Часом увечері я заглядав у його фахові журнали чи книжки або він сам починав пояснювати мені те, що читав. Це був для мене цілком незнайомий світ — і, виявляється, він не обмежувався самою муштрою та зміною варти о десятій нуль-нуль вечора, як я собі уявляв. Ллє мої уявлення ґрунтувалися па власному досвіді військової служби, — а я ніколи не був добрим солдатом. Часом ми ввечері грали в бридж. Як я й сподівався, найкращим гравцем виявився полковник Лунде.
Бувши в гарному настрої, я вирішив навчити їх грати в покер. Ніхто не був прикро вражений моїм наміром. Найкраще в покер грала Люсі. Цього я вже ніяк не сподівався. Я полюбив свою незатишку кімнату з ялиновою гіллякою за вікном, що стала моєю приятелькою, з краєвидом на зимове Осло.
Ввечері місто скидалося на шмат чорного оксамиту, на якому, щоб потішити око, хтось розстелив разки перлин і самоцвіти.
Удень воно лежало внизу, мов якесь іграшкове місто, розкинувшись на всі боки, навіть забравшись на пагорби навколо Екеберга.
— Я зроду не бачив такого гарного краєвиду, — якось сказав я Вікторії.
— А якби ти побачив краєвид з башти над горищем! — відповіла вона.
Над горищем?
Я ніби прокинувся зі сну.
Адже це був чудовий привід. Чудовий і цілком природний.
— А можна поглянути звідти на місто, Вікторіє? Вона згорнула книжки.
— Ходімо.
З горища ми з Вікторією вузькими крученими сходами відразу піднялися на башту. На східцях висіла павутина із заплутаними в ній здохлими мухами. Зі східців низенькі двері вели просто на невеличкий помісток із флагштоком.
Ми трохи постояли там, милуючись краєвидом. Він і справді був чудовий. Варто було вибратися на ту чудернацьку башту. Але мене раптом перестав цікавити краєвид.
— Навіщо ця башта, Вікторіє?
— Не маю уявлення. Мабуть, для флагштока... Хоч ми маємо флагшток у саду. Може, щоб будинок був показніший? [298]
Здається, тоді, на зламі сторіч, усі так будували. Правда ж? Башти, різні оздоби, високі фундаменти, щоб усе здавалося показним.
— Правда, — погодився я.
Ми знову злізли на горище.
То була мрія, а не горище. Мрія для режисерів, що знімають фільми жахів. Для таких, як Гічкок. Той, хто ходив по ньому вночі, аж ніяк не боявся темряви. Я б навіть не повірив, що таке горище десь є, — хіба що, як я вже сказав, у фільмах Гічкока.
Кутки й закамарки, односхилий дах із двома віконцями, скрині, полиці, павутина, старий дитячий возик, валізки, порох, навіть стоячий вішак, швацький манекен на тринозі та іржава клітка для папуг.
— Боже, Вікторіє, тут, видно, протягом двох поколінь ніхто не прибирав! Хіба таке дозволяє пожежна охорона?
— Проти тітки Марти безсила й пожежна охорона, — відповіла Вікторія.
— Отже, це тут, на цьому горищі, прабабуся Лунде щось заховала?
— Так.
— Важко його буде знайти, коли воно й справді тут є.
— Авжеж. А надто як не знаєш, чого шукати.
В обидвох кінцях горища висіли електричні лампочки під скляними абажурами. Крім того, світло пробивалося лише крізь маленькі віконця. Це ще дужче підсилювало враження нереальності. Ціле горище здавалось велетенською театральною декорацією. Я згадав "Дику качку". Якби Ібсен показав нам горище, воно б мало такий вигляд, як це. Згадав я і Гедвіг. Я глянув на неї — тобто глянув на Вікторію.
Вона стояла просто переді мною, зовсім близько. І знов скоса дивилася на мене, наче щось задумала і воно її розважило.
