваша дружина померла, бридкий обманщику! Я простежу за вашим від’їздом, бандите, і дам вам на дорогу ще двадцять тисяч франків. Забирайтесь якнайдалі, хай вас повісять десь-інде!
— Я вічно дякуватиму вам, пане барон, — відповів Тенардьє, кланяючись до землі.
І він вийшов, нічого не розуміючи, приголомшений цією несподіваною грозою, що обсипала його банковими білетами.
Покінчімо тут-таки з цим чоловіком. Через два дні після описаних подій він виїхав під вигаданим прізвищем до Америки з дочкою Азельмою, маючи при собі чек на двадцять тисяч франків, виписаний в один із банків Нью-Йорка. Підлість Тенардьє була невиліковною, в Америці він лишився вірний собі. Погана людина навіть добро обертає на зло. На Маріусові гроші Тенардьє став работорговцем.
Тільки-но Тенардьє вийшов, Маріус кинувся в сад, де досі прогулювалася Козетта.
— Козетто! Козетто! Їдьмо зараз же! Баску, знайдіть фіакр! О Господи! Це ж він урятував мені життя! Не гаймо жодної хвилини!
Козетта подумала, що він збожеволів, але скорилася.
Маріус задихався і притискав руку до грудей, щоб стримати серцебиття. Він ходив туди-сюди сягнистими кроками, він обіймав Козетту.
— О, Козетто! Який же я негідник! — повторював він.
У Маріуса паморочилась голова. Він починав бачити в Жані Вальжані людину високої й трагічної душі. Каторжник перетворився на Христа. Маріус був засліплений цим чудесним перевтіленням.
Через мить фіакр уже стояв біля воріт.
Маріус допоміг сісти в екіпаж Козетті й швидко сів сам.
— Скоріше! — крикнув він візникові. — Вулиця Озброєної людини, номер сім!
Фіакр покотив.
— О, яке щастя! — вигукнула Козетта. — Вулиця Озброєної людини! Я не наважувалася казати тобі про неї. Ми їдемо до добродія Жана.
— До твого батька, Козетто! Він тепер більше, ніж будь-коли, твій батько. Я про все здогадуюся. Ти тоді так і не отримала листа, якого я надіслав із Гаврошем. Той лист потрапив йому до рук. Козетто, він прийшов на барикаду, щоб урятувати мене. А мимохідь урятував від смерті й Жавера. Це його покликання — бути для всіх янголом-охоронцем. Він витяг мене з безодні й віддав тобі. Він ніс мене на спині по тій жахливій клоаці. Яке ж я невдячне страховище! Він був твоїм провидінням, Козетто, а потім став і моїм. Уяви собі, там була жахлива трясовина, він сто разів міг утопитися в ній. Потонути в грязюці! А він переніс мене через неї. Ми тепер заберемо його до себе, хоче він цього чи не хоче, він ніколи вже не розлучиться з нами. Аби тільки застати його вдома! Я молитимуся на нього до кінця своїх днів. Авжеж, Козетто, так воно й було. Мого листа Гаврош передав йому. Тепер усе з’ясувалося. Ти зрозуміла?
Козетта не зрозуміла жодного слова.
— Ти маєш рацію, — сказала вона.
Екіпаж котив уперед.
4. Ніч, за якою займається світанок
Почувши стук у двері, Жан Вальжан обернувся.
— Увійдіть, — сказав він слабким голосом.
Двері відчинилися. Увійшли Козетта й Маріус. Козетта кинулась у кімнату. Маріус став на порозі, прихилившись до одвірка.
— Козетто! — промовив Жан Вальжан і, випроставшись у кріслі, простяг їй назустріч тремтячі руки, розгублений, смертельно блідий, з безмежною радістю в погляді.
Козетта, задихаючись від хвилювання, впала йому на груди.
— Тату! — вигукнула вона.
Жан Вальжан, глибоко зворушений, белькотів:
— Козетта! Вона! Це ви, баронесо! Це ти! О Господи! — І відчувши Козеттині обійми, закричав: — Ти прийшла! Ти тут! Значить, ти прощаєш мене!
Маріус, опустивши повіки, щоб стримати сльози, ступив крок уперед і прошепотів крізь зсудомлені від здушених ридань губи:
— Батьку мій!
— Ви теж прощаєте мене! — сказав Жан Вальжан. Маріус не здобувся на слово, і Жан Вальжан додав: — Дякую.
Козетта зірвала із себе шаль і кинула капелюшок на ліжко.
— Це мені заважає, — сказала вона.
І, вмостившися старому на коліна, ніжно відгорнула сиве волосся й поцілувала його в чоло.
Жан Вальжан, геть розгублений, не чинив опору…
Розуміючи лиш дуже невиразно, що відбувається, Козетта посилила свої ласки, мовби бажаючи спокутувати Маріусову провину.
Жан Вальжан шепотів:
— Який я був дурний! Я думав, що вже не побачу її. У ту мить, коли ви входили, я казав собі: "Всьому кінець. Ось її платтячко, а я, нещасний, ніколи більш не побачу Козетти". Ну хіба не йолоп! До чого ж люди сліпі! Вони забувають про милосердя Боже. А милосердний Господь каже: "Ти думаєш, усі тебе покинули, бідолахо? Ні, ні, так не годиться. Ось пошлю я тобі янгола-розрадника". І янгол з’являється, і бідолаха впізнає свою маленьку Козетту. Ох, який я був нещасливий!
На мить йому відібрало мову, потім він знову заговорив:
— Мені справді треба було бачити Козетту, хоч вряди-годи. Але я відчував, що я зайвий, і переконував себе: ти там не потрібен, лишайся у своєму закутні, ти не маєш права набридати їм вічно.