Тепер йому до всього було байдуже. Він здобув необмежену свободу, однак втратив інтерес до всього на світі.
Раптом з туману виплив човен з численним товариством на борту. Тато зірвався на рівні ноги. На якусь мить він став колишнім Татом, розмахував капелюхом, кивав головою і кричав. Чужий човен плив їм назустріч. Човен був білим, і вітрила були білими. І ті, що сиділи у човні, теж були білими…
– Ах, он воно що, – Тато упізнав гатіфнатів, припинив махати капелюхом і знову сів на лавку.
Обидва човни розминулися, не привітавши одне одного.
Зненацька з тьмяного туману один за одним почали випливати інші човни. Схожі на тіні, вони дотримувалися одного курсу. У кожному сиділи гатіфнати, інколи сім, бувало п'ять чи одинадцять, траплялися човни й з одним гатіфнатом, але завжди з непарною кількістю членів команди.
Туман відкотився, розчинившись у сутінках такого ж ледь багряно-жовтого кольору. Усе море всіяли човни. Вони прямували до нового острова, довгої смужки суходолу без дерев і без гір.
Знову загуркотів грім. Гроза зачаїлася десь над небокраєм у велетенському чорному хмаровищі, що поволі насувалося, застилаючи небо.
Човни один за одним причалювали до берега, згортаючи вірила. На пустельному березі не було де яблуку впасти від гатіфнатів, які вже повитягали свої суденця на суходіл і тепер розкланювалися одні з одними. Скільки сягало око, повсюди бродили білі пихаті істоти, вклоняючись одне одному. Вони стиха шурхотіли, без упину махаючи лапками. А прибережна трава шепотіла у них під ногами.
Мумі-тато стояв осторонь, напружено видивляючись у натовпі гатіфнатів своїх супутників. Йому було дуже важливо відшукати їх, бо ж тільки з ними він був трішки знайомий. Гм… дуже трішки, щоправда. Та все ж…
Однак Татові гатіфнати загубилися в юрмовиську, де всі були схожі одні на одних мов краплі води.
Раптом Мумі-тата охопив жах, точнісінько, як це трапилося на Павучому острові. Натягнувши капелюха ще глибше на очі, він спробував прибрати грізного та самовпевненого вигляду.
Капелюх видавався єдиною абсолютною, незаперечною річчю на цьому дивному острові, де все було білим, шепітливим та непевним. Тато Мумі-троля уже не мав справжньої довіри до самого себе, однак на свого капелюха покладався беззаперечно. Капелюх був чорним, надійним. На внутрішньому боці Мумі-мама написала: "М.Т. від твоєї М.М.", щоб зуміти вирізнити його з-поміж усіх інших високих капелюхів на світі.
До острова причалив останній човен, його витягнули на рінь, і гатіфнати одразу стихли. Вони усі як один звернули на Тата свої червоняво-жовті очиці й посунули на нього.
"Зараз вони зі мною битимуться", – промайнула в Татовій голові думка, й заціпеніння немов рукою зняло. У ньому прокинулося бажання битися, битися з будь-ким, битися заради самої бійки й кричати, не сумніваючись у тому, що супротивник вартий того, аби його відлупцювати.
Але ж гатіфнати ніколи не б'ються, нікому не суперечать, ні до кого не відчувають образи та й взагалі ніколи нічого не відчувають. Вони, кланяючись, сотнями підходили один за одним. Мумі-тато також зняв капелюха й кланявся до знемоги, аж йому голова заболіла. Сотні лап миготіли у нього перед очима, тож Тато й собі заходився розмахувати лапами просто від утоми.
Коли повз нього пройшов останній гатіфнат, Тато Мумі-троля цілковито забув про своє бажання побитися. Страшенно змучений від своєї ввічливості, він рушив шепітливою травою услід за гатіфнатами, тримаючи у лапах капелюха.
