Але Філя цінував не результат, а процес і тому намагався пити останнім, щоб на п'яти не наступали. Виливав недопитки, пляшкою до тринадцятої краплі над склянкою тряс і розмірковував:
— Що в ній є, в даній рідині? В даній рідині — сім утоплениць: горе і радість, старість і молодість, любов та згода і вісімнадцять літ. Усе це я згадую, як тебе випиваю.
А Єгор пив мовчки. Жадібно пив, давлячись: квапився, щоб п'явки повискакували. Не щоб згадати, значить, а щоб забути. У кого що болить, той від того й лікується.
Допомагало, але ненадовго. А оскільки продовжити хотілося — гроші були потрібні. Шабашити навчився: Черепок на це мастак був великий. То машину розвантажити підрядиться, то бабусі якій тин полагодить, то ще щось придумає. Меткий був, поки тверезий. А Єгор злився:
— На роботу б тебе поставити із завзяттям твоїм, не на шабашку.
— Робота не втече: обполощемось — доробимо. А як недоробимо, то й так...— і пояснив, як саме.
А Філя риску підбивав:
— Машини повинні працювати. А люди — розумово відпочивати.
Однак траплялося, що й сам Черепок не міг шабашки організувати. Тоді робили, що наказано, лаялися, сварилися, страждали, а п'явки так дошкуляли Єгорові, що кидав він лопату й біг додому, добре, що Харитина тепер посудницею в їдальні працювала і засікти його не могла. Тягнув Єгор з місця заповітний карбованець, а коли й два — і назад до друзів-товаришів.
— Що в ній є, в даній рідині?
Сльози там були: хоч яка заклопотана була Харитина домом, дітьми та роботою, а карбованці лічила. І зрозуміти не могла, куди зникали вони, і на Кольку накинулась під гарячу руку:
— Ах ти злодію, хулігане ти безсовісний!..
Та й ну скубти. За чуба, за вуха — за що попало. І сама реве, і Олька реве, і Колька ойкає. Єгорові змовчати б тут, та надто око в синочка розгублене було. Надто вже в душу дивилося те око.
— Я гроші ті взяв, Тіно.
Сказав і злякався. Просто до оніміння: що ж брехати далі? Що вигадувати?
— На-авіщо?
Слава богу, не відразу спитала, а наче за двома заходами. І Єгорові розміркувати час дала, і Кольку випустила. Витер Колька носа, але не втік. На батька дивився.
— Я теє... Чоловікові позичив знайомому. Потрібно йому дуже.
— Йому потрібно, а нам? Нам, господи, на що хліб-сіль купувати? Нам жити на що, бідоносцю ти чортів? Мовчиш? Ану сей мент надівай шапку, до нього мотай та й стребуй!
От влаштуй бабу на роботу, і враз вона в домі командувати почне. Це вже точно.
— Кому сказано, тому звелено!
Надів Єгор шапку, вийшов за ворота. Куди податися? Хіба до свояка, до Федора Іпатовича, в ноги бухнутися? Тоді, може, й дасть. Але ж почне гризти. Хіба що стерпіти? Ану як не дасть, а тоді Харитині ж і розповість? Ну, а ще куди податися? Ну, а більше нема куди податися.
Розмірковуючи так, Єгор зробив по селищу коло й назад додому прибув. Скинув шапку і бовкнув з порога:
— Утік він, мужик отой. Звільнився з нашого населення.
Набрала Харитина в груди повітря — груди аж випнулись, як у ті солодкі вісімнадцять літ, про які в пісні співається та які Філя в скляночці шукає, на денці. І понесла:
— Нелюде заморський закляття моє сирітське господи спаси й помилуй бідоносцю чортів...
Похнюпив Єгор голову, слухав, на сина поглядаючи. Але Колька не на нього дивився і не на матір — на компас. Дивився на компас і не чув нічого, бо завтра мусив компас цей безцінний віддати ні з того ні з сього.
