Чиїсь руки в шкіряних рукавицях накидають на Песика ковдру. Він не має часу навіть пручатися, як його витягують геть. Дверцята знову безгучно зачиняються, і Песик з жахом чує, як автомобіль віддаляється, ніби нічого не сталося. Нарешті він починається пручатися, пробує гавкати. Де там. Його гавкіт глушить ковдра. Усе те відбулося за секунду, при повній тиші. Вишенька вже сіла в автомобіль, Здоровань теж. Песику нічого не видно. Той, хто його викрав, кинувся бігти. Піднявся на дві-три металеві приступки. Відчинилися і захряснулися дверцята. Захарчав інший двигун. Мотор, який гримів, як грім. Серед того гуркоту Песик вирізнив голоси двох чоловіків, які голосно сміялися.
Його так міцно тримали, що він не міг ворушитися. Він боявся задихнутися під тією ковдрою. А ті рукавиці нагадали йому інші шкіряні рукавиці. Рукавиці гицелів! Від тієї думки його ніби прохромив крижаний меч. Це було так страшно, що він виблював просто на коліна напасника. Чоловік люто заволав, а шофер розреготався. І тоді Песик полетів. Еге, полетів! Його викинули у вікно, ще й з такою силою, що ковдра розгорнулася. І Песик розплющив очі серед неба. Перше, що він побачив, — земля, яка наближалася приголомшливо швидко. Песик знову заплющив очі. Удар. Він покотився в рівчак, підскакуючи, як холодильник. І знепритомнів.
XXXII НА ШЛЯХУ
Очуняв він серед світлої ночі. Яскраво світив місяць. Спочатку Песик не рухався. Надто боявся, що щось зламав. А ще був відчай. Тут і думати довго не треба було: його кинули. Добровільно. Як багато тисяч інших собак у відпускний період. І все те підлаштував Мускусний Здоровань. Віддав його водіям вантажівки. Зі згоди Перчич-ки, яка вдавала, що спить в автомобілі. Зробили вони це з ревнощів. Жодного сумніву. А Вишенька нічого не помітила. Боже мій, Вишенька! Що вона робитиме, коли побачить порожню будку? І що їй понарозказують ті двоє?
Песик відчував, як в ньому поволеньки пробуджується щось інше окрім тривоги. Інше почуття, яке примусило його думати швидше. Воно його також зігріло. То був гнів. Справжній гнів. "Можливо, це те, що вони називають люттю", — подумав собі Песик. А ще незбориме бажання по-мститися. Йому здалося, що сили його подвоїлися. Не помітив, як скочив на лапи. Він стоїть! Ні, нічого не зламав. Швиденько вискочив з рову. Певно, трава й кущі применшили силу удару. І ось він на дорозі. Асфальт мирно вилискує в місячному світлі. Що ж тепер? Наздоганяти чи повернутися в Париж? Він замислився. На мить. І вирішив: в Париж! Тепер він думає лише про помсту. План уже визрів у нього в голові. Він біжить і нюшить асфальт. Що він шукає? Власний запах. "Еге, Мускусний Здорованю! Знаєш, чого собаки зводять лапку біля кожного автомобільного колеса?" Щоб завжди і всюди відшукати дорогу назад. Цього мене навчив Гієнець. Ти, як і ті дурні, дивуєшся, як це кинутий пес відшукав хазяїна за тисячу кілометрів. Бовдур! Уява, як у людини..."
Так метикує Песик, намагаючись розрізнити свій запах, перекритий іншими. Терпляче шукає. Знає, що відшукає. А коли відшукає...
"Коли я його відшукаю, Мускусний Здорованю, я вже дійду до кінця. Оті мільйони запахів, які, як мережива, вкривають землю, — то географія собак! їм не потрібні ні карти, ані вказівні таблички, не треба питати дорогу: виправивши собі потрібний запах, ми вже не зіб'ємося з дороги. А раз я так кажу, Мускусний Здорованю, значить, я той запах собі виправив!"
