Дати телефон?
— Красно дякую.
— Пусте, — відповіли з контори; я зрозумів, що це австралійське скорочення від нашого "Нема за що, прошу"*.
Я дістав карту Австралії, куплену дорогою з Англії. Мельбурн, столиця штату Вікторія, лежав акурат у південно-східному кутку. Аделаїда, столиця Південної Австралії, розташована приблизно за чотириста п'ятдесят миль на північний захід. Поправка сімсот тридцять кілометрів: [65] австралійці вже перейшли на метричну систему, і це плутало мені в голові всі розрахунки.
Гадсона Тейлора не було в його конторі на винограднику. Такий самий бадьорий голос повідомив мені, що він поїхав до Мельбурна на перегони. Його кінь братиме участь у Кубку. Інтонації у голосі свідчили про те, що до такої звістки слід поставитися з належною пошаною.
А можу я взагалі якось із ним сконтактуватись?
Звичайно, якщо це важливо. Він зупиниться у друзів. Запишіть номер. Подзвоніть о дев'ятій.
Зітхнувши, я спустився на два поверхи і побачив, що Джік і Сера з радісним задоволенням гасають по номеру.
— Ми дістали квитки на верхогони на завтра і вівторок, — сказав він. — І перепустку для машини. І саму машину. А в неділю навпроти готелю відбудеться матч крикетистів "Уест Індії" та "Вікторії", на це у нас теж є квитки.
— Чудеса з ласки "Гілтона", — пояснила Сера, маючи у зв'язку з цією програмою набагато щасливіший вигляд. — Комплект квитків прикладався до вартості номерів, на які скасовано броню.
— Отже, що ти хочеш, щоб ми робили сьогодні ополудні? — широким жестом закінчив Джік.
— Ви зможете витримати Художній центр? Виявилося, зможуть. Навіть Сера пішла, не віщуючи при цьому кінця світу: брак успіхів у мене підбадьорив її. Щоб її зачіска не намокла і не розкрутилася, ми поїхали у таксі.
"Вікторія Артс Сентр" — це масивна, сучасна й оригінальна споруда, що має найбільший у світі дах з вітражного скла. Джік глибоко вдихав повітря, ніби хотів виповнити легені живильним духом цього місця, і гучно розпатякував про те, що, мовляв, Австралія — найчудовіша, найчудовіша, єдина країна з духом пригодництва, що залишилась у цьому світі корупції, стагнації, військових конфліктів, ненатлості, свободоненависництва, підступності, каральних заходів, гнилизни й забруднення. Відвідувачів, що проходили мимо, це вражало до глибини душі, а Сера взагалі не висловлювала ніякого подиву.
Маннінгза, між іншим, ми знайшли у найдальшому закутку лабіринту галерей. Картина сяяла завдяки чудовому освітленню, що виповнювало всю споруду: "Від'їзд збирачів хмелю" з величезним широким небом, сповненими самоповаги циганами з поні, хурами й дітьми.
Молодик сидів біля мольберта, трохи обіч, напружено працюючи над копією. На столі поруч з ним стояли великі [66] горнята з оливою та скипидаром, а також глечик з пензлями у змивці. Стандартна коробка з фарбами також лежала напохваті відкрита. Поруч стояло двоє-троє людей; вони стежили за копіюванням, хоч і вдавали, що не звертають уваги, як це. роблять відвідувачі галерей по всьому світі. .
Ми з Джіком зайшли йому за спину, щоб і собі поглянути. Молодик зиркнув Джікові в обличчя, але не помітив нічого, крім здивовано зведених брів і чемності. Ми дивились, як він вичавив з тюбиків на палітру свинцеві білила та жовтий кадмій і розмішав пензлем зі щетини, дістаючи приємний блідий тон.
На мольберті стояв шкіц, ледь розпочатий. На полотні були вже обриси, точні, наче скальковані, і по небу він трохи пройшовся блакиттю.
