А що вона й сама не знала, чому зітхає, то раптом кинулася бігти, — переганяючи Майкла, й Мері Поппінс, і візочок, — туди, де грала музика.
— Зачекай на мене! Зачекай на мене! — гукнув Майкл, поспішаючи за нею.
А за ним чимдуж покотився візок, який везла Мері Поппінс.
На галявині, оточеній липами, стояла Карусель. Вона була нова-новісінька, уся так і сяяла, так і виблискувала, а коники на мідних стоячках так і поривались уперед. На вершечку лопотів смугастий прапорець, та й уся Карусель була оздоблена золотими візерунками з срібним листям, барвистими пташками й зірочками. Одне слово, вона була така, як казала міс Жайворон, навіть краща.
Коли вони підійшли, Карусель закрутилась повільніше і зупинилася. Парковий Доглядач, ніби він був тут начальник, притримав її за один з мідних стоячків.
— Проходьте сюди, сюди! Три пенси один тур! — поважно гукав він.
— Я знаю, на якого мені коня сісти! — сказав Майкл і кинувся до синьо-червоного коника, у якого спереду на золотому пасочку було написане його ім'я — Прудконогий. Майкл видерся йому на спину і вхопився за мідний стоячок.
— Смітити заборонено! Дотримуйте правил! — метушливо загукав Доглядач, коли Джейн пробігала повз нього.
— А моя — Стріла! — крикнула Джейн і вилізла на баского білого коня, ім'я якого стояло на червоному пасочку у нього на грудях.
Мері Поппінс узяла з візочка Близнят і посадила Барбару поперед Майкла, а Джона позаду Джейн.
— Які вам квитки — на пенні, на два, на три, на чотири чи на п'ять? — спитав Карусельник.
— По шість пенні! — сказала Мері Поппінс, подаючи йому чотири шестипенсовики.
— Смітити заборонено! — гукнув Доглядач, позирнувши на квитки в руках у Мері Поппінс.
— А ви з нами не поїдете? — крикнув Майкл до Мері Поппінс.
— Тримайся як слід, будь ласка! Тримайсь міцніш! Я поїду другим разом! — буркнула Мері Поппінс.
Пролунав свисток. Знов заграла музика. І коники поводі-поволеньки рушили.
— Тримайтесь, будь ласка, добре! — суворо наказала Мері Поппінс.
Вони послухалися. Дерева попливли повз них. Мідні стоячки заходили то вгору, то вниз. Призахідне сонце облило дітей сліпучим промінням.
— Дужче тримайтеся! — знов почули діти голос Мері Поппінс.
Вони вхопилися за стоячки ще міцніше.
Дерева закрутилися швидше — Карусель розганялася. Майкл міцніше обхопив руками Барбару. Джейн сягнула рукою назад і добре тримала Джона. І — поїхали, все швидше й швидше. Вітер маяв їхнім волоссям і холодив щоки. Невтомно мчали Прудконогий і Стріла з дітьми на спинах, і весь Парк, хилячись і гойдаючись, закружляв-замиготів довкола них.
Здавалося, вони ніколи вже не спиняться, здавалося, зник час, зник цілий світ — було тільки ясне кружало світла і прудкі барвисті коники.
Сонце зайшло, і на землю злетіли сутінки. А діти все мчали дедалі швидше, аж поки земля в їхніх очах злилася з небом в одне ціле і шалено завертілася круг них, гудучи, мов велетенська дзига.
Ніколи Джейн і Майклові, Джонові й Барбарі вже не відчути так близько від своїх сердець велетенського серця світу, як під час цієї незабутньої поїздки. І вони ніби якимось чином знали це.
"Ніколи! Вже більше ніколи!" — неначе співало щось у їхніх душах, під дзвінке кружляння землі й неба, у дедалі глибших сутінках.
І несподівано діти помітили, що дерева довкола — то вже не суцільна зелена смуга, бо з неї проступили стовбури. Небо вже відділилось від землі, і Парк уже не мигтів перед очима. Тихше й тихше посувались коні. Аж ось Карусель спинилася.
