— почала була Мері Поппінс, але Кобра порухом голови звеліла їй мовчати.
— Дрібниці, дрібниці! Ти знаєш, що я час від часу змінюю шкіру, й на одну більше чи на одну менше — для мене мало важить. Хіба ж я не... — вона замовкла і обвела очима Тераріум.
— Володарка джунглів! — просичали одразу всі змії, так неначе й запитання і відповідь були частиною добре знайомого всім їм обряду.
Кобра кивнула головою.
— Тож мені здається: що добре для мене, те й для тебе буде добре. Це, звичайно, не якийсь багатий подарунок, люба Мері, але з нього можна зробити пояс, або черевички, або там стрічку на капелюшок, а це ніколи не зайве, сама знаєш.
І, сказавши це, вона повільно загойдалася з боку на бік, і Джейн та Майклові здалося, що по всьому її тілу, від хвоста до голови, пройшли ледве помітні хвилі.
І враз вона вся рвучко звилася й стрепенулася — і золотава шкіра спала з неї на підлогу, а натомість сріблястим блиском засяяла нова.
— Стривай! — сказала Кобра, коли Мері Поппінс нахилилась, щоб підняти золотавий подарунок. — Я хочу написати на ній вітання.
І вона кінчиком хвоста швиденько перебігла по скинутій шкірі, спритно скрутила золотавий пасочок кільцем і, підхопивши його на голову, мов корону, елегантно простягнула Мері Поппінс. Та, вклонившись, узяла його.
— Я просто не знаю, як вам дякувати, — почала вона й замовкла.
Було видно, що подарунок їй дуже сподобався, бо вона перепускала його то туди, то сюди на долонях, не могла відірвати від нього захоплених очей.
— Нема за що дякувати, — промовила Королівська Кобра! — Ц-с-с! — раптом сказала вона і вип'яла капшук. Ніби до чогось прислухалася... — Коли не помиляюсь, це сигнал до Великого Танку.
Усі прислухались. Задзвенів дзвоник. Чийсь басовитий голос, усе наближаючись, гукав:
— Великий Танок! Великий Танок! Всі — на середину парку! Хутчій, хутчій! Великий Танок— заключний номер свята! Всі — у Великий Танок!
— Я так і знала, — з усмішкою промовила Кобра. — Іди, голубонько, стань у коло! Без тебе там не почнуть. Прощавай! До наступного Дня Народження!
Вона знову підвелася і поклала поцілунок на обидві щоки Мері Поппінс.
— Швидше! — сказала Кобра. — Я подбаю про твоїх маленьких друзів.
Бурий Ведмідь заворушився, і Джейн з Майклом попідводились з його колін. Під ногами в них звивались змії, поспішаючи до виходу. Мері Поппінс церемонно вклонилася Кобрі і, не оглядаючись на дітей, швиденько подалася до великого майданчика посеред Зоопарку.
— Ви можете йти, — сказала Кобра Ведмедеві, і він, покірно вклонившись, з кашкетом у лапі, кинувся й собі слідом за всіма звірами — туди, де вони збиралися в танок довкола Мері Поппінс.
— Хочете піти зі мною? — лагідно спитала Кобра Джейн і Майкла.
І, не чекаючи відповіді, ковзнула поміж ними, порухом голови звелівши їм іти обабіч неї.
— Почалоссся! — радісно промовила вона.
З просторої галявини посеред Зоопарку залунав голосний гамір, і діти зрозуміли, що то почався Великий Танок. Наближаючись, вони спершу почули, як там співають і вигукують, потім побачили леопардів, левів, бобрів, журавлів, антилоп і ще багато всяких звірів і птахів, які стали у велике коло з Мері Поппінс посередині. Потім усі вони заходили кружка, застрибали на задніх ногах, щосили виспівуючи Дику Пісню Джунглів, раз у раз вискакуючи поза коло, міняючись одне з одним місцями, як танцюристи в кадрилі.
Зненацька з усього того гамору вирізнився чийсь тонкий, пискливий голосок:
О Мері, Мері, Ти — наче зорі, Ти — наче з-о-орі!