А в усьому винна Оля була. Не сестричка Ольга, а Оля Кузіна, з віями й кіскою. Вовка її часто за цю кіску смикав, а вона сміялася. Спершу вдарить, наче серйозно, а потім зубки покаже. Дуже Кольці подобалось, як вона сміється, але про те, щоб за косу її помацати, про це він навіть помріяти не наважувався. Тільки дивився здалеку. І очі відводив, коли вона ненароком зиркала.
Тепер вони рідко зустрічалися: канікули. Та все ж таки зустрічалися — на річці. Щоправда, вона за кущами купалася з дівчатками, але сміх її звідти до Кольчиних вух долинав. І тоді Кольці дуже хотілося що-небудь зробити: річку перепливти, шуку за хвіст спіймати або врятувати кого-небудь (краще б Олю, звісно) від неминучої загибелі.
Але річка була широка, щука не попадалась і ніхто не топився... І тому він тільки пірнанням хвалився, та вона на пірнання його уваги не звертала.
А вчора вони з Вовкою на нове місце купатися пішли, і Оля Кузіна до них причепилася. На березі першою сукенку скинула — і у воду. Вовка на неї націлився, а Колька у штанині заплутався і на траву впав. Поки виплутався, вони вже у воді опинилися. Хотів він за ними кинутись, подивився і не поліз. Відійшов убік і сів на пісок. І так тоскно йому раптом стало, так нудно, що ні вода його не вабила, ні сонечко. Спохмурнів світ, наче восени. Вовка Олю цю Кузіну плавати вчив. І показував, і підтримував, і розповідав, і кричав:
— Дурепо ти безголова! Чому ти відразу всім дриґаєш? Давай потримаю вже. Так тому й бути.
І Олька його слухалась, наче й справді дурепа була. Знала ж, що Колька набагато краще за Вовку плаває і глибини не боїться, а ось, будь ласка. У Вовки вчилася та ще й хихикала.
Так Колька у воду й не поліз. Слухав сміхи ці та Вовчині суворості, придумував, що відповісти, коли Оля все ж таки опам'ятається й у воду його покличе. Але Оля не опам'яталася: бовталася, поки не змерзла, а потім вискочила, схопила сукню і в кущі побігла трусики викручувати. А Вовка до нього підскочив. Гепнувся на живіт, очі витріщивши:
— А я Ольку за цицьки хапав!
Скільки там у Кольчиному тілі крові було, невідомо, а тільки вся вона тепер в обличчя йому вдарила. Аж під грудьми защеміло від безкрів'я.
— У неї ж нема їх...
— Ну й що? А я там, де будуть!
Бога Колька молив, щоб сніг пішов, щоб гроза раптом ударила, щоб вітер-ураганище. І допомогло: нічого такого, правда, не сталося, але Оля у воду більше не полізла, як Вовка не наполягав.
— Ні й ні Мені мама не дозволяє.
Чи багато радості людині треба? "Ні" сказала, і Колька відразу все забув: і купання, і сміхи її, і Вовчині негарні слова. Брехав Вовка, ну звичайно ж, брехав, от і все! І Колька берегом уже не мовчки крокував, а розповідав про теплі країни. Про моря, на яких ніколи не був, і про слонів, яких ніколи не бачив. Він так розповідав, наче і був і бачив, і Олині оченята ще ширше розкривалися.
А Вовка дуже сердився і тому йшов позаду. І не слід у слід — ото ще, дуже треба! — а збоку, прямо по кущах. Навмисно ламав їх там і шумів теж навмисно.
— Вони знаєш які розумні, слони ті? Вони все-все розуміють, ага! Вони й на роботу за гудком, як люди, й на обід.
— Треба ж! — Це так Олина мама дивується, ну й Оля теж.— А їх їдять?
Зітхнув Колька: ох, не про те ти питаєш, що цікаво. Подумав:
— Дорого.
— От би мене хтось слоном почастував! Ну нічого б йому не пошкодувала за це, ну нічогісінько!
Ні, навіть за таку казкову плату Колька не став би губити для неї слона. Ні, не на те слони на світі живуть, щоб їх дівчиська їли. Навіть якщо й дуже гарні.
Це він подумав так. А сказав політично:
— У нас зовсім цього дістати неможливо. Ні за які гроші.