Ми з цікавістю стежили, як він кладе блідо-жовту фарбу на сорочку найближчої фігури.
— Гей, — сказав Джік голосно, несподівано плеснувши його по плечі й розбивши на дрібні кольорові скалочки поштиву тишу, що панувала в галереї. — Ти шахрай. Якщо ти художник, то я — слюсар-газівник.
Навряд чи це ґречно, але ще не кінець світу. На обличчях поодиноких відвідувачів відбилося збентеження, а не образа.
Одначе молодик аж скинувся. Він схопився на рівні ноги, перекинувши мольберт і дико вирячившись на Джіка; натомість Джік, бавлячись від душі, поставив крапку над "і":
— Те, чим ти займаєшся, — карний злочин, — сказав він.
Молодик відреагував на це зі швидкістю безжальної рептилії: він ухопив горнята з оливою та скипидаром і вихлюпнув Джікові в очі.
Я вхопив його за ліву руку. Він правою підчепив палітру з фарбами і щосили замахнувся, цілячи мені в обличчя. Я інстинктивно пригнувся.. Палітра вдарила не мене, а Джіка, що стояв, затуляючи очі руками й зіпаючи на весь голос.
Сера кинулася до нього і в своєму збудженні з розгону налетіла на мене, через що я не міг як слід втримати молодика. Він висмикнув свою руку, метнувся щодуху до виходу, оббіг ззаду двох середнього віку ловигав з роззявленими ротами, які тільки входили до галереї, і з усієї сили штовхнув їх просто на мене. Доки я звільнився від них, його й слід пропав. Я пробіг через кілька залів та переходів, але не міг знайти його. Він орієнтувався тут, а [67] я — ні: чимало часу минуло, перш ніж я облишив переслідування, щоб повернутись до Джіка.
Довкола нього згромадився величенький натовп, а Сера від страху була просто несамовита, і всю цю лють вона вилила на мене, помітивши, що я повертаюся.
— Зроби щось! — репетувала вона. — Зроби щось, бо він осліпне... Він осліпне... Я так і знала, що нам не треба було тебе слухати...
Я вхопив її за зап'ястки, коли вона у нападі істерії хотіла зробити щось із моїм обличчям на відплату за те, що скоїлося з Джіком. А вона була жінка дужа.
— Серо, — сказав я з притиском. — Джік не осліпне. —. Осліпне, осліпне, — затялася вона і била мене ногою по гомілці.
— Ти хочеш, щоб він осліп? — закричав я.
Вона задихалась од люті. Мої слова подіяли, як ляпас. Вона раптом отямилася, ніби її обдали крижаною водою, і розшаліла істота перетворилась просто на розлючену дівчину.
— Олива взагалі нешкідлива, — сказав я твердо. — А від скипидару тільки ріже трохи. Він аж ніяк не впливає на зір.
Вона сердито подивилась на мене, вивільнила свої руки і повернулась до Джіка, який похитувався-у муках і притискав до очей зціплені кулаки. Оскільки це був Джік, то він не міг не дати волі язику:
— Падлючий хрін собачий... стривай-но, ти мені попадешся... боже милостивий, я ж ніякого дідька не бачу... Серо... де той чортів Тодд... я задушу його... викличте "швидку"... мені повипікає очі... трясця його матері...
Я голосно сказав йому на вухо:
— У тебе з очима все гаразд.
— Це мої, сто чортів, очі, і якщо я кажу, що негаразд, то де ж там у дідька гаразд.
— Ти чудово розумієш, що не осліпнеш, облиш комедію.
— Це, зараза, не твої очі.
— І, крім того, ти лякаєш Серу, — сказав я.
Це до нього дійшло. Він відняв руки від очей і перестав метушитись.
Побачивши його обличчя, публіка, приваблена цією виставою, почала з приємністю видавати приглушені вигуки жаху. Краплі яскравої фарби з палітри молодика потекли по одному боці його щелепи жовтою і блакитною цівками; очі червоні від запалення і з них струменять сльози, вони справді здавалися припухлими. [68]
— Боже, Серо, — пересилюючи біль, сказав Джік, кліпаючи. — Даруй, кохана. Цей сучий син має рацію. Скипидар ще ніколи нікого не осліпив.
