Я зайшла в клас останньою. Зайшла зовсім непомітно, і першим моїм бажанням було, щоб пан Фест побачив їхні очі. Усі до одного стихли й кидали такі погляди, що старий пан Фест щонайменше три тижні задихався б від щастя, якби побачив, як наш клас оцінив його кравецьку майстерність. Ідучи до своєї парти, я усвідомила й те, що, хоч мені й пощастило перехопити захоплений погляд навіть Андреї Дунакової, це було зовсім незначне відшкодування за образливу репліку, якою вона зневажила колись майстерність пана Феста і якою так жорстоко вразила його кравецьку гордість. Старий пан Фест ніяк не міг змиритися з думкою, що хтось міг вважати його смак за допотопний, і тому для нього таке значення мав мій новий наряд. А я ж навіть не сподівалася, що пан Фест узагалі щось мені шиє! Водночас мушу підкреслити, що отак дбайливо приховувана таємниця коштувала мені принаймні кілограм нервів. Почала, звісно, мабабуся. Уранці вона розбудила мене у досить незвичний спосіб. її почуття гумору часом справді набувало незвичайних форм. Розбудила вона мене, задзвонивши просто над вухом мідним дзвіночком, тож я підскочила, ніби під ліжком у мене вибухнув динаміт. Я не перебільшую, але хіба що збіг обставин (наша кімната заввишки понад два метри) не дав мені змоги побити рекорд Брумеля. Я сіла на постелі — геть одурманена — і втупилася поглядом у мабабусю. Я побажала б кожному вранці побачити мою мабабусю. Вона щовечора накручувала волосся на папільйотки, а коли уранці вставала, була подібна до різдвяної ялиночки.
— Дзінь-дзінь-бом, на вежі дзвонять,— заспівала вона і знову з усієї сили затрусила двоцентовим церковним дзвіночком. Я затулила вуха і на мить уявила собі, що буде з моєю нервовою системою, коли мабабуся надумає отак будити мене щоранку. Так чи інакше, вдруге вона безумовно не повинна була дзвонити, бо я вже сиділа, й потому я ніяк не могла погамувати обурення.
— Прошу, мабі, як не перестанеш, я враз утечу звідси.
Мабабуся вдавала, що саме в цю мить геть утратила слух. Вона повернулася до моєї постелі й тицьнула мені під носа календар.
— Краще поглянь на календар, ображена панно! Який сьогодні в нас день?
Я вважала за краще дивитись на мабабусю, бо ж вона говорила таким тоном, ніби на цей день було оголошено кінець світу, після якого неминуче настане божий суд, де мені дістанеться за всі мої провини. Зрештою, я все-таки якось переборола страх і поглянула в тому напрямку, куди показував покривлений ревматичний палець моєї мабабусі. Умить мені полегшало. Ніякий не кінець світу, а останній день навчального року. Мабабуся стояла наді мною з таким виглядом, ніби їй пощастило розбудити найбільшого генія всіх часів і що вона й знати не знала, що моя старанність у навчанні часто дорівнювала нулю. Як і щороку, я спробувала скористатися зі старого, але далебі не дуже вдалого трюку. Облизала сухі губи і впала головою на подушку. Серед тиші, що раптом запанувала, я виразно почула, як в учительській пробило сьому.
— Здається, в мене лихоманка,— пропищала я, втягнувши щоки, аби здавалося, що я схудла, і підтягла мерзлякувато ковдру аж до підборіддя. Мабабуся не заперечувала, лише похитувала головою, а тоді зауважила з нарочитою байдужістю в голосі:
— Нічого не поробиш, доведеться натерти тебе маззю довготелесої Рози. Це, мабуть, ревматична лихоманка, я щойно почула про неї по радіо...