— Слона знайшов! — раптом загорланив Вовка.— Місцевого!
Із кущів виборсався і цуценя притяг. Худе цуценя було, занедбане, і вухо йому хтось обірвав. По морді чи вода текла, чи сльози, а язиком воно все намагалося Вовчину руку лизнути. Маленьким язиком. Невмілим.
— Гидота яка паршива! — Оля Кузіна навіть за Кольку заховалася.— Шолудивий він. Дохлятина.
— Утопимо,— сказав Вовка з задоволенням.— Може, він скажений.
— А як ти втопиш? — Оля із-за Кольки висунулась, а в очах її загорілося щось гостреньке.— У воду кинеш?
— Таж випливе, коли отак. Я каменя пошукаю.
Він щеня Кольці тицьнув, але Колька подався назад і руки сховав. І ще сказати щось намагався, але слова раптом зникли кудись. І поки Вовка з щеням у руках на березі каменя шукав, Колька весь час слова згадував. Дуже потрібні слова, гарячі дуже — тільки не було їх.
І каменів тут теж не було, хоч як Вовка старався. Колька вже зрадів нищечком, уже сказав здавлено: "Шкода...", як Вовка загорлав радісно:
— Не треба мені ніякої цеглини, не треба! Я у воду залізу, а його до дна притисну. Він ураз наковтається! — І до берега побіг.
А у Кольки знову горло перехопило, і знову слова провалилися кудись. І тоді він просто наздогнав Вовку і за труси схопив біля самої води.
— Пусти! — Вовка рвонувся, аж резинка його по заду ляснула.— Я знайшов, я й сказав "цур, мені", от! І що хочу тепер, те з ним і зроблю.
— Він знайшов, він і зацурався,— підтвердила Оля Кузіна.— І тепер що хоче, те з ним і зробить. І хай уже краще втопить: цікаво.
— Герасим і Муму! — заявив Вовка і знову у воду поліз.
— Віддай,— попросив Колька тихо.— Віддай мені його. Віддай. Я тобі що хочеш за нього дам. Ну, що сам захочеш.
— А що ж у тебе є? — зневажливо спитав Вовка, проте зупинився, не поліз углиб.— Нічого у вас тепер нема, крім боргів: татко так каже.
— Крім боргів! —засміялась Оля Кузіна (а сміх у неї — наче дзвіночок проковтнула).— Нічого у них немає, нічогісінько, навіть кабанчика!
— Віддай! — Колька раптом тремтіти почав, наче тільки-но з води виліз, напірнавшись.— Ну, хочеш... Хочеш, я компас тобі за нього віддам, га? Назовсім віддам, не топи тільки тваринку. Жалко.
— Жалко йому! — засміялась Оля Кузіна.— Жалко у бджілки!..
Але Вовка не засміявся, а глянув.
— Назовсім? — спитав: недовірливий був, весь у Федора Іпатовича.
— Чесне-залізне,— підтвердив Колька.— Щоб мені не купатися ніколи.
Мовчав Вовка. Розмірковував.
— Та навіщо йому компас твій? — спитала Оля Кузіна.— Дуже він йому потрібен, компас той! Та й коштує він, мабуть, якихось вісімдесят п'ять копійок. А цуценя знаєш скільки? Ого! І не купиш, ось скільки.
— Я не за цуценя,— пояснив Колька, а на серці так паскудно стало, що хоч заплач. І компас шкода, й щеня шкода, і себе чомусь теж шкода, і ще чогось шкода, а ось чого, ніяк Колька зрозуміти не міг. І додав:—Я за те тільки компас дам, щоб не топив ти його ніколи.
— Це звичайно,— солідно сказав Вовка.— Компас за цуценя мало.
І щеня на руці погойдав, наче прикидаючи.
— Я не назовсім,— зітхнув Колька.—Хай у тебе живе, якщо хочеш. Я за те тільки, щоб ти не топив.
— Ну, за це...— Вовка нахмурився, як батько, зітхнув.— За це можна. Як гадаєш, Олько?
— За це можна,— сказала.
І навіть слів у неї своїх не було—ось що особливо гірко.