— Принаймні не навіки, — сказав я, бо треба віддати йому належне: він, крім сліз, наразі нічого не міг бачити.
Ворожість Сери не зменшувалася.
— Тоді виклич йому "швидку".
Я тріпнув головою.
— Йому треба тільки води й часу.
— Ти дурна немилосердна свиня. Адже йому явно потрібен лікар і шпитальний догляд.
Джік, покінчивши з театральщиною, дістав носовичок і обережно вимочував мокрі від сліз очі.
Сера все-таки дотримувалася своєї думки; вона тримала його за одну руку, а якийсь співчутливий чоловік-глядач — за другу, вони бережно допомогли йому вийти, як у самодіяльній постановці "Самсона". Хор в особі присутніх глядачів з осудом дивився на мене і з надією чекав наступної дії.
Я поглянув на рейвах із фарб і мольберта, що його полишив молодий чоловік. Ловигави й собі витріщились на все те. .
— Може, хтось із присутніх, — почав я поволі, — розмовляв з молодиком, перш ніж усе це скоїлось?
— Ми, — відповіла одна жінка, здивована цим запитанням. .
— І ми, — сказала інша. ч
— Про що?
— Про Маннінгза, — сказала одна, і те ж саме сказала інша, і обоє відразу подивилися на картину на стіні.
— Не про його власну роботу? — запитав я, нахиляючись, щоб підняти її. Жовта пляма забризкала акуратні обриси — наслідок Джікового плескання по спині.
Обидві дами та їхні чоловіки, що їх супроводжували, тріпнули головами й сказали, що вони балакали з ним про те, як приємно було б повісити Маннінгза у себе вдома на стіні.
Я ледь усміхнувся.
— Може, він випадково знав, де можна придбати Маннінгза?
— Так, авжеж, — відповіли вони. — Цілком випадково він знав.
— Де?
— Ну, розумієте, молодий чоловіче... — Старший з чоловіків, американець років за сімдесят, на якому лежала печать багатства, став цитькати на інших, завченим жестом [69] правої руки закликаючи їх до мовчання. Цей жест означав: "Не діліться своєю інформацією, ви можете втратити на цьому". — ...Ви ставите дуже багато запитань.
— Можу пояснити, — відповів я. — Випиймо кави? — Вони зиркнули на свої годинники і вагаючись відповіли, що, мабуть, вип'ють.
— Там, далі по залу, — кав'ярня. Я зауважив її, коли ловив того молодика... щоб запитати, нащо він вихлюпнув скипидар в очі моєму другові.
У них на обличчі з'явилася цікавість. Я їх спіймав на гачок.
Решта глядачів помалу порозходилась, і я, попросивши обидві пари хвильку зачекати, почав складати розкидане малярське приладдя в охайну купку попід стіною.
На жодній речі не було прізвища власника. Все спорядження стандартне: таке продають у першій-ліпшій художній крамниці. Цей набір призначений для художників-професіоналів, це не той дешевий, що роблять для студентів. Усі речі не нові, але й не старі. Сама картина була не на полотні, напнутому на раму, а на стандартному, серійно ґрунтованому твердому картоні. Я все поскладав докупи, додав горнята з-під оливи та скипидару й повитирав руки ганчіркою.
— Гаразд — сказав я. — Ходімо?
Вони були всі американці, всі багаті, на пенсії і захоплені перегонами. Містер і місіс Говард К. Петрович з Ріджвіля, штат Нью-Джерсі, та містер і місіс Уайт Л. Мінчлес з Картера, штат Іллінойс.
Уайт Мінчлес — той, що цитькав на інших, — закликав присутніх узятися до чотирьох порцій густої кави-глясе і однієї чорної.