— Сюди! Сюди! Три пенси за тур! — гукав десь віддалік Парковий Доглядач.
Усі четверо позлазили з Каруселі, затерплі від довгого катання. Але очі їхні сяяли і голоси тремтіли від щастя.
— Ой, яка краса, яка краса, яка краса! — гукала Джейн, садовлячи Джона у візочок і дивлячись на Мері Поппінс променистими очима.
— Якби можна було отак кататись, і кататись, і кататись! — вигукнув Майкл, посадивши Барбару у візочок біля Джона.
Мері Поппінс поглянула на них. Очі її в сутінках здавалися напрочуд лагідними й добрими.
— Усе гарне зрештою кінчається! — промовила вона вже вдруге цього дня.
Тоді труснула головою і поглянула на Карусель.
— Тепер я! — весело сказала вона, зупинилася на мить і щось дістала з візочка.
Потім випросталася і постояла ще якусь хвилину, дивлячись на дітей тим своїм дивним поглядом, який неначе сягав у саму душу й читав найглибші думки.
— Майкле, — промовила вона, легенько торкнувшись рукою до його щоки. — Будь добрим хлопчиком!
Він стривожено підняв на неї очі. Що це вона робить? У чому річ?
— Джейн! Доглядай Майкла і Близнят! — сказала Мері Поппінс. І, взявши руку Джейн, поклала її на ручку візка.
— Сідайте! Сідайте! — загукав Контролер. На Каруселі засвітилися вогні.
Мері Поппінс повернулася.
— Іду! — гукнула вона, махнувши парасолькою з головою папуги на кінці держачка.
Вона метнулася крізь смужку темряви, що пролягла між дітьми й Каруселлю.
— Мері Поппінс! — скрикнула Джейн тремтячим голосом. Бо їй раптом, не знати чому, зробилося страшно.
— Мері Поппінс! — закричав і Майкл, зненацька й собі злякавшись.
Але Мері Поппінс ніби й не чула того крику. Вона легко скочила на платформу і, сівши на сірого в яблуках коня, що звався Карамель, гордо випросталася на сідлі.
— В один кінець чи й назад? — запитав Контролер.
Вона, здавалось, хвилину зважувала. Поглянула на дітей, тоді на Контролера.
— Хтозна, — промовила вона задумливо. — Ану ж згодиться? Давайте туди й назад.
Контролер пробив дірочку в зеленому квитку і подав його Мері Поппінс. Джейн з Майклом помітили, що він не взяв з неї грошей.
Знову заграла музика, спершу тихенько, а далі голосніше, впевненіше, переможніше. Барвисті коники повільно рушили.
Мері Поппінс, гордовито випростана, задивлена вперед, проїхала повз дітей. Під пахвою в неї була парасолька з головою папуги на кінці держачка. Руками в рукавичках вона трималася за мідний стоячок. А перед нею, на спині в коня...
— Майкле! — скрикнула Джейн, ухопивши брата за руку. — Ти бачиш? Вона, мабуть, була у візку. її сумка!
Майкл придивився.
— Ти думаєш?.. — прошепотів він. Джейн кивнула головою.
Але ж... медальйон на ній! Ланцюжок цілий! Я добре бачив!
Близнята у візочку позад них запхикали, та Джейн з Майклом не звернули на них уваги. Очима, повними тривоги, вони прикипіли до Каруселі.
А Карусель уже розігналася. Діти більше не розрізняли, де Прудконогий, а де Стріла. Все для них злилося в рухливе кружало яскравого світла, — усе, крім темної, гордовито випростаної постаті на тому кружалі, яка то наближалася до них, то знов зникала.
А музика грала усе голосніше, усе шаленіше. І Карусель кружляла усе швидше й швидше. Ось знову до дітей наблизилася темна постать на сірому в яблуках коні. І цього разу, коли вона порівнялась з ними, щось ясне, блискуче зсунулося в неї з шиї, полетіло донизу і впало біля їхніх ніг.
Джейн нахилилася і підняла його. То був золотий медальйон на уривку ланцюжка.