І діти побачили Пінгвіна, що линув у танку, махаючи куцими крильми і весело виспівуючи. Він помітив дітей, уклонився Кобрі й вигукнув:
— Чуєте мою пісню? Я сам склав! Звісно, вона не дуже досконала. "Зорі" — не вельми точна рима до "Мері", та дарма! Можна співати!
І він, підскочивши, вхопив під лапу Леопарда.
Джейн з Майклом, стоячи обабіч мовчазної і таємничої Кобри, дивилися на танок. Коли знайомий дітям Лев, порівнявшись з ними, нахилився й подав лапу Бразильському Фазанові, Джейн несміливо спробувала висловити те, що почувала.
— Я думала, ваша величність, — почала вона й збентежено замовкла, не знаючи, говорити далі чи ні.
— Кажи, дитино! — мовила Кобра. — Що ти думала?
— Ну... що леви з птахами, а тигри з малими тваринами...
— Що вони між собою вороги? — допомогла їй Кобра. — Що Лев неодмінно з'їсть птаха, якщо тільки зможе. Так само й Тигр Зайця... Правда ж?
Джейн, зашарівшись, кивнула головою.
— Що ж, твоя правда, це буває. Та тільки не в День Народження, — сказала Кобра. — Сьогодні слабші не бояться дужих, а дужі захищають слабших. І навіть я... — вона замовкла, ніби глибоко замислившись, — навіть я такого дня, зустрівши Дику Гуску, й не подумаю про обід. Та зрештою, — вела вона далі, і її страхітливий, роздвоєний маленький язичок то показувався, то ховався, — можливо, що їсти й бути з'їденим — це кінець кінцем те саме. Моя мудрість каже мені, що, мабуть, це так. Ми всі — з тієї самої речовини, не забувай цього: і ми, в Джунглях, і ви, в Містах. Всі-всі ми — з одного: дерево над головою, камінь унизу, птах, тварина, зірка — усі ми одне й до одного йдемо. Пам'ятай це, коли вже забудеш про мене, моя дитино.
— Як же це дерево може бути каменем? Я — не пташка, Джейн — не Тигр, — уперто сказав Майкл.
— Ти так гадаєш? — промовила Кобра. — А придивися!
І вона кивнула головою на всіх тих, що об'єднались у великому танку, де звірі й птахи саме сходились докупи, щільно оточуючи Мері Поппінс, яка й собі стиха похитувалася туди й сюди. Коло то широко роздавалося, то знов сходилось докупи, гойдалося в єдиному ритмі, немов маятник годинника. Навіть дерева то легенько нагинались, то випростувались, і сам місяць угорі, здавалося, гойдався, наче корабель на хвилях.
— Звір і птах, камінь і зірка — всі ми одне, усі одне... — тихо примовляла Кобра, опустивши капшук і теж погойдуючись у проміжку між дітьми. — Дитина і змія, зірка і камінь — усі ми одне...
Голос її дедалі тихшав. І крики тварин у великому танку неначе даленіли, завмирали. Джейн з Майклом, дослухаючись, незчулись, як самі легенько загойдались, чи то, може, хтось їх загойдав.
М'яке, притемнене світло упало їм на обличчя.
— Обоє сплять і бачать сни, — пошепки сказав над ними хтось. Може, то говорила Королівська Кобра, а може, мама, котра, як і щовечора, зайшла до кімнати дітей підтикати їм ковдри?
— То й добре, — озвався хтось інший хрипкуватим басом, — може, Бурий Ведмідь, а може, містер Бенкс?
Джейн з Майклом усе гойдалися, усе гойдалися... Вони не могли сказати, не могли вгадати...
— Мені такий чудний сон приснився, — сказала Джейн за сніданком, посипаючи цукром кашу. — Нібито ми були в Зоопарку, і в Мері Поппінс був день народження, і в клітках були люди, а звірі гуляли на волі...
— О, це ж мій сон, мені таке приснилося! — промовив Майкл, дуже здивований.
— Не могло нам обом снитися те саме, — сказала Джейн. — Ти добре пам'ятаєш? Тоді снився Лев із завитою гривою? І Тюлень, що хотів...
