Це дуже давня історія. Твій дідусь помер якраз того дня, коли ти народилася. Йому було дев'яносто років.
— Дев'яносто? А чи багато ще Форсайтів, окрім тих, що зазначені в "Червоній книзі"?
— Не знаю,— відповів Сомс.— Вони всі тепер розбрелися хто куди. Із старшого покоління зостався тільки Тімоті.
Флер сплеснула руками.
— Тімоті? Яке кумедне ім'я!
— Зовсім ні!— буркнув Сомс.
Його зачепило за живе, що ім'я Тімоті Флер здалося кумедним, наче вона образила його предків. Нове покоління залюбки глузує з усього твердого й усталеного. "Навідай старого. Може, він схоче виголосити яке пророцтво". Ох! Якби Тімоті міг побачити збурену Англію своїх троюрідних племінників і племінниць, він би, звичайно, сказав своє слово. Мимоволі Сомс підвів погляд на клуб "Айсіум": так і є, Джордж і досі сидить біля вікна, з тим самим рожевим листком у руці.
— Тату, а де Робін-Гіл?
Робін-Гіл! Робін-Гіл, де розігралася та трагедія! Навіщо воно їй?
— В Саррі,— буркнув він,— поблизу Річмонда. А що?
— І той будинок там?
— Який будинок?
— За який вони посварилися.
— Так. Але навіщо воно тобі? Завтра ми їдемо додому — краще поміркуй про свої сукні.
— Отакої! Я вже подбала про них. Родинна ворожнеча? Як у Біблії чи у Марка Твена — страшенно цікаво. А яку ти грав роль у цій сварці, тату?
— Тебе це не стосується.
— Он як! Але ж мені її продовжувати?
— Хто тобі сказав?
— Ти сам, татусю.
— Я? Я сказав, що це тебе не стосується.
— І я так думаю; отже, все гаразд.
Надто вона кмітлива для нього; fine, як часом казала про неї Аннет. Лишається одне: якось відвернути її увагу.
— Поглянь, яке гарне мереживо,— мовив він, зупиняючись перед вітриною.— Тобі воно, мабуть, сподобається.
Коли Сомс заплатив за нього і вони пішли далі, Флер озвалася:
— Якої ти думки про матір того хлопця? Правда ж, як на свої роки вона надзвичайно вродлива?
Сомс аж затремтів. Нащо їй ті люди? От халепа!
— Я не звернув на неї уваги.
— Татусю, я ж бачила, як ти крадькома поглядав на неї.
— Ти бачиш усе, навіть те, чого немає насправді!
— А який у неї чоловік? Адже він доводиться тобі двоюрідним братом, якщо ваші батьки були рідні брати.
— Цілком можливо, що він уже помер,— сказав Сомс із раптовою злістю.— Я не бачив його двадцять років.
— А хто він був?
— Художник.
— Он як! Чудово!
Слова: "Якщо хочеш зробити мені приємність, викинь з голови цих людей",— мало не зірвалися у Сомса з язика, але він стримав їх: не слід виказувати перед дочкою своїх почуттів.
— Він образив мене колись,— промовив він.
Її швидкий погляд спинився на його обличчі.
— Розумію! Ти не помстився, і тебе це й досі гнітить. Бідолашний татко! Я помщуся за тебе!
У Сомса було таке відчуття, наче він лежить у темряві, а над обличчям його настирливо дзижчить комар. Така настирливість у Флер для нього була новиною, й, оскільки вони дійшли до готелю, він похмуро кинув:
— Я йому не подарував. І годі вже про них. Я побуду в себе до обіду.
— А я посиджу тут.
