Крім того, дерево надто подобалося Марґарет. Тож я підготував тривалу захисну кампанію. Я піддавав сумнівам висновки флористів і попрохав вирити додаткові оглядові ями, щоб підтвердити чи спростувати наявність корінців, розташованих близько до підмурівку будинку; я сперечався щодо погодних умов, великої лондонської глиняної зони, накладення заборони на гнучкий зрошувальний трубопровід по всьому регіону й таке інше. Я був непохитно чемним, вживав бюрократичну мову своїх опонентів; набридливо долучав копії попередніх листів до кожного нового листа; замовляв подальші огляди ділянки й запропонував додаткове застосування їхньої робочої сили. З кожним листом я примудрявся подавати ще один запит, відповідь на який потребувала часу; якщо вони не відповідали на нього, в наступному листі, замість повторення змісту попереднього, я посилався на третій або четвертий абзац свого листа від 17-го такого-то, тож вони мусили переглянути всю свою щораз грубішу теку. Я був досить обачним, щоб виглядати не так божевільним, як досить педантичним занудою, на якого не можна не зважати. Я полюбляв уявляти нарікання й бурчання, коли надходив мій черговий лист, і знав, що це стане для них статистичною підставою для закрит-тя справи. Нарешті, роздратовані, вони запропонували мені тридцятивідсоткову знижку на тент для липи, розв'язання, яке я прийняв з глибоким жалем і значно глибшою радістю.
Вероніці, як я й передбачав, не до вподоби було, коли з нею поводилися, як зі страховою компанією. Я позбавлю вас нашого нудного листування й перейду до його першого практичного наслідку. Я отримав від місіс Меріот листа з долученим до нього, як вона писала, "фрагментом обговорюваного документу". Вона висловила сподівання, що в наступні кілька місяців може відбутися цілковите повернення мого спадку. Як на мене, це були доволі оптимістичні прогнози.
"Фрагмент" виявився ксерокопією фрагменту. Та-навіть після сорока років-я знав, що він був справжнім. Едріен мав прикметне похиле письмо з чудернацькою Є. Зайве казати, що Вероніка не надіслала мені ані першої, ані останньої сторінки, і не зазначила, з якого місця щоденника була ця. Не знаю, чи "щоденник"-це правильне визначення для тексту, який складався з пронумерованих абзаців. Ось що я прочитав:
5.4. Питання накопичення. Якщо життя— це заклад, то якої форми набуває ставка?
На іподромі накопичувачем є заклад, який набігає завдяки прибуткам від успіху одного коня, помноженим на ставку на наступного.
5.5. Тож а) До якої міри людські стосунки можна виразити математичною чи логічною формулою? б) Коли можна, то які знаки можна поставити між цілими числами? Плюс і мінус, самозрозуміле; часом множення і, звичайно ж, ділення. Та ці знаки-обмежені. Таким чином, цілком невдалі стосунки можна виразити у вигляді як втрати/ мінусу, так і ділення/зменшення, що в підсумку дає повний нуль; у той час, як цілком вдалі стосунки можна представити як додаванням,
так і множенням. Та як щодо більшості стосунків? Чи не вимагають вони вираження в системах числення, які є логічно малоймовірними й математично нерозв'язуваними?
5.6. Тож як би ви виразили накопичення, що складається з цілих чисел b=s-yx+a1
а2+у+а*х$=Ь?
чи
5.7. Чи це хибна постановка питання
й неправильне вираження накопичення? Чи виправдане застосування логіки до людського стану в накопиченні і поза ним? Що стається з ланцюжком аргументів, коли сполучаються різні метали, кожен із власною крихкістю?
5.8. Чи "сполучення"-хибна метафора?
5.9. Та, припускаючи, що ні, коли сполука розривається, на кого лягає відповідальність за такий розрив? На один з елементів, чи на всю сполуку? Але що ми розуміємо під "усією сполукою"? Як далеко сягають межі відповідальності?
6.0. Чи ми можемо спробувати розглядати відповідальність ширше й розподілити її точніше. І не застосовувати рівняння й цілі числа, а натомість виразити проблеми традиційною розповідною термінологією. Тож, приміром, якби Тоні
І тут ксерокопія-ця версія версії-закінчується. "Тож, приміром, якби Тоні": кінець рядка внизу сторінки. Коли б я одразу не впізнав Едріенове письмо, я би подумав, що ця відкрита кінцівка є частиною якоїсь вигаданої Веронікою хитромудрої підробки.
Та я не хотів думати про неї-поки це було можливо. Натомість я спробував зосередитися на Едріенові й на тому, що він робив. Не знаю, як краще сказати це, та, дивлячись на скопійовану сторінку, я не почувався так, ніби вивчав історичний документ-який, понад те, вимагав суттєвого тлумачення. Ні, я почувався так, ніби Едріен знову був присутній у кімнаті, поряд зі мною, дихав, розмірковував.
Яким же гідним захвату він лишився. Часом я намагався уявити розпач, який веде до самогубства, уявити драговину й морок темряви, де лише смерть постає уколом світла: іншими словами, точну протилежність нормальному станові речей. Та в цьому документі (на підставі однієї сторінки я гадав, що Едріен виклав раціональне аргументування власного самогубства) автор використовував світло, намагаючись дістатися більшого світла. Це має якийсь сенс?
