Кинь оком хоча б на нашу добу, яку звинувачуємо у розніженості та зіпсутті,— скільки й тут людей усілякого стану, всілякого віку, які смертю поклали край своїм бідам! Вір мені, Луцілію, смерті саме тому не слід боятися, що завдяки їй ми взагалі нічого не повинні боятися. Тож спокійно вислуховуй погрози твого ворога. І хоча ти маєш право покластися на твоє чисте сумління, все ж пам'ятай, що на хід справи часто впливає чимало стороннього, тому-то, сподіваючись на справедливість, готуй себе й до кривди. Але передусім не забувай здмухати з речей оту їхню шумку піну й приглянутися, чим є, власне, кожна річ зокрема. Тоді й побачиш: нічого там немає страшного, окрім самого страху. Що трапляється з дітьми, те ж саме — й з нами, великими дітьми: вони лякаються тих, кого люблять, до кого звикли, з ким бавляться, хай лиш побачать їх з машкарою на лиці. Так ось: не лише з людського обличчя, а й з кожної речі треба зірвати машкару й повернути їй справжній вигляд. Навіщо виставляєш мені перед очі ті мечі, ті смолоскипи, ту юрбу катів, що галасує довкола тебе? Відкинь-но показну бундючність, за якою ховаєшся, лякаючи дурнів! Ти — смерть, яку нещодавно зневажив мій раб, моя служка. Що ж ти знову розставляєш переді мною ті всі батоги й колоди? Навіщо ті знаряддя — окремі муки для кожного окремого члена тіла? Навіщо стільки інших пристосувань, що розриватимуть людину на шматки? Відкинь усе те, від чого ціпеніємо! Скажи, хай замовкнуть натужні стогони, крики та зойки, що раз по раз прориваються з грудей катованого. Хіба ж ти — не той самий біль, що його зневажив хворий на подагру? Хіба не той же, що його терпить, та ще й серед самих насолод, хворий на шлунок, а чи перемагає, зціпивши зуби, породілля? Якщо можу терпіти тебе — ти легкий, якщо не можу — короткочасний.
Не раз повертайся думкою до того, що ти часто чув, часто й сам повторював. Але, чи правду ти чув, чи правду сам говорив,— доведи ділом. Най-ганебніше, чим можуть нам дорікнути, це те, що ми — філософи лиш на словах, а не на ділі. Хіба ти, скажімо, тільки-но довідався, що тобі грозить смерть, вигнання, страждання? Таж для того ти й народився! Що може статися — вважаймо, що воно станеться. До чого тебе закликаю, того, певно, ти й сам дотримуєшся. Нині нагадую тобі лиш те, щоб ти не поринав душею у той неспокій: душа ним просякне, обважніє і не матиме сили випрямитися, коли прийде на це пора. Відверни її від особистого, хай на вселюдське гляне! Скажи собі так: моє тіло смертне, слабке; не лише кривда чи насилля можновладців здатні завдати йому страждань — самі насолоди обертаються муками: щедрі обіди викликають нестравність, від пияцтва терпнуть і тремтять жили, від хтивості викривляються ноги, руки, суглоби. Зубожію — значить, буду один із багатьох. Опинюсь на вигнанні — вважатиму, що я народився там, куди мене вислали. Заб'ють у пута — ну й що?.. А тепер я хіба вільний? Природа й так прикувала мене до ваги мого тіла. Помру — отже, не зможу більше хворіти, не здоожу потрапити у пута, не зможу й померти. Я не такий наївний, щоб почати тут старої епікурової пісеньки і переконувати тебе, що чистим безглуздям є всі ті страхи перед підземним світом, що немає ніякого Іксіона(7), який крутиться на колесі, ні Сісіфа(8), що знову й знову підпихає плечем угору камінь, ані того нещасливця(9), чиї нутрощі начебто відроджуються, тільки-но їх склює пажерний дзьоб. Ніхто ж не впадає в таку дитячість, щоб лякався Кербера(10), й темряви, й привида-кістяка. Смерть або знищує нас, або вивільнює. У тих, кого вона вивільнює, позбавивши тягаря, залишається їхня краща частка, у тих, кого знищує, взагалі нічого не лишається: забрано все — і добре, й погане.