Грозове хмаровище вже видряпалося високо на небо й грізно нависало над ними, ніби стіна, що ось-ось впаде. Десь там, угорі, шугав вітер, невідчутний унизу, й гнав перед собою дрібні пошматовані клапті хмарин, які щодуху утікали від бурі.
Над самою поверхнею моря коротко спалахували примхливі блискавиці: спалахували й гаснули, і знову спалахували.
Гатіфнати зібралися посеред острова, повернувшись обличчями на південь, звідки насувалася гроза, точнісінько, як морські птахи перед негодою. Один за одним вони спалахували, немов нічні каганці, в унісон з блискавками, а трава навколо наелектризовано тріщала.
Мумі-тато ліг горілиць, розглядаючи блідо-зелені ніжні листочки прибережних трав на тлі потемнілого неба. Удома на канапі лежала подушка, на якій Мумі-мама вишила папороть: світло-зелені листки на чорній тканині. Дуже гарно!..
Гроза гуркотіла вже ближче. Мумі-тато відчув легеньке поколювання в лапах і сів на траву. У повітрі пахло дощем.
Зненацька гатіфнати залопотіли лапами, немов крилами вітряки. Вони гойдалися туди й сюди, кланялися й танцювали, а над пустельним островом дзижчала пронизлива комарина пісенька. Гатіфнати вили тужно й моторошно, наче вітер у горлечку пляшки. Татові Мумі-троля нестерпно захотілося зробити так само: розгойдуватися туди й сюди, вити, кланятися і шарудіти лапами.
Щось шпиґнуло його у вухо, і він мимоволі замахав лапами, потім підвівся, поволі рушив до гатіфнатів.
"Таємниця їхнього життя якось пов'язана з грозою, – здогадався Тато. – Це грозу вони шукають і про неї мріють…"
Над островом спустилася пітьма, білі блискавки з грізним шипінням прямовисно впивалися у скелі. Удалині над морем шаленів вітер, його завивання чулося щораз ближче. І враз луснув грім. То була найжахливіша гроза у житті Мумі-тата. Здавалося, немов важкі вози з камінням котилися, гуркочучи, то в один бік, то в інший, а тоді налетів вітер і жбурнув Тата в траву. Отак він сидів у траві, притримуючи лапами капелюха, а буря пронизувала його наскрізь. І раптом подумав: "О ні! Що це зі мною діється? Я ж не гатіфнат… Я Тато Мумі-троля! Що я тут роблю?!"
Тато глянув на гатіфнатів і раптом із швидкістю блискавки все збагнув. Він збагнув, що вселити життя в гатіфнатів може тільки велика, могутня гроза, яка надовго заряджала їх електрикою. А без грози вони мізерні та безпомічні. Нічого не відчувають, нічого не думають, лише шукають, шукають, шукають… Але, зарядившись, вони сповнювалися життєвими силами і ставали здатними на великі й сильні почуття.
Оцього вони, мабуть, і прагнули! Можливо, самі притягували грозу, збираючись великими громадами…
"Напевно, так воно і є, – міркував Мумі-тато. – Бідолашні гатіфнати! А я сидів собі на березі своєї затоки, гадаючи, що вони такі надзвичайні та волелюбні тільки тому, що мовчать і пливуть собі куди очі дивляться. їм нема про що говорити, і мандрівка їхня не має мети…"
Тієї миті розчахнулися хмари, і на них впала злива, біла та іскриста при світлі блискавиць.
Мумі-тато підхопився на рівні ноги, його очі знову стали синіми, як колись.
– Я йду додому! – закричав він. – Негайно!
Він бадьоро задер носа і, нап'явши капелюха на вуха, подався на берег, застрибнув до одного з білих човнів, підняв вітрило і без страху вирушив просто в розбурхане море.
Тато знову став самим собою, до нього повернулися колишні думки про розмаїті речі та явища, і він затужив за домівкою.
