Тимошкін задихався від снігової куряви, знятої його тілом, і повз слідом за ним. Хлопцеві було страшенно важко й незручно, хотілося схопитися й бігти, але він боявся ризикувати, тим більше, що під кулями гнати попереду Блищинського, мабуть, не вдалося б. І він п'явся з усієї сили, намагаючись не відстати від сержанта, і, коли той спинявся, штурхав його у вичовгані підошви дулом автомата. Земляк, не оглядаючись, неохоче повз.
Нарешті вони добулися до рівчака. Поки повзли вздовж межі, Тимошкін не міг бачити Івана. Тепер він глянув на товариша — той також доповз уже до рівчака і прищулився на протилежному боці. Поруч, спрямований у бік ворога, лежав автомат.
Блищинський ще повз, геть увесь викачавшись у снігу, а Тимошкін уже не міг витримати — підхопився й сягнув у рівчак. Німці, мабуть, не бачили їх і перестали стріляти. Сніг у рівчаку був глибокий, і ноги до самих колін загрузли в наметі. Розгрібаючи почервонілою рукою сніг, хлопець ще здалека побачив нахмурене Іванове обличчя, з виразом болю, заклопотаності, а ще — тихої, німої вдячності. Спираючись на автомат, Тимошкін видряпався на схил, і з самої його душі, мов стогін, вирвався докір і запитання:
— Ну чого ти йшов, Ваню?
Щербак хотів поворухнутися, але тільки стиснув зуби й, пересилюючи біль, якнайспокійніше, сказав:
— Гаразд, нічого. Перев'яжи як-небудь... І він рукою доторкнувся до свого стегна. На його ватяних штанях коло кишені темніла мокра пляма, а з невеликої дірки стирчав жмуток закривавленої вати.
Тимошкін кинув автомат і став на коліна біля нього. Пораючись коло товариша, він, мабуть, дуже виткнувся з рівчака, і з хутора знову затріщала черга. Кілька куль, поціливши в голий, видутий вітром горбик, землею й снігом порснули їм в обличчя. Тимошкін витер рукавом чоло й, пригнувшись, неслухняною задубілою рукою почав розстібати на Іванові одяг. Він дуже хапався, і його серце від утоми й страждання шалено калатало в грудях.
— Блищинський, скоріше! — крикнув Тимошкін писареві, який незграбно і, мабуть, навмисне н,е поспішаючи, вибирався з кучугури. Нарешті він боязко підповз до них.
— Рви сорочку! загадав Тимошкін.
Гришка здивовано закліпав своїми гострими очицями, не розуміючи, чого від нього вимагають, і Тимошкін, вилаявшись, розтлумачив йому із злістю. Сержант поклав автомат, тремтячими руками витяг з-під своєї шинелі край сорочки, одірвав від неї поділок, і вони, схилившись над Ванею, заходилися зав'язувати його закривавлене стегно. Крові було багато, вона сочилася й сочилася з рани, геть заливши одяг.
Вони перев'язали ногу, хоч і не зовсім вдало, бо поспішали, а їхні скоцюрблені від холоду руки не слухалися. Ваня, видно, дуже мучився, але стримувався, стиснувши зуби, і в глибині його завжди серйозних очей світилися біль і тривога. На чорнуватому від щетини обличчі Блищинського блукав страх, а губи гидливо кривилися, коли він бачив кров.
Треба було рятуватися, і поки що цей порятунок Тимошкін бачив біля ожереду. Вони підхопили Ваню під пахви й за ногу й обережно посунулися в рівчак. Ваня застогнав, обличчя його зблідло, але він мовчав.
Ступаючи в глибокі, раніше протоптані сліди, вони перетягли його на той бік, — далі треба було повзти.