Дозволь мені навести тут один із твоїх віршів, але спочатку послухай моєї ради: вважай, що ти написав його не лише для інших людей, але й для себе самого. Ганебно, коли ми одне говоримо, інше — думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше — думаємо! Якось, пам'ятаю, ти розмірковував над тим, що ми не раптово потрапляємо у смерть, мов у якусь пастку, а лиш поступово у неї входимо. Справді: помираємо щоденно.
Кожен день відбирає у нас якусь частку життя, і навіть тоді, коли зросту нашого прибуває, життя — убуває. Ми втратили дитинство, потім — підліткову пору, далі — юнацтво; весь час, скільки не спливло його, аж до вчорашнього дня,— втрачений для нас; та й цю, сьогоднішню, днину ділимо із смертю. Як оту клепсидру опорожнює не остання крапля, а всі ті, що збігли перед нею, так і остання година, коли перестаємо існувати, не є тією єдиною годиною, що будує нашу смерть,— вона лиш єдина її завершує: саме о тій годині ми сягнули своєї смерті, йшли ж до неї все життя. Коли ти все це описав з притаманним тобі красномовством, завжди піднесеним, особливо, коли добираєш слів, щоб передати саму правду, ти сказав:
Смерть не одна йде до нас, лиш одна пориває — остання.
Тому краще перечитуй, що сам пишеш, аніж те, що я тобі пишу. Тоді й спаде полуда з очей і зрозумієш: смерть, якої так жахаємося,— остання з ряду, але не єдина.
Бачу, ти вже озираєшся, чим я оздобив свого листа, чий підбадьорливий вислів приточив, чию корисну настанову вплів сюди. Що під рукою, про що йде мова, з того й надішлю тобі дещо. Епікур не менше ганьбить тих, хто бажає собі смерті, аніж тих, хто її лякається, й каже: "Безглуздо через нехіть до життя притьмом пориватися до смерті, якщо саме спосіб життя спонукає тебе шукати смерті". І в іншому місці: "Що може бути безглуздішим, ніж прагнути смерті, хоча власне страх перед смертю отруює тобі життя?" До цих двох висловів можеш додати ще один, такого ж клейма: "Дехто настільки безрозумний чи радше божевільний, що з ляку перед смертю сам же штовхає себе на смерть". Поміркуй над тим чи іншим висловом, і ти загартуєш свій дух — терпеливо зноситимеш і життя, й смерть. Бо ж нам постійно треба нагадувати, постійно втовкмачувати, що однаково шкідливою є і надмірна любов до життя, і надмірна ненависть до нього. Навіть тоді, коли розум переконує нас у тому, що мусимо заподіяти собі смерть, що пора покласти всьому край, то не треба стрімголов, наче в нестямі, кидатись в обійми смерті. Хоробрий, розумний муж повинен не тікати з життя, а відходити з нього. Слід передусім уникати відомої багатьом людям пристрасті — жадливого прагнення померти. Так-так, мій Луцілію: є в людській душі незалежний од наших намірів потяг до багатьох речей, а серед них — і до смерті. Не одні з нас піддаються тому потягу — як серед людей сильної, благородної вдачі, так і з-поміж слабких та ницих: ті — зневажаючи життя, ці — вгинаючись під його тягарем. Є ще й такі, кому набридає щоденно те саме робити, те саме бачити,— от їх і проймає не так вже ненависть до життя, як огида, до якої, врешті, схиляє сама філософія, адже говоримо: "Де ж бо межа тій одноманітності? Так ото день у день: прокидатимусь і засинатиму, їстиму і голоднітиму, мерзнутиму і зогріватимусь?.. Ніщо не має своєї межі, все крутиться, сплетене в одному колі, тікаючи — наздоганяє одне одного. Ніч наступає на п'яти дневі, день — ночі; літо поступається місцем осені, зима — налягає на літо, її ж — проганяє весна(11). Все минає з тим, аби повернутися. Нічого нового не роблю, нічого нового не бачу,— то чи не доведе все це до нудоти?.. Отож, чимало на світі таких, котрі вважають, що жити — не так, може, обтяжливо, як просто непотрібно.