"Чому вона не одягнеться як слід? — подумав я. — Чому Люсі не приділить їй трохи уваги? Не так уже й багато треба. Кілька гарних суконь... добру перукарку..."
Вікторія немов прочитала мої думки.
— Тобі й далі здається, що мене неприємно цілувати? — запитала вона.
Вона стояла біля самого мене. Вона ще дитина, ще підліток, а я її вчитель. Я кашлянув. [299]
— Цікаво було глянути на краєвид, Вікторіє. Може, підемо вже вниз?
Вона почала спускатися сходами.
Ми знов розташувалися в дивній кімнаті з гучною назвою "оранжереям. Тут стояв чотирикутний стіл, закладений підручниками, два віденські стільці й чотири горщики із калачиками, через які приміщення й отримало таку гучну назву.
Вікторія розгорнула книжку.
— Щодо громадянської війни, — мовила вона, — то я не цілком розумію, чому генерал Брег...
Я її майже не слухав. У мене ще не розвіялося враження від горища.
— А прабабуся Лунде була дуже стара? — запитав я.
— Дуже, вона мала більше як дев'яносто років.
Я задумався. Не про щось конкретне, але цієї хвилини генерал Брег не вельми цікавив мене.
— Я знаю, що твоєму батькові шістдесят два роки. А скільки років його сестрі?
— Якій сестрі? — запитала Вікторія.
Я здивовано глянув на неї, не розуміючи, чого вона перепитує мене.
— Ну, тітці Марті.
— А, тітці Марті... Вона не батькова сестра.
— Не батькова сестра?..
— Ні. Вона його кузина. їй п'ятдесят вісім років. П'ятдесят вісім років! Я знав багатьох жінок такого віку.
Одні стали спокійні, статечні, а інші й далі були сповнені життя і запалу, кожна по-своєму. Що ж, панна Лунде, яка, виходить, не сестра, а кузина полковника Лунде, живе з іншому світі. У світі, що цілком відповідає атмосфері цього населеного примарами старого будинку, спорудженого на зламі сторіч. Та однаково, хоч я й не довідався нічого особливого, а почував себе так, немов наткнувся на гранату на нейтральній території.
— Вікторіє, я не люблю випитувати людей.
— Аякже, прикидаєшся байдужим! А в самого аж очі горять. Як це шляхетно звучить: "Не люблю випитувати людей".
Я знов здивовано глянув на неї.
— Ну гаразд, Вікторіє, хай буде так. Може, ти й маєш слушність. Але всі думають, що панна Лунде — сестра твого батька.
— Від того, що люди думають, вона не стане його сестрою.
— Не стане. [300]
Прабабуся Лунде раптом набула для мене реальних рис. Я вперше подумав про неї як про людину, що справді колись жила.
— Твоя правда, Вікторіє, мене це дуже цікавить. А тепер, коли я признався в цьому, може, ти мені розкажеш усе?
Вона взяла кулькову ручку й почала клацати нею, висовуючи й засовуючи стрижень. Зумисна пауза. Я чекав.
— Властиво, я вже все й розказала. Тітка Марта — батькова кузина. Вона весь час тут мешкала. Іншого житла в неї немає. Ти, мабуть, вважаєш, що в неї трохи старомодний вигляд... але й у мене такий самий. Усі ми старомодні. Крім Люсі...
— Але якщо прабабуся Лунде справді щось заховала на горищі, щось скажено... тобто страшенно коштовне, то твій батько й тітка Марта за законом мають однакове право на спадок.
— Так.
— Ти знаєш про це, Вікторіє?
— Звичайно. Я читала "Юридичний порадник".
— Слухай-но...
— А після батька спадкоємиця — я. Разом з Люсі.
Кому, як не мені, знати сучасних підлітків!