Розділ восьмий
Це був страшенно важкий шлях, він одібрав усі невеличкі їхні сили. Невідомо, скільки годин вони повзли, але коли добралися до ожереду, зимове сонце вже сідало за небосхил. У височині крізь розідрану смугу неба блищала підтала крижинка місяця, а вони, геть викачані в сніг, мокрі від поту, лежали біля ожереду й сиплувато, знесилено дихали. Щербак дуже мучився. Обличчя його одразу схудло, посіріло, очі позападали, хлопець прикрив їх посинілими повіками й тихо стогнав. Тимошкін простягнувся поруч з товаришем, не подужавши навіть заповзти під застрішок, і не міг угамувати серце, яке тривожно калатало в грудях. Натруджена його поранена рука з розтріпаним бинтом сіпала, ніби наривала. Перетомлений, примовклий Блищинський сидів під ожередом і отупіло дивився на хутір. Вони вже не знали, що їм тут робити й як вибиратися далі — іти в них не було сил.
І в такий ось час, коли від утоми мутніло в очах і все на світі було непотрібне й байдуже, почувся сполоханий голос Блищинського:
— Німці!!!
Це було найгірше — їхня погибель, здається, підступила впритул. Але вже стільки було пережито ними за останні дні, стільки вистраждано, що ця страшна новина не страхом, а тільки глибокою тугою озвалася в їхніх душах. Проте Тимошкін підвівся і, переборюючи в собі знемогу, сів на снігу. Від хутора, повз деревця, мабуть, їхніми слідами, один за одним ішли німці.
Блищинський з несподіваною спритністю вхопив автомат і подався за ожеред. На снігу заворушився й простогнав Ваня. Він підвівся на руках, закусив від болю губу і вдивився у вечірній простір.
— Володю, — за ожеред! — болісно морщачись, сказав він, і Тимошкін зрозумів, що їм зосталося одне — битися.
І сила ще знайшлася. Тимошкін устав, однією рукою сяк-так допоміг Вані доповзти до їхнього солом'яного захистку.
Але, кажуть, біда не ходить сама. Не встигли вони заповзти в застрішок, як нова тривога — за майора — охопила Тимошкіна. Прикритий до половини соломою, Андреев лежав, як і раніше, і його обличчя, присипане сніговим борошном, здавалося неживим. Хлопець кинувся до нього, торкнув за плече, струснув — жодним звуком майор не озивався, жодної ознаки життя. Тоді він, вириваючи гудзики, розстебнув його шинелю, припав вухом до широких нерухомих грудей і зрозумів, що життя вже покинуло їх. Він сказав про це Щербакові, але той, вимучений своїм болем, тільки корчився на соломі й мовчав.
Німці тим часом швидко наближалися межею їх було дванадцять. Один відстав чомусь, нагнувся, попорпався у своєму взутті, потім бігом догнав передніх. За хутором, байдуже до людського горя, заходило червоне, пригасле сонце. Вітер потроху втихав, і поземка в полі вщухала. Ваня притиснувся до соломи внизу, він ще дужче зблід і, мабуть, щоб не стогнати, міцно стиснув скивиці. У Блищинського нервово цокотіли зуби, весь він якось притих і розгублено нишпорив очима по сніговій рівнині.
Треба було готуватися до бою, і Щербак, обернувшись до хлопців обличчям, перекошеним гримасою болю, роздратовано крикнув:
— Ну, чого стовпилися? Тимошкін під коня!.. Ти, писарю, — на той бік, за ожеред! Одбиватися будемо!
Блищинський, пригнувшись, мовчки шаснув за ожеред, Тимошкін вийшов з-за ожереду й заходився вмощуватися в снігу біля кінського трупа. Ваня все лежав ницьма на соломі.
— Ех, чорт!.. Оце б закурити! тихо простогнав він. Завжди в хвилину, коли насувалася небезпека, він хотів курити. Звичайно в такий час Тимошкін скручував цигарку, прикурював і засовував товаришеві в зуби, а він, не одриваючись од прицілу, наводив гармату по піхоті чи танках. Це заспокоювало його й допомагало вправно робити своє діло. А зараз курива в них не було, і Ваня з болем і гіркотою вилаявся.