— Щоб ми пірнали за шкурками з апельсина! Авжеж снився! І діти в клітках, і Пінгвін, що не міг знайти риму, й Кобра...
— Ну то тоді це зовсім не сон, — значуще сказала Джейн. — Тоді це правда! І якщо це бу... — Вона зацікавлено зиркнула на Мері Поппінс, яка гріла молоко.
— Мері Поппінс, — сказала Джейн, — міг нам з Майклом приснитися однаковий сон?
— Мовчіть уже з своїми снами! — пирхнула Мері Поппінс. — їжте он краще кашу. Бо не бачити вам грінок з маслом!
Але Джейн не вгамовувалась. Вона мусила довідатися.
— Мері Поппінс, — сказала вона, не зводячи з няньки погляду, — ви були цієї ночі в Зоопарку?
Мері Поппінс впилася в неї очима.
— У Зоопарку? Серед ночі? Я? Нормальна, добропорядна людина, яка чудово знає, що
Рано вставай,
Рано лягай —
Будеш здоров і щаслив,
Так і знай!
— Ні, ви скажіть, чи ви були, — наполягала Джейн.
— Ну, це вже красненько дякую. Буде з мене мавпочок і в цій кімнаті, — згорда відповіла Мері Поппінс. — Сядь рівненько і не плещи казна-чого!
Джейн налила в кашу молока.
— Тоді це нам приснилося, — промовила вона. —Мабуть-таки, приснилося.
Але Майкл, роззявивши рота, дивився на Мері Поппінс, що саме підсмажувала грінки.
— Джейн, — лунко зашепотів він, — поглянь, Джейн! Він показав очима, і Джейн також побачила те,
на що він задивився.
Стан Мері Поппінс був перехоплений пасочком із золотавої, в лусочку зміїної шкіри, на якій примхливими, звивистими літерами було написано:
Ььрупок бід Зоопарку.
ЗАХІДНИЙ ВІТЕР
Був перший день весни. Джейн з Майклом відразу це зрозуміли, бо почули, як містер Бенкс співає у ванній, а таке траплялося за цілий рік тільки цього одного дня.
Той ранок діти запам'ятали назавжди. Насамперед тому, що їм уперше дозволили снідати внизу — з дорослими, а ще тому, що цього ранку містер Бенкс десь загубив свій чорний портфель. Отож день почався аж двома незвичними подіями.
— Де мій портфель? — закричав містер Бенкс, крутячись по передпокої, як той собака, що ловить свого хвоста. А слідом за ним і кожне почало крутитись — Елін, і місіс Брілл, і діти. Навіть Робертсон Ей натужився і двічі обкрутився кругом себе. Кінець кінцем містер Бенкс сам-таки й знайшов портфеля в себе в кабінеті і, піднявши високо над головою, кинувся в передпокій.
— Ось що, — почав він так голосно, немов казав проповідь. — Мій портфель завжди висить на одному місці — отут на вішалці. Хто заніс його до кабінету?
— Ти сам, любий, заніс вчора увечері. Коли брав з портфеля податкову квитанцію, — сказала місіс Бенкс.
Містер Бенкс глянув на неї так ображено, що вона тут-таки пожалкувала — чому не знайшла в собі хоч трохи такту й не сказала, що то вона занесла портфель до кабінету.
— Умг... Ууумгу! — гучно прогув у ніс містер Бенкс, узяв з вішалки пальто і рушив з ним до надвірних дверей.
— Еге, — сказав він трохи веселіше, — наші тюльпани думають цвісти.
Він вийшов у садок і потягнув носом повітря.
— Гм, здається, вітер західний.
Він подивився на будинок Адмірала Бума з флюгером-телескопом на даху.
— Так я й знав, — промовив він. — Вітер західний. Ясно й тепло. У пальто не вдягаюсь.
І з цими словами містер Бенкс ухопив портфеля й капелюха і чимдуж поспішив до Сіті.
— Ти чула, що він сказав? — ухопив Майкл за руку Джейн.
Вона кивнула головою.
— Вітер повернувся із заходу, — повільно мовила вона.
Ніхто з них більше нічого не сказав.