XXXIII
ПІД ЗАХИСТОМ ГІЄНЦЯ
Через одинадцять днів потому, о шостій ранку, хтось пошкрябав у двері Кабанця. Гієнець прислухався. Знову шкрябають. Кабанець теж прокинувся і пішов відчинити.
— Це ти? Ну і вигляд у тебе! Заходь.
Песик зайшов. І побіг просто на кухню, де випив два казанки води і спорожнив миску Гієнця. А потім менш як за пів хвилини пояснив товаришу, що з ним сталося. "А чи не казав я тобі остерігатися тих двох!" — подумав Гієнець. Але не сказав. Нащо ятрити рану.
— Що думаєш робити? — запитав він.
Песик за півхвилини у двох словах виклав план. Простий і жахливий. Гієнець ніколи не бачив у нього такого гніву в очах. Ніколи не чув, щоб він говорив так упевнено.
— Коли? — тільки й спитав він.
— Негайно.
— Ні, — заперечив Гієнець. — Спершу треба тебе підлікувати. І ти мусиш спочити. .
Песик на мить завагався.
— Справді, мені треба набратися сил, — погодився він.
— Гей! Песику, ходи сюди!
То погукав Кабанець. Він набрав у ванну води. Загалом Песик від ванн не в захваті. Але Кабанець наполягає.
— Ну ж бо, не комизся, — це тобі на користь.
Справді, від теплої води й лагідної розмови Кабанця напруження спадає.
— Ану покажи лапи... Люди добрі! Скільки ж ти пройшов... Ти просто герой!
Вій витягнув його з ванни і почав гарненько витирати, увесь час вихваляючи його геройство, витривалість, вірність — Песику це було так приємно чути! Голос у нього низький і глибокий. А що Песик притиснутий до його грудей, то й здається, ніби той голос звучить у нього всередині. Це так заспокоює. Як голос Вишеньки, коли вона втішала його, забравши від гицелів, чи ніжне гарчання Чорнухи, коли він засинав, притулившись до неї. До речі, про сон: повіки Песика злипаються. "Я не повинен спати, туди треба йти негайно..." Але поки він так думає, в роті відчуває якийсь дивний смак. Смак ліщини. Він одразу його впізнає. Так пахло молоко Чорнухи. Хіба можна забути! "Не поспішай, — шепоче знайомий голос, — відпочинь; тобі доведеться зібрати усі сили, щоб зробити те, що ти вирішив зробити". — "Гаразд, — відповідає Песик, — але побудь зі мною, поки я спатиму..." — "Я тут, не турбуйся, тобі не насниться нічого поганого, — шепоче Чорнуха". —"Гаразд, тоді я сплю", — відповідає Песик, який вже насправді давно спить.
XXXIV ЖМЕНЬКА ДРУЗІВ
Коли він прокидається, вдома нікого немає. На кухні його чекає миска плову. За хвилину миска така чиста, ніби в ній ніколи нічого не було. Йому вже краще. Він відчуває, Що до нього повертаються сили. Отож, за роботу. Він, певно, поспав годинки дві — три. Не можна гаяти жодної хвилини. Його знову охоплює гнів. Такий, як і тоді, коли він опритомнів у канаві. Той, який примушує швидко думати. Той, який засліплює вас ізсередини. Той, який робить вас невразливим. Він має помститися. Але коли він збирається виходити, двері відчиняються. З'являється Гієнець.
— О, ти вже прокинувся?
— Так, — відказує Песик, — я туди йду. І вже виходячи:
— Скажи, скільки я спав?
— Два дні. —Що?
— Два дні і дві ночі. Сьогодні ранок третього дня. "Не може бути", — думає Песик. І цочинає поспіхом
рахувати: "Одинадцять днів дороги плюс два дні сну — усього тринадцять днів. А мені треба щонайменше тиждень, щоб здійснити те, що я намітив. За цей час вони повернуться. Ось так. Усе пропало. Мені не вистачить часу".
— Що сталося? — питає Гієнець, бачачи, як він засмутився.
— Я втратив дорогоцінний час, — відказує Песик. — Ти мав би мене розбудити.
— Ну це вже ні! Не можна пройти пів Франції і не виспатися.