Окинувши прощальним поглядом дочку, що вмостилася в кріслі,— поглядом напівображеним і напівніжним,— Сомс зайшов у ліфт, який підняв його у номер на п'ятому поверсі. Він стояв у вітальні біля вікна, що виходило на Гайд-парк, і постукував пальцем по шибці. Він був розгублений, ображений, стривожений. До його давньої рани, зарубцьованої часом і появою нових інтересів, долучалося невдоволення собою та ще легкий біль у шлунку, де не хотіла перетравлюватися нуга. Чи прийшла вже Аннет? Не те що він чекав від неї допомоги. Коли вона пробувала розпитувати його про перший шлюб, він завжди уривав її; вона нічого не знала про його минуле, крім того, що перша дружина була великою пристрастю його життя, а другий шлюб був лише засобом створити родину. Тому вона і затаїла кривду, використовуючи її при потребі дуже вміло. Сомс прислухався. Шурхіт, невиразні звуки, з яких знати, що то ходить жінка, долинали крізь двері. Вона вже тут. Він постукав.
— Хто там?
— Я,— відповів Сомс.
Аннет перевдягалася і була напіводягнена; ця жінка з повним правом могла милуватися собою перед дзеркалом. Розкішні руки і плечі, волосся, що потемніло, відколи Сомс познайомився з нею, прегарний вигин шиї, елегантна шовкова білизна, затінені темними віями сіро-голубі очі — атож, і в сорок років вона була така сама гарна, як і замолоду. Чудовий здобуток; добра господиня, розважлива й любляча мати. Якби ж то вона не виставляла з таким відвертим цинізмом стосунки, що склалися між ними! Хоч Сомс відчував до неї не більше любові, ніж вона до нього, його англійська душа обурювалася тим, що вона не прикриває їхнього подружнього життя бодай найтоншим серпанком почуттів. Як і більшість співвітчизників, він дотримувався погляду, що шлюб має базуватися на взаємному коханні, але коли кохання зникне або виявиться, що його й не було,— так що шлюб уже не спирається на кохання,— нізащо не можна цього визнавати. Шлюб є, а кохання немає, але шлюб є шлюб, і його треба якось підтримувати. Тоді всі вдоволені і ваша душа чиста — не заплямована брутальністю, реалізмом і розбещеністю, як у французів. Більше того, це необхідно в інтересах власності. Він знав, що Аннет знає, що обоє вони знають, що між ними немає кохання, але однаково вважав: їй не слід виявляти цього на словах чи в поведінці — і ніяк не міг збагнути, що вона має на увазі, коли звинувачує англійців у лицемірстві. Він запитав:
— Кого ти запросила в "Притулок" на наступний тиждень?
Аннет злегка підмалювала губи — він завжди був проти цього.
— Твою сестру Вініфред і Кардіганів,— вона взяла тоненький чорний олівчик,— і Проспера Профона.
— Того бельгійця? Навіщо?
Аннет ліниво повернула шию, підмалювала одну вію і відповіла:
— Він розважатиме Вініфред.
— А чи не запросити когось, хто б розважив Флер: вона стала примхлива.
— Примхлива?— повторила Аннет.— Невже ти вперше це помітив, мій друже? Вона, як ти це називаєш, примхлива від самого народження.
Невже вона ніколи не позбудеться свого гаркавого "р"?
Він торкнувся сукні, яку вона скинула, і запитав:
— Що ти робила сьогодні?
Аннет подивилася на нього у дзеркалі. Її підмальовані губи посміхнулися весело і водночас глузливо.
— Тішилася життям,— відповіла вона.
— Он як!— похмуро мов,ив Сомс.— Певно, стрічечками? Цим словом він називав усю цю незбагненну для нього біганину по крамницях, яку так люблять жінки.
— У Флер досить літніх суконь?
— А про мої ти не питаєш.
— Тобі байдуже, питаю я чи ні.
— Твоя правда. Ну, то знай: у Флер усього вдосталь, і у мене теж, і це коштувало страшенно дорого.
— Гм-м!— гмукнув Сомс.— Що цей Профон робить у Англії?
Аннет звела свої підмальовані брови.
— Катається на яхті!
— Он як!— сказав Сомс.— Він якийсь сонний.