Я почала помалу сповзати з постелі. Не могла ж я розикувати, аби мабабуся натерла мене тією баландою і тримала в постелі, тим паче, що сьогодні була п'ятниця, і ми мали зустрітися в бункері. Я вирішила за краще перетерпіти в школі й цей останній день і з відразою подивилась на своє єдине святкове вбрання, повішене на спинку стільця. На диво, це була цілком пристойна сукня, бо пан Фест її трохи підкоротив, а бабка Сланінкова обплела крючком поділ сукні і край рукавів гарними дрібнесенькими квіточками. Проте тієї миті, коли я простягла до сукні руки, мабабуся ляснула по них і крикнула на мене таким голосом, наче я була не її "єдиною втіхою", а щонайменше розлютованим стадом африканських слонів. Папїльйотки на її волоссі захилиталися, коли вона підштовхувала мене до умивальника.
— А помитися, люба добродійко! І то як слід! Усе тілої
— Але, мабі! Я сполоснуся, це ясно. А вся я ж милася учора ввечері!
Мабабуся мовчки пройшлася пальцем по шиї.
Це вже було, як на мене, занадто. А окрім того, по радіо саме сповістили чверть на восьму. Я не відчувала потреби мити все тіло й через три дні, тим паче через одну ніч, і взагалі, я не мала більше бажання теревенити з мабабусею. Часом моя мабабуся поводилася так, ніби в неї не всі дома... ну просто незбагненно. Я не розуміла, що це з нею сталося. Вона тримала моє святкове вбрання, ніби не збиралася випускати його з рук. І я зважилася на останню спробу. Говорила тихо і примирливо:
— Не гнівайся, мабі, але я стою вже щонайменше три години в цій жахливій сорочці. Чисто тобі сирота казанська! Та подивися ти на мене, бога ради! Якщо для тебе це так важливо, я можу і вся помитися, але запевняю тебе, що учора милася, та коли тобі усе-таки здається, що на моїй шиї редьку саджати можна, то тримайте мене!
— Якийсь новий вираз? — зауважила мабабуся, вдаючи інтерес.
Вона стояла на одному місці, повернувши голову до дверей, і прислухалася до чогось. Раптом озвалася гармошка. Збентежившись, я не знала, що діяти, втім помітила, що мабабуся не реагує на сигнал, як звичайно. Обличчя в неї розслабилося, здавалось, вона навіть полегшено зітхнула. Двері відчинилися, і до нашої кімнати зайшов пан Фест. До нашої кімнати старий пан Фест ще ніколи не входив, і мене так здивував його несподіваний прихід, що я навіть не усвідомила, що стою і досі в нічній сорочці. Пан Фест трохи відвернувся і, розгублений, прокашлявся. Я завмерла, тоді, глянувши на себе, умить опинилася в постелі.
Пан Фест важко ковтнув слину. З неприхованим інтересом я роздивлялася його. Він якось змінився. За ніч наче аж посвіжішав. Лівим плечем він подався вперед, а праву руку простяг перед собою. І тоді я нарешті побачила його! Своє нове вбрання! Я вискочила з постелі з такою самою швидкістю, з якою секунду тому вскочила в неї. Ну і вбрання! Ніколи в житті я не бачила такої гарної сукні. Вона була відрізна, з подовженою талією, а на боці — срібна пряжка. Най-гарніша срібна пряжка, яку будь-коли бачив хтось із нашого класу.
Я мало не задушила пана Феста. Я так обнімала його, що він ледве дух переводив, коли виходив з кімнати. Проте у дверях він ще зупинився і через силу прохрипів:
— Цікаво, що скажуть, що вони скажуть тепер І Чи допотопна?!
Він хрипло розсміявся і підняв указівний палець, так ніби закликав у свідки всіх святих.
— Нехай спробують тепер сказати, що допотопна. Можеш їм повідомити. Із самої "Бурди"!
Я вдяглася з надзвуковою швидкістю, поцілувала мабабусю в щоку.
— Нічого, коли я принесу до нашої кімнати з дитсадка новісінький стілець...