Вони ждали. Щоб зручніше було цілитись, Тимошкін поклав автомат на худий кінський загривок, — стріляти однією рукою було погано. Шансів вийти живими з цього бою в них було мало, коли б хоч удалося підпустити ворогів ближче. Навряд чи німці атакуватимуть їх, але вогню дадуть, це хлопці знали добре. Ще погано, що так мало було патронів — по одному лише диску на автомат. Однак придумати щось інше було вже пізно. Німці повернули од деревець і, обхоплюючи ожеред підковою, почали розходитись по полю. Вони поки що не стріляли, але, мабуть, відчували, що буде бій, і, насторожено ступаючи по снігу, підходили все ближче.
— Ваню, бери тих, що ліворуч, а я — що праворуч, — сказав Тимошкін товаришеві.
Щербак кивнув головою. Говорити йому було важко, і вигляд у нього був дуже знеможений. У Тимошкіна боляче занило всередині, не так за цей бій, як за Ваню, — передчував він, що багато мук чекає хлопця з тією його раною.
Тим часом поволі темніло. Над хутором розпливлася в небі цитринова жовтизна з багровою смугою коло самої землі. Синюватий серпанок зализував, ховав далечінь, снігову рівнину вкривали сутінки. На снігу, проте, добре було видно кожну постать усіх дванадцяти німців, хоч виразно жодного з них уже не можна було роздивитися. Всередині цепу вони розійшлися, а на флангах стиснулися, — певно, флангові побоювалися й не хотіли одриватися від останніх.
І ось, не зупиняючись, хтось із них дав першу автоматну чергу — збоку в наметі щось дзвякнуло. Тимошкін догадався, — то по бочці, й підсунувся ближче до засніженого коня. За десять кроків від нього лежав Ваня, вітер крутив над ним солом'яну потеруху, і снігову куряву.
Німці відкрили вогонь з усієї зброї. Черги гулко розбивали вечірню тишу, кулі, немов палицями, лупцювали по цьому краю ожереду. Солом'яна потеруха і полова летіли за вітром, густо запорошуючи білий свіженький сніг. Тимошкін притиснувся головою до конячого черева й напружено чекав, коли ж, нарешті, хоч трохи спаде той їхній перший вогневий натиск.
І він нарешті якось раптово спинився зовсім. Хлопець вхопився за автомат — німці були зовсім близько, довгим вигнутим ланцюгом вони охоплювали ожеред. Одні бігли, інші квапливо поспішали — у попідтиканих під ремінь шинелях, у касках чи в зимових з козирками шапках. Тимошкін глянув на Ваню — здається, той був живий, терпляче лежав під ожередом і чекав.
— Рус, здавайзь!
— Єван!.. Капут!
— Рус капут, здавайзь!
Хто його знає чому не той їхній шалений вогонь, а ці нахабні поклики гарячими обценьками рвонули Тимошкінову душу, йому здалося, що справді іншого їм виходу нема, що врятуватися вже не зможуть і залишається тільки одне померти або здатися в полон. Але ж полон! Скільки вони вже надивилися й начулися про нього, — полон був для них гірший за найстрашнішу смерть.
І тоді, щоб заглушити в собі відчай і ті ворожі крики, Тимошкін, не дуже старанно прицілюючись, кресонув по цепу чергою. Потім, уперши магазин у конячу замерзлу лопатку, випустив підряд кілька коротких і частих черг. Німці стрепенулися, деякі кинулись уперед, деякі попадали в сніг, і знову люто загрюкотіли їхні автомати.
Ні, взяти хлопців тут було не так легко. Все ж таки невеличкі снігові кучугури біля ожереду захищали їх від прицільного вогню. А ворогів було видно, як на долоні, жоден із них не міг ніде сховатися.