"Хіба можна собі таке уявити: ніколи не радіти й не розчаровуватися, – думав Мумі-тато, сидячи у човні, який летів крізь шторм. – Ніколи нікого не любити, ні на кого не сердитися і нікого не прощати. Не спати і не мерзнути, ніколи не помилятися, не страждати від болю у животі і не відчувати полегші від одужання, не святкувати день народження, не пити пива, не мати нечистого сумління…
Нічого, абсолютно нічого цього не зазнати! Жах!!!
Тато почувався щасливим, промоклим до нитки, зате відчайдухом, який анітрохи не боїться грози.
У своєму будиночку вони ніколи не проведуть електрики, а користуватимуться, як споконвіку, гасовим каганцем.
Тато Мумі-троля скучив за своєю родиною і за своєю верандою. Він раптом збагнув, що лише там може відчувати себе вільним та сповненим жаги пригод, як і годиться справжньому Мумі-татові.
Седрик
Тепер, після всього, що трапилося, важко збагнути, як крихітне звірятко Чмих дало себе вмовити віддати Седрика. По-перше, Чмих ніколи нічого не віддавав, скорше навпаки… А по-друге, Седрик, справді був дивовижним!
Седрик не жива істота, а річ, зате яка річ! Спершу могло би здатися, ніби це маленький плюшевий песик з вичовганою до блиску головою і затертого до дірок від надмірної любові, однак, коли приглянутися, ставали помітними очі, схожі на справдешні топази, а ще маленький справжній місячний камінь на ошийнику.
До того ж, Седрик мав неперевершений вираз мордочки, він не був схожий на жодного іншого маленького песика. Цілком можливо, що коштовні камені мали значення більше для Чмиха, ніж вираз мордочки, та все ж Чмих любив Седрика.
Щойно віддавши Седрика, він одразу розпачливо пожалкував про це. Чмих не їв, не спав, не розмовляв. Лише каявся у своєму вчинку…
– Любий маленький Чмиху, – стурбовано сказала якось Мумі-мама. – Якщо ти так страшенно любиш Седрика, то міг би принаймні подарувати його комусь, хто тобі до вподоби, а не доньці Капарулі…
– Ет, пусте, – пробурмотів Чмих, потупивши згорьовані, почервонілі від плачу очка в підлогу. – В усьому винен Мумі-троль. Він сказав, якщо подарувати комусь річ, яку дуже любиш, то натомість отримаєш у десять разів більше. А ще з'явиться надзвичайно гарне відчуття. Він мене обдурив…
– О… Он як… – Мама розгубилася й не знала, що казати. Вона вирішила обдумати почуте до ранку, а тоді вже вирішувати, як ліпше вчинити.
Настав вечір, Мумі-мама подалася до своєї кімнати. Усі побажали одне одному на добраніч, один по одному погасили всі каганці. Лише Чмих лежав без сну, втупившись у стелю, де у місячному сяйві вигойдувалася тінь великої смереки. Ніч видалася теплою, тож вікно залишили відчиненим. До Чмиха долітали від ріки звуки губної гармонії Нюхмумрика.
Коли чорні думи цілком заполонили Чмиха, він виліз із ліжка, підкрався до вікна, спустився мотузяною драбинкою униз і побіг садом, де у темряві біліли півонії, а тіні були чорними як вуголь. Місяць високо вгорі здавався далеким і байдужим.
Нюхмумрик сидів перед своїм наметом.
Цієї ночі він не грав пісеньок, а лише підхоплював короткі хвостики мелодій, більше схожі на запитальні інтонації або підтакування, коли не знаєш, що сказати.
Невтішний у своєму горі Чмих сів поряд, задивившись на ріку.
– Привіт! – озвався Нюхмумрик. – Як добре, що ти прийшов! Я саме розмірковував над однією історією, яка й тебе могла би зацікавити.
– Нині мене вигадки не цікавлять, – відбуркнув Чмих, зіщулившись.
– А це не вигадка.