— То це справді, справді! — Майкл зайшовся плачем. — Ох, відкрий його, Джейн!
Вона тремтячими пальцями натиснула на замочок, і медальйон розщібнувся. Мерехтливе світло від Каруселі впало на скло, і діти побачили під ним намальовані власні обличчя, що обквітчали гордовиту голову з рівним чорним волоссям, суворими синіми очима, рум'яними щоками і трохи задертим, наче в дерев'яної ляльки, носом.
— Джейн, Майкл, Джон, Барбара та Аннабел Бенкс і Мері Поппінс, —прочитала Джейн підпис унизу.
— То он у ньому що було! — жалібно сказав Майкл, коли Джейн закрила медальйон і поклала в кишеню. Тепер він твердо знав, що сподіватись більше нема на що.
Вони обернулися до Каруселі. Очі їм засліпило світло, у голові запаморочилося від шаленого кружляння Каруселі. Коники вже просто літали, а не бігали, а музика лунала на всю силу.
І раптом сталося щось дивовижне. Під оглушливі звуки сурм, набираючи дедалі більшого розгону, Карусель зненацька відірвалась від землі! Все вище й вище підіймалася вона, все дужче літали кружка барвисті коні, і між ними Карамель з Мері Поппінс на спині. Вертке світло золотило листя вже на вершечках дерева.
Полетіла! — сказав Майкл.
Ох, Мері Поппінс, Мері Поппінс, верніться, верніться! — загукали діти, здіймаючи до неї руки.
Але вона не дивилася на них і, здавалося, не чула їхніх голосів.
— Мері Поппінс! — востаннє відчайдушно гукнули вони.
Але відповіді не було.
Карусель знялася вже аж геть понад дерева і, кружляючи, летіла кудись у зоряне небо. Вона все даленіла й даленіла, все меншала й меншала, аж поки постать Мері Поппінс стала ледве помітною темною цяточкою на світляній плямі.
Аж ось і Карусель зробилася просто маленькою мерехтливою плямкою на небі — ніби незвично великою зіркою.
Майкл шморгнув носом і почав шукати хусточку.
— У мене шия затерпла, — пояснив він.
Але коли Джейн на мить відвернулася, він похапцем витер очі.
Джейн тільки стиха зітхнула, дивлячись у небо. Потім стала дивитись в інший бік.
— Час додому, — промовила вона, згадавши, що наказувала їй Мері Поппінс.
— Сюди проходьте! Три пенси квиток! Доглядач, що відносив позбиране сміття, знов підійшов ближче. Він поглянув на те місце, де щойно стояла Карусель, і на мить остовпів. Потім озирнувся і тільки рота роззявив. Тоді задер голову, і очі його полізли на лоба.
— Гей, слухайте! — загаласував він. — Це не дозволяється! Тут тобі була — й тут тобі зникла! Це — порушення правил! — Він щосили посварився кулаком у небо. — Я ще зроду такого не бачив! Навіть як був малим! Я напишу рапорт! Я Лорд-Мерові поскаржуся!
Діти мовчки рушили геть з Парку. Від Каруселі не залишилося ані сліду на траві, ані ямочки на землі. Ніде не було нікого видно, тільки Доглядач Парку стояв серед безлюдного зеленого моріжка і викрикував свої погрози у небо.
— Вона взяла квиток назад, — озвався Майкл, тихо ступаючи обік візочка. — Як ти думаєш, виходить — вона ще повернеться?
Джейн подумала хвилинку.
— Може. Якщо ми дуже на неї чекатимемо, — повільно промовила вона.
— Так, може!.. — сказав Майкл, тихенько зітхнувши, і за цілу дорогу додому не озвався більше й словом.
— Оце новина! Оце новина! Оце новина! Містер Бенкс від хвіртки побіг бігом і ввірвався в
передпокій.
— Гей! А де ви всі? — гукнув він і метнувся нагору, перескакуючи по три східці зразу.
— Що сталося? — вибігла йому назустріч місіс Бенкс.
— Найбільше диво в світі! — вигукнув він і рвучко відчинив двері до Дитячої.