— Ти не розумієш, — сердиться Песик, — я не встигну всього зробити.
— Звичайно, якщо тобі не допоможуть, — лагідно відказує Гієнець.
— Ні. Це моя власна справа, — відказує Песик, завагавшись.
— Ну й що, ти віддаватимеш накази, а ми їх виконуватимемо, ось і все.
— Хто виконуватиме? — дивується Песик. — Хто це "ми"?
— Друзі, — пояснює Гієнець.
Йому це нічого не говорить. "Друзі" Гієнця — усі тварини Парижа. Але це й обнадійлива відповідь: якщо до справи візьмуться усі тварини Парижа, усе буде зроблене швидко (і якісно!). Але ні, не можна.
— Поки ми всіх зберемо, буде надто пізно.
Песик у відчаї.
— Воно так, тільки всі вже зібралися. Гієнець кинув це мимохіть, прямуючи до кухні.
— Ти все з'їв? — обурюється він. — Браво! Дякую! Міг і мені лишити дещицю.
Песик йде за ним, винувато, підібгавши хвоста. Гієнець починає реготати.
— Та не переймайся,—я пожартував,—то все було для тебе. Він носом відчиняє шафку, відкриває банку сухого корму і починає замислено його наминати.
— Скажи, Гієнцю, — невпевнено починає Песик, — що ти мав на увазі, коли казав ніби "всі вже зібралися"?
— Що? — підскакує Гієнець. — Зовсім забув. Біжи, будь-ласка, відчини двері.
Зацікавлений Песик йде відчиняти вхідні двері. І відскакує. На килимку під дверима сидить Італієць, обкрутивши хвоста навколо лапок. Рубець на щоці у Песика починає горіти. Італієць і оком не зморгне. Вбраний, як завжди, з голочки, з блискучим метеликом на білому жабо. На вустах та сама ледь помітна усмішка, ніби говорить: "Добридень, друже, як ся маєте?" Зробивши велетенське зусилля над собою, Песик підходить до Італійця і на знак дружби простягає лапку. Італієць прослизає під лапкою, мурчить і треться об груди Песика. Після того повертається до дверей і голосно нявкає, те нявкання довго відлунює сходами. На той поклик з'являється Єгиптянка, потім Артист, а за ними десь з тридцять котів і собак різної масті, різних порід і розмірів, але всі друзі Гієнця. Песик з більшістю вже знайомий. Ось Факір, німецька вівчарка продавця з сусідньої крамнички, напівбожевільна від необхідності відрізняти клієнтів від злодіїв. "У мене жахлива пам'ять. Ніколи не знаю, кого треба кусати одразу, тому не кусаю нікого".
Вони все заходять і заходять. Багатьох з тих, що прийшли, хазяї, як і нашого Песика, покинули через відпустку.
Треба буде зайнятися і їхніми господарями після Мускусного Здорованя і Перчички.
— Ну то пішли? — пропонує Гієнець.
— Пішли.
XXXV НАСКОК
Ось так. Серед білого дня йшли вони порожніми паризькими вулицями, бо всі гайнули на відпочинок. Ішли вервечкою. Сила-силенна котів і собак. Можна було подумати, що вони хазяї в місті. (Вони і кілька квартирних злодіїв, які вирушать на відпочинок пізніше). Друг дитинства Гієнця, Жермен, ніби складений з суцільних м'язів, з породи боксерів, легко ніс велику торбу. Поруч дріботів Артист. "Дріботів" — не зовсім точне слово. Радше вився, як мініатюрна чорна пантера. Єгиптянка і Італієць йшли на чолі, поміж Песиком і Гієнцем. Усі вони просувалися так само нечутно, як нечутно кружляє над здобиччю яструб.
— Ну ось, прийшли, — сповістив Песик.
Гієнець зачудовано зиркнув на будинок Мускусного Здорованя і Перчички.
— Шикарно, нічого не скажеш. Новісінький. Гарнісінький. Правда, Італійцю?
Італієць безгучно засміявся.
До двору, як до себе додому, спочатку зайшла Єгиптянка з гордо піднятими головою і хвостом.