Я протягом багатьох років щодня спілкувався з ними в школі Бріскебю. Люди кажуть, що вони всі однакові. Люди взагалі кажуть багато дурниць. Кожний підліток — це особистість, так само, як і кожне немовля. Яскравіше виявлена особистість, ніж доросла людина
Мабуть, тому, що Вікторія жила так відлюдно, була так негарно вбрана, що вона не мала товаришок і мешкала з багато старшими за себе людьми, які свій невеличкий світ зробили її світом, що вона була така зворушливо недосвідчена, я не міг повірити, що вона здатна так тверезо міркувати про юридичні питання. Я завжди забуваю рахуватися з фактом, що в кожній жінці ховаються найнесподіваніші таємниці. І в тоненькій, негарно вбраній Вікторії з чорною гривкою і ясними зеленими очима також.
— То що тобі незрозуміле в поведінці генерала Брега? — запитав я.
— Битва під Чатунгою, — відповіла вона. — Я розумію генерала Гранта. А Брега не розумію. Він стягнув свої загони з флангів. Якби він напав з боків і затис генерала Гранта в кільце, тому довелося б відступати...
Що ж, недарма вона була дочкою полковника.
— Я також не розумію його, — мовив я, цілком вибитий з колії. — Треба сприймати це просто як історичний факт. [301]
Вікторія весь час знаходила спосіб збити мене з пантелику. В її присутності я не почував себе безпечно і з різних причин остерігався її. Під час навчання я пильнував, щоб між нами за столом була достатня відстань. І взагалі я мав оберігати її невідомо від чого. "Я боюся за Вікторію", — сказав мені її батько.
Ми провчилися ще тиждень, і лютий перейшов у березень.
Одного вечора ми грали в карти. Вікторія була якась на диво тиха. Це мені не подобалося.
Потім ми прослухали останні вісті.
Полковник Лунде вмикав радіо у вітальні тільки для того, щоб послухати останні вісті й повідомлення про погоду.
— Буде відлига, — сказав він. — Та вже й пора. Цієї зими нападало забагато снігу. Ну що ж, на добраніч.
Усі підвелися. Тут усе робили за командою полковника Лунде. А команду йти спати він давав після останніх вістей. Завжди.
— Я вимкну світло, — сказав я.
— Дякую, доценте Бакке.
Вони всі вийшли, і я почув, як на другому поверсі застукали двері. Я знав, що той, хто останній піде до ванної, митиметься під найхолоднішим душем. Звичайно це був полковник Лунде або я. Сьогодні останнім мав бути я.
Я відчинив вікно й випалив дві сигарети. Полковник Лунде не любив запаху тютюнового диму. Я погасив останній недопалок, зачинив вікно, вимкнув світло й піднявся нагору, щоб помитися під холодним душем і лягти спати.
Як звичайно, в коридорі на другому поверсі було темно. Полковник Лунде ощадив електрику. І, як звичайно, там було зовсім тихо.
Чи, може, не зовсім?
До мене долинув ледь чутний звук, який я спершу навіть не зміг визначити. Я завмер і почав прислухатися.
Звук долинав з кімнати Вікторії.
Я підійшов до її дверей і знов прислухався. І збагнув, що то був за звук.
Вікторія плакала.
Не ридала, не хлипала, і саме це було найстрашніше.
Я постукав у двері. Вона не озвалася. За дверима стало тихо.
Я постукав ще раз.
— Вікторіє, це я.
Я говорив пошепки, але був певен, що вона мене почула. Аби тільки не почув ще хтось. [302]
— Можна мені зайти, Вікторіє?
Вона й цього разу не відповіла. Я відчинив двері й зайшов.
Вікторія ще не лягла. Вона сиділа біля нефарбованого письмового столика, поклавши голову на руки, й не підвела її, коли я зайшов.
Я взяв стільця, що стояв біля залізного ліжка, й присунув до столика. Я не знав, що мені робити.
— Вікторіє, — почав я, — може, ти скажеш мені, чого ти плачеш?
Вона шморгнула носом. Я взяв хусточку з кишені на грудях і подав їй.
Вона підвела голову й обернулася до мене разом зі стільцем.