— Інколи справді,— мовила Аннет і самовдоволено усміхнулася.— Але часом з ним дуже весело.
— В ньому є, певно, домішка негритянської крові.
Аннет потягнулася.
— Негритянської?— перепитала вона.— Чому ж? Його мати Arménienne [68].
— Он як,— пробурмотів Сомс.— Чи він що тямить у живопису?
— Він тямить у всьому — світська людина.
— Ну, гаразд. Запроси кого-небудь для Флер. Треба, щоб вона розважилась. На суботу її запросили в гості Вел Дарті та його дружина. Мені це не подобається.
— Чому?
Оскільки справжньої причини не можна було пояснити, не заглиблюючись у родинну історію, то Сомс відповів просто:
— Посиділа б краще вдома. Ми й так її мало бачимо.
— А мені подобається маленька місіс Вел: вона лагідна й розумна.
— Я нічого про неї не знаю, окрім... О, це щось нове!
Сомс підняв із ліжка витвір кравецького мистецтва.
Аннет взяла сукню з його рук.
— Застебни мені на спині.
Сомс почав застібати. Глянувши через її плече в дзеркало, він вловив вираз її обличчя, ледь глузливий, ледь насмішкуватий, що наче промовляв: "Дякую! Ви ніколи не навчитеся цього!" Таки справді не навчиться: він, хвалити бога, не француз! Сомс насилу застебнув останній гаплик і, кинувши дружині: "Надто глибокий викот",— рушив до дверей, щоб якнайшвидше забратися звідси й піти до Флер.
Аннет завмерла з пушком у руці й раптом різко мовила:
— Que tu es grossier! [69]
Він пам'ятав цей вираз — і недарма. Почувши його від дружини вперше, він подумав, що це означає: "Ти — бакалійник!" [70] і не знав, радіти йому чи ні, коли довідався про його значення. Тепер ці слова образили його, бо він зовсім не вважав себе таким. Якщо вже він грубий, то як назвати того чоловіка в сусідньому номері, у якого так огидно булькало в горлі, коли він прополіскував його сьогодні вранці; або тих людей у вітальні готелю, які вважають за ознаку вихованості розмовляти тільки на повен голос, наче хочуть, щоб усі знали про їхні справи,— пустоголові крикуни! Він грубий, бо сказав про отой викот! Але так воно і є! Він мовчки вийшов.
У вітальні він одразу побачив Флер на тому самому місці, де залишив її. Вона сиділа, поклавши ногу на ногу, й поволі погойдувала сірим черевичком — певна ознака, що дівчина замріялась. Це було видно і по її очах — вони часом ніби линуть у далину. А за мить вона оживе й почне гасати, як мавпочка. А скільки вона знає, яка вона самовпевнена, хоч їй немає ще й дев'ятнадцяти. Як тепер кажуть — дівчисько! Цим бридким словом називають вертихвісток, що тільки й знають пищати, верещати та виставляти напоказ свої ноги! Найгірші з них — це справжня мара, найкращі — напудрені янголята! Але Флер не вертихвістка, не якесь розбещене, невиховане дівчисько. Проте вона страшенно норовлива, життєрадісна і, здається, сповнена рішучості тішитися життям. Тішитися! Це слово не викликало у Сомса пуританського жаху; воно викликало жах, який відповідав його темпераментові. Він завжди боявся тішитися сьогодні з остраху, що не зможе тішитися так завтра. І його жахала свідомість того, що дочка позбавлена такого почуття міри. Про це свідчило навіть те, як вона сидить у кріслі, поринувши в мрії. Він сам ніколи не поринав у мрії — яка з них користь!— і звідки воно у Флер? Принаймні не від Аннет! Хоча давно, коли він ще залицявся до неї, вона була схожа на квітку. Тепер уже не схожа!
Флер підвелася з крісла, швидко, поривчасто, і сіла за письмовий стіл. Схопивши перо й папір, вона почала писати так ретельно, наче могла перевести дух лише тоді, коли допише листа.