Я не закінчила, бо мабабуся замахнулась на мене. На прощання я помахала їй, а коли виходила з дверей, спіткнулася об поріг й мало не простяглася на ввесь зріст при всьому своєму параді.
— Так і вбитися можна, тікаючи,— оцінила мою поведінку мабабуся вже знову зі своєю звичайною, сповненою любові буркітливістю. Я обернулась.
— Бувай, мабі! Маю по горло!
— Чого тобі по горло?
— Нічого! Це так кажуть! Маю по горло — і край!
— Ох, ця молодь,— почала нарікати мабабуся, вдаючи обурення.— А їхня мова! Якісь нові виразні Подумати тільки! Маю по горло!
Всю дорогу я летіла, та однаково прийшла до класу останньою. Втім, на світі існує справедливість. Не минуло й хвилини, як у дверях уже стояв Фріго зі своєю фатальною текою. Каміла Колекова схопила під партою мене за руку і прошепотіла:
— Тримайте мене! Як вирядився Фріго! Боже! Поглянь на його краватку! Маю по горло!
IX
Нашого класного керівника взагалі звали не Фріго, а Томаш Собота, а прізвисько своє він дістав за вражаючу схожість із Бастером Кітоном, який грав у кіно Фріго. По світу ходить щонайменше сто тисяч людей, схожих на когось, але наш Фріго був подібний до справжнього Фріго не лише постаттю й обличчям, а передовсім тим, як він поводився. Часом мені здавалося, що він робить це навмисно. Отож, переступив" ши поріг, Фріго зупинився, ніби чогось злякавшись, поглянув на нас, похитав головою, а тоді скорчив таке нещасне, безневинне і пригнічене обличчя, що ми ледве стримувалися від сміху. А Фріго нібито чекав, коли хтось не витримає і пирскне. Коли таке траплялося, і то не раз, він лише мовчки хитав головою, але з виразу його обличчя ми одразу вгадували, що за хвилину нам буде не до сміху.
І хоча Фріго під час навчального року не раз добряче брав нас у роботу, ми однаково любили його й дякували Богові, що маємо класного керівника, а не керівиичку. Бо в нашій школі майже всі до одної вчительки були молоді й нервові, або — трохи старші й нервові. Дарма, що наш Фріго був суворий, зате в походах він розважався з нами, як із собі рівними, і взагалі — Фріго, на відміну від усіх учителів, а особливо вчительок, не вдавав із себе вищого.
Тепер він стояв за столом, на якому лежала розкрита папка з табелями, і роздивлявся нас. Мовчки. Не знаю, чи можна двома очима охопити всі погляди, які втупилися в нього, але в даний момент не він, а ми корчили оті по-фріговському нещасні, безневинні, пригнічені обличчя.
Увесь клас ніби занурився в тишу. Ми не спускали з учителя очей. Затамувавши подих, стежили за порухом його руки, коли він витяг перший табель. Він і досі не вимовив жодного слова, хоча був у класі вже принаймні десять хвилин. Він поглянув на табель, який тримав у руках, із обличчя в нього не сходив похмурий, зосереджений вираз, що свідчив про його щонайбільше невдоволення. Як і досі, стояла ота застережна тиша, котра в кожного викликала страх, непевність і яскраві, болючі картини, що чекають на нас після повернення додому.
Зрештою, Фріго все обміркував і перестав мучити нас; він одкашлявся і заговорив неприродним, одноманітним голосом, без будь-якої модуляції:
— Одразу хочу всіх вас запевнити, що аж ніяк не маю наміру ще й в останній день навчального року читати вам нотації про те, якими могли б бути ваші результати, коли б не...
У голові в мене зринали підступні думки про години, проведені в умивальні, де замість навчання я була із Джен Ейр, Анною Кареніною, Кривавим Біллем і, відчуваючи себе скривдженою, звинувачувала в думці всіх письменників за їхнє нерозважливе прагнення писати.