Я певний, що психологи десь склали графік співвідношення інтелекту з віком. Тут не йдеться про мудрість, прагматизм, організаторські навички чи тактичну кмітливість, бо це ті речі, які з часом спотворюють наше розуміння чогось. Маю на увазі графік чистого інтелекту. І припускаю, що він покаже, що більшість із нас досягають піку між шістнадцятьома й двадцятьма п'ятьма роками. Едріе-нів фрагмент повернув мене в час, коли він був у цьому віці. Коли ми розмовляли й сперечалися, здавалося, що він прагнув упорядкувати думки, а використання розуму було для нього таким самим природним, як для атлета-використання м'язів. Так само, як атлети часто реагували на свою перемогу з чудернацькою сумішшю гордощів, здивування й скромності— я зробив це, та як же я це зробив? сам? завдяки іншим? чи Господь зробив це за мене?-Едріен брав вас у мандрівку своєю думкою, ніби й сам не вірив, що мандрує з такою легкістю. Він досягнув якогось стану гідності-яка не гордує іншими. Він змушував вас почуватися його співмислителем, навіть якщо ви нічого не казали. Мені було дуже дивно відчути це знову, це побратимство з нині мертвим, але й досі розумнішим, попри всі мої додаткові десятиліття.
Не лише чистого, а й прикладного інтелекту. Я почав порівнювати своє життя з Едріеновим. Здатність бачити й вивчати себе; здатність робити моральні рішення й керуватися ними; розумова й фізична відвага на самогубство. "Він вкоротив собі віку"-ось як це зветься; та Едріен також узяв на себе відповідальність за своє життя, опанував його, взяв у свої руки, а потім випустив. Як мало з нас-тих, хто залишається,-можуть сказати, що зробили те ж саме? Ми чинимо навмання, дозволяємо життю тривати, поступово накопичуємо запас спогадів. Існує питання накопичення, та не в тому сенсі, який описав Едріен, а звичайного підсумовування й додавання. Як наголосив поет, є різниця між додаванням і зростанням.
Моє життя зросло чи лише додало щось до себе? Це питання я собі поставив завдяки Едріенові. У моєму житті було додавання й віднімання, але скільки було множення? Це дало мені підставу для занепокоєння, для неспокою.
"Тож, приміром, якби Тоні..." Ці слова мали місцеве, текстове значення, що стосувалося подій сорокарічної давнини; і, можливо, в якомусь місці я виявлю, що вони містили докір чи вели до докору, критики авторства мого давнього яснодумного, уважного до себе приятеля. Та на мить я розширив їх застосування до всього мого життя. "Тож, приміром, якби Тоні..." І в цьому регістрі слова були майже самодостатніми й не потребували дальшого пояснювального головного речення. Так, справді, якби Тоні бачив ясніше, чинив рішучіше, сповідував справніші моральні цінності, не так легко згодився на пасивну сумирність, яку спершу назвав щастям, а згодом-задоволеністю. Якби Тоні не боявся, не покладався на схвалення інших задля власного самосхвалення... і так далі, низкою припущень, які вели до останнього: тож, приміром, якби Тоні не був Тоні.
Та Тоні був і є Тоні, чоловіком, який знайшов комфорт у власній затятості. Листи до страхової компанії, мейли до Вероніки. Якщо ви мордуватимете мене, то я мордуватиму вас у відповідь. Я продовжував надсилати їй мейли мало не щодня, і тепер із різними інтонаціями, від жартівливих переконувань "Вчини правильно, дівчинко" до запитань про Едріенове обірване речення й напівсирих розпитувань про її власне життя. Я хотів, аби вона відчула, що я чекаю, хоч коли б вона натиснула на вхідну пошту, й хочу, аби вона знала, що навіть якщо вона негайно видалятиме мої повідомлення, я знатиму, що вона це робить, і не здивуюся, а тим паче-не ображуся. І що я був там і чекав. Ті-і-і-те is on ту side, yes it is. Я не відчував, що мучив її; я лише мав на меті отримати те, що мені належало. Згодом, одного ранку, я отримав результат.
"Завтра я приїду до міста, зустрінемося
о третій посеред Хиткого мосту".
Оцього я аж ніяк не очікував. Я гадав, що все робитиметься на відстані простягнутої руки, через адвоката й мовчки. Можливо, вона передумала. Чи, може, я допік їй до живого. Зрештою, я намагався.
Хиткий міст18-це новий пішохідний міст через Темзу, який поєднує Сент Полз і Тейт Модерн. Коли його відкрили, він трохи хитався-чи то від вітру, чи від купи люду, що походжала ним, а чи від усього вкупі-й британські коментатори, як належиться, висміювали архітекторів та інженерів за незнання своєї справи. Мені він здавався гарним. Мені також подобалося, як він хитався. Я думав, що нам слід час від часу нагадувати про нестійкість ґрунту під ногами. Згодом його зафіксували, він перестав хитатися, та назва приліпилася-принаймні, поки що. Мені було цікаво, чому Вероніка обрала саме це місце. Й чи змусить вона мене чекати, й із якого боку вона прийде.
Та вона була вже там. Я впізнав її здалеку, за знайомим зростом і поставою. Дивно, як образ чиєїсь постави завжди лишається з вами. А в її випадку-як же це можна описати? Можна стояти нетерпляче? Я не маю на увазі, що вона перестрибувала з однієї ноги на іншу; та явна напруженість вказувала на те, що їй не хотілося тут бути.
Я поглянув на годинник і побачив, що прийшов саме вчасно.