Між ними таке називалося — кадити дурням просто в очі.
Обличчя євнуха стало суворим.
— Не забудь написати про долю благородних риторів! — мовив він.
Розшматувавши Асклепіодота, неаполітанці кинулися до будинку Пастора. Але старий ритор, дізнавшись про падіння міста, одразу вмер з горя. Заволодівши бездиханним тілом, нові піддані великої імперії посадили його на палю.
"Отак і буває,— думав Каллігон, знаючи, що його думки збігаються з думками друга.— Чи варто піддаватися жалю до нещасних? Тільки зміниться їхня доля, і вони стають чи й не гіршими за своїх учорашніх гнобителів!" Стежачи за рукою Прокопія, Каллігон втішався тим, що імена і діла двох благородних неаполітанців зберігаються в історії.
Перепочиваючи, Прокопій відкинувся назад, і друзі почали бесіду майже без слів.
— Таціт,— мовив Каллігон ім'я історика, нещадного викривача імператорів, і стис тонкі, як у кота, губи. В його очах Прокопій прочитав запитання: "Коли ж ти візьмешся розповісти правду про Владу?"
З посмішкою, що ледь торкнулася куточків рота й очей, Прокопій твердо постукав пальцями по дошці столика. Це означало:
"Колись, колись. Але я це зроблю, зроблю, зроблю..."
Друзі раділи взаємному розумінню, вони любили німі розмови, сповнені багатозначних думок.
Нема влади, яка походила б не від бога, сказав Христос. Є щось сатанинське навіть у прихованому невдоволенні встановленою владою.
Вільнонароджений ромей Прокопій і вільновідпущеник Каллігон, чоловік незнаний, який, будучи над'то малим, не запам'ятав роду-племені, мали однаково гостре вдоволення від забороненого плоду. Та вкушали обачно. Раб зважується зачерпнути з повного чана лише стільки вина, скільки не буде помітно на рівні спокусливої рідини, і не напивається до безтями.
За часів імперії людина без особливих зусиль навчалася прирікати себе на мовчання. В тому світі блукали своєрідні в'язні, горді своїм одиночним ув'язненням. Ні друзям, ні братам, ні дружинам вони не довіряли. Не стільки навіть із страху за самих себе. Вони вважали, що благородно перти небезпечний гніт вільнодумства тільки на власних плечах.
Прокопій розмовляв з довим іпаспистом. Цей слов'янин вільно говорив по-еллінськи. Прокопій любив розпитувати варварів. Не довіряючи людям, оберігаючи честь ученого, історик хотів вносити в свої книги тільки те, що перепере-вірялося багатьма свідками. Тепер він з радістю ще раз пересвідчився, що правильний був зроблений ним запис про слов'ян, що живуть вони в демократії. Він вірно зрозумів, що багато назв слов'янських племен не заважають їхній кровній єдності, що анти і слов'яни суть люди однієї крові, одних звичаїв.
Індульф пішов, ніби чітко відповівши на всі запитання. Та щось залишилося в самому повітрі, якась прозора тінь серед тонких-тонких нитей масної кіптяви. Мабуть, таке відчуття людини людиною можна порівняти з тим, як тварини з тонким нюхом запам'ятовують хвилюючий своєю невідомістю новий запах.
— Щось...— почав Прокопій і не закінчив. Щось чи дещо особливе жило в цьому слов'янині" Визначення не знаходилося.
Прокопій і Каллігон вийшли в залу, спустилися на агору повз мовчазних вартових. Прогулянка перед сном.
— Він казав, там, у них, і зорі інші,— нагадав Каллігон.
— І життя суворе,— додав Прокопій,— там узимку холодно, як на високих горах. Сніг. Лід тримається кілька місяців. їхнє життя видається мені важким і бідним. А люди там — могутні...
— Так, там жінки народжують сильних чоловіків,— погодився Каллігон.— І вродливих,—євнух посміхнувся. Йому згадалося — прекрасний кентавр.
— Дуже далеко,— вів далі Прокопій.— Мені не вдалося знайти міру навіть у днях шляху, тим паче — в милях
— Тому в них усе інакше.
— Так. Усі про те сповіщають. Га! Адже вони теж люди, такі самі,— з несподіваним, суперечливим для самого себе скептицизмом заперечив Прокопій.— Вони...— але його витончений розум залишався безплідним.
Слів знову не знайшлося, а Натхнення не приходило.
Заважав страх. Давній, всеохоплюючий римський страх. Через страх сприймалося життя. Тому саме Платон, який так боявся змін і руху, став дорогим для кращих розумів імперії. Непорушність і спокій здавалися єдиним, істинним благом для тих, хто боявся минулого і майбутнього, багатих і бідних, рабів і вільних у себе в домі, варварів — на всіх межах і Долі — при кожному русі.
Якась тінь з'явилася на майдані. Здушені ридання наблизилися, змовкли. Тінь віддалялася. Знову почулося схлипування. Жертви Долі.
— Не вперше я чую, більше того, я знаю,— сказав Прокопій,— слов'яни не визнають влади Долі.
— Отже, вони можуть без неї обходитися,— погодився Каллігон.— У них дуже холодно. Можливо, Фатум любить тільки тепло наших морів? Любить тільки нас? —-І Каллігон знову, але інакше посміхнувся. Він не чекав відповіді.
Миля римська (=8 стадіям)—1,483 кілометра.
Розділ тринадцятий ВТОРГНЕННЯ
В бур'ян там вріс шолом кошлатий, І череп давній тліє в нім.
Пушкін
1
Вдалині, за найширшою рікою з усіх, що зустрічалися на шляху до Росі, берег здіймався скелястими кручами. Кущі, які чіплялися за дикі обриви, здавалися здаля плямистим лахміттям одягу, прорваного твердими кістками старої землі.