Бувай здоров!
ЛИСТ XXV
Сенека вітає свого Луцілія!
Що стосується двох наших друзів, то доведеться йти двома стежками: вдачу одного з них необхідно виправити, другого — зламати. Ось тут я не обмежуватиму своїх дій: не зачеплю — значить, не люблю його.— "Як це? — здивуєшся.— Хочеш узяти під опіку сорокарічного вихованця? Зваж на його вік — неподатливий, непоправний. Його ж не зміниш. Лише із свіжого, молодого можна щось ліпити".— Хтозна, чи осягну чогось, але волію бути без успіху, ніж без надії. Хіба ж не сподіваємось вилікувати навіть занедбаних хворих, змагаючись із їхньою непоміркованістю, змушуючи їх і робити, й терпіти те, що їм не до вподоби? Та й другому я не дуже довіряю; добре, що хоч рум'янцем іще береться при поганому вчинку. Ось такий сором треба плекати, адже, поки він зоставатиметься в душі, поти й лишатиметься якесь місце для доброї надії. А щодо старшого, то тут треба діяти обережніше, щоб він не розчарувався сам у собі. Найдогіднішою хвилиною, щоб ним зайнятися, була та, коли він мовби перепочивав і, здавалось, виправився. Інших ця перерва могла б увести в оману, мене ж він не одурив. Для мене не буде несподіванкою, коли його пороки повернуться до нього, але вже з приплодом: знаю, що вони лишень забарилися, а не відійшли геть. Присвячу тій справі якихось пару днів, та й спробую, чи молена ще тут зарадити чимось, чи ні. Ти ж і далі зміцнюйся в своїй стійкості, що, зрештою, робиш, і звільнюйся від зайвого вантажу. З того, чим володіємо, ніщо не є необхідним. Повернімося до законів природи: багатства — під рукою. Те, в чому відчуваємо потребу,— або безкоштовне, або цілком дешеве. Води й хліба — ось чого жадає природа. Нема людини, що була б надто вбогою для цього. "Хто ось такі межі поклав своїм бажанням, той міг би посперечатись у щасті з самим Юпітером",— мовив Епікур. Один із його висловів я долучу й до цього листа: "Роби все так, мовби за тобою стежив Епікур". Корисно, що й казати, приставити до себе сторожа, мати на кого озирнутися, вважати, що хтось постійно присутній навіть у всіх твоїх думках. Справді прекрасно, коли живеш так, мовби якась добра людина не спускала з тебе пильного ока, але для мене достатньо і того, коли ти, хоч би що робив, робитимеш так, начеб на тебе взагалі хто-небудь дивиться. Самотність — погана дорадниця. А вже як сягнеш таких успіхів, що й перед собою відчуватимеш сором, ось тоді й можна буде відпустити наставника. А наразі мусиш огородити себе чиєюсь повагою; хай це буде Катон, або Сціпіон(1), або Лелій — хтось такий, що й при самій зустрічі з ним погамовують свої пороки навіть пропащі люди,— наразі, поки сам не станеш таким, під чиїм поглядом ти б посоромився вчинити щось погане. Коли, нарешті, доможешся того, що матимеш якусь повагу й до себе, тоді помалу й дозволятиму тобі керуватись порадою Епікура: "Тоді, власне, входь у себе самого, коли будеш змушений обертатися серед юрби".