На кручах — стіни. їхні довгі пороги, відходячи до заріччя, змикаються в багатокутник. Навіть звідси видно — високі вони. Над стінами здуваються баштиу наче велетенські долоні з обрубаними пальцями.
То он яка вона, Дунай-ріка, кін-кордон уславленої імперії. Ось які ромейські фортеці, охорона кордону.
Велика ріка, велика. Потягує вітерцем, але душно. Ратибор зсунув на потилицю шкіряну шапку.
Долинув звук, далекий і знайомий. Дзвонить дзвін, як на кораблях ромейських купців. Немає на ріці кораблів. Дзвонить дзвін у фортеці на тому березі.
Бувалий кінь сам собі обирав дорогу в заплаві ріки. Димом здіймалися вгору потривожені комарі. Кущі з голосним шелестом пропливали під ногами вершника. Берег спадисто опускався.
Тихо храпанувши, кінь зупинився. Ратибор побачив: з чорних, з їдених іржею поножів стирчали жовто-сірі кістки гомілок. В проломаному шоломі залишився відокремлений череп. Крізь ребра скелету проросла лоза. Шашіль сточив ратища списів, з яких наконечники повідпадали, наче гнилі плоди. Щит покрився пухлинами моху В шматках струхлого заліза ледве вгадувалося, що з нього кували.
Багато, багато останків зустрілося росичам по дорозі до ромейського кордону. Що там кістки! Траплялися колишні міста, колишні таборища, обкопані уже розрихленими ровами, позавалювані колодязі, чорне каміння вогнищ, шари попелу й вугілля, скам'янілі від дощів та сонячної спеки.
На початку дороги роське військо рухалося узліссями.
На восьмий день переправилися через Буг. За Бугом землю прорізали долини, поздували горби. Чорнолісні пущі з колючим підліском були проходимі тільки для кабанів та вовків.
Потім здолали Дністер. Звідси потяглися ще більше порізані землі, стали вищі горби та узгір'я, а сонце помітно швидше западало за горами, і швидше, ніж на Росі, розтавали світлі сутінки.
Ішли на південь та на південь. Бережучи коней, не квапилися зовсім, і лише за один місяць зверстали весь похід від дому до ромейського кордону.
Пам'ятав Ратибор, як два десятки років тому степи за Россю оманливо здавалися йому безмежжям. Для того земля велика, хто вікує життя сиднем під своїм градом.
Ратибор поплескав коня по шиї, і той пустився далі на запах річкової води. Увагу вершника привернули низькі палі, струхлявілі, як осінній гриб, і зітлілий човен. Очевидно, тут була в давнину переправа.
За верболозом сірий наліт намулу вкривала сітка тріщин із застиглими слідами пташиних і звіриних лап. Тонка осока та лопушистий підбіл сказали про неродючість піщаної обмілини, схованої під тонкою сорочкою наносного мулу. На річковому урізі течії не було. Відчуваючи копитом надійну опору, кінь, звичний до водопою, сміливо пішов у воду.
Пологий, заплавний берег мілкий, під крутим у ромеїв, мабуть, глибоко. Кінь повільно смоктав крізь зуби. Ратибор не хотів пити. Він умів у поході, напившись з ранку, не відчувати спраги до вечірнього перепочинку. Однак і він, нагнувшись, зачерпнув жменею каламутної, теплуватої водички. Перший росич на ромейському кону і перший рось-кий кінь разом пригубили дунайської води.
Краплини спадали з м'яких кінських губ. Краплини скотилися по шорстких вусах Ратибора. Настав час раніше немислимо-неможливий. Якби все це було колись, то забув би себе Ратибор. А тепер він, похідний князь роського війська, повинен мати холодну голову і серце тримати в шорах. Йому згадався молодий північанин, Індульф-Лю-тобор, спраглий бажанням знайти неможливе на берегах Теплих морів. Чи знайшов своє, чи вже давно стліли поховані під іржавим залізом кості, і над ними тужить пташина-душа, не очищена полум'ям багаття?
Великий Дунай, великий. І влітку він такий, як буває наприкінці весни Дніпро під молодим Княжградом, поставленим князем Всеславом на високому березі гирла Росі^ щоб було зручно росичам володіти Дніпром.
Вітер ніби посвіжішав. Знову почувся чи то забутий Ратибором, чи то перерваний на якийсь час голос фортечного дзвона. І праворуч і ліворуч від Ратибора до тихого Дунаю виїжджали вершники і поїли коней. Зовсім поруч зачалапали копита.
— Егей, князю! Чи добра, як на твій смак, така вода? — спитав уголицький старший Владан.
— Каламутна дуже,— відповів Ратибор.
— Хто ж не каламутив її,— посміхнувся Владан.— Чи давно ми відучували ромеїв лізти в наші угіддя!
Пояснюючи розмашистими жестами, уголич розповідав. Його мова, хоч і зрозуміла, багато чим різнилася від роської. Уголич говорив швидко, як сипав зерно. Ратибору доводилося вловлювати суть. Зрозумів він, що стояв на тому березі ромейський воєвода Хілбуд чи Хілвуд, який чинив багато лиха слов'янам, що жили на північ від Дунаю. І стільки-то років тому військо Хілвуда було оточене уголичами, тиверцями та іншими людьми слов'янської мови, бите і добите до останнього воїна разом із самим воєводою на тому самому місці, куди Владан привів росичів переправлятися.
— Відтоді більше немає ходу ромеям через Дунай,— з гордістю казав Владан.
Хотів Ратибор спитати, чому ж угличі покидали даремно багато зброї на тілах побитих ромеїв? Не спитав, аби не здатися дивним своїм нерозумінням.