Тераса кав'ярні "Дві мавпи". Кілька столиків вільні. Сіла за один із них, замовила джин з тоніком. Треба, загадала собі, вже відмовлятися від цієї звички до спиртного, набутої в забігайлівках Лозанни. Прилюбилася до цього джину, так само, як і до сигарет.
Тепер почувала себе — мов на канікулах між двома епохами у своєму житті. Стояла чудова пора бабиного літа. Жінки ще ходили у легких сукнях. Лагідне сонце грало в листі дерев...
Оділія злегка стулила повіки. Силуети перехожих, що снували перед терасою, ніби розпливлися, відступилися... "Як хороше жити",— подумалось їй.
...Альбер щодня приходив провідувати, знімав старі і накла^ дав нові пов'язки. Рана залишалась чистою, загоювалась швидко.
Всупереч сподіванням Оділії, з часом він ставав все сухішим, мовчазнішим, їхні розмови зводилися до того, що вона відповідала на його банальні запитання про самопочуття.
Оділія щодня купувала газети і перечитувала в них усі оголошення. Потрібні були друкарки, які знали б англійську мову, креслярки, фахівці з тих чи тих спеціальностей, а от і телефоністка, тільки тут же уточнювалось: вона повинна знати німецьку та англійську...
"Приїжджаю у суботу трансєвропейським експресом".
Телеграму відправила на ім'я брата, та в Лозанні її зустрічав батько. Вона ще здаля помітила його у натовпі і відзначила про себе, що батько дуже перемінився. Але ж це неможливо за якихось два тижні! Може, це вона його побачила ніби іншими очима? Батько завжди був міцний, огрядний. Тепер же здавався їй просто товстим і неповоротким. І вокзал ніби помен* шав, став якимось затхлим.
Батько помітно хвилювався. Він поцілував її в обидві щоки якось зовсім незграбно, невміло, адже дома вони майже ніколи не цілувалися.
— Твій брат дуже люб'язний, дозволив тебе зустріти.— Бать^ ко намагався поводитись так, ніби між ними нічого не сталося: звичайне повернення після звичайної прогулянки.— Дай-но мені щось нести...
Щоб потішити його, віддала туалетну сумочку.
— Ну, як тобі подорожувалося?
— Це було так недовго, сам знаєш...
— А мама дуже непокоїлась...
Вони поминули підземний перехід і вийшли на стоянку таксі.
— Вулиця Жаман, перша вілла справа...
— Я знаю, де ви живете, мосьє Пуанте...
Все перемінилося: і фарби, і люди. Вже не почувала себе як удома. Скоріш — подорожня у незнайомому місті. А прожила ж тут вісімнадцять років...
Мати вибігла з дому назустріч, лиш вони поминули ворота. Плакала, шморгаючи носом, дивилася на дочку так, ніби вона з того овіту повернулася.
— Моє бідолашне дитя...— примовляла, цілуючи Оділію.— Ти багато настраждался за ці дні?
— Аніскілечки...
— Заходь швидше... У нас тут холодніше, ніж у Парижі...
Усі троє увійшли в дім.
— Боб на заняттях. Скоро повернеться.
Не знала, про що з батьками творити. Почувалася перед ними, мов перед чужими.
Тепер вітальня їхнього дому здавалася Оділії ще більш незатишною, ніж та осоружна кімната в готелі "Еліар" перед Ліонським вокзалом. Дивно, як дідусь міг працювати тут понад сорок років, а мати — спокійно запрошувати сюди подруг для гри у бридж.
— У нас знайдеться трохи джину? — запитала батька.
Він здивувався, однак кивнув головою.
— Я хотіла б випити скляночку... Після поїзда в мене голова обертом...
Це була неправда, але вона, здавалося, шукала привід для якогось конфлікту, щоб швидше поїхати з дому. Зайшла Ма-тільда, обійняла.
— У тебе, Оділіє, непоганий вигляд.— Вона теж пошморгувала носом, витираючи очі краєчком фартуха.— Сподіваюся, ти більше нікуди не поїдеш? Ніде так нема, як дома...
Усі троє дивилися на неї, й Оділія вирішила, що настав зручний момент про все заявити батькам.
— Я від'їжджаю через два дні...
— Куди? — запитала підозріло мати.
— До Парижа, звичайно...
— Ти вирішила так, не порадившись з нами?
— Я маю право сама визначати своє майбутнє.
— І що ж думаєш там робити? — тон материного голосу ставав агресивним.
— Працюватиму...
— Ким? Ти ж не маєш ніякої професії!
— Працюватиму секретаркою у приймальні лікаря.
— Ти вже знайшла собі місце?
— Так...— злукавила Оділія.— І кімнату в готелі за собою залишила...
Батько налив у склянку джину їй і собі.
— За тебе, Оділіє!
Вона знала, що батько її підтримає.
— Отже, ти нас залишаєш і житимеш сама у Парижі?
— Я не змогла б тут більше жити. Намагалась, але ж самі бачите, що з цього виходить...
— А тобі не здається, що через кілька тижнів передумаєш?
— Якщо передумаю, то повернуся...
— Та-ак, я передчувала це... Як твоя рука?
— Заживає... Скоро зніму пов'язку.
З вулиці почувся шум моторолера. Приїхав Боб. Забігши у кімнату, кинувся до сестри, міцно обійняв.
— Ну, як? Не дуже розгубилася, побачивши після Парижа наш старенький дім? — І підморгнув їй.— Коли від'їжджаєш?
— Через два дні...
— Ти чув, ким вона збирається стати? Секретаркою у при^ ймальній лікаря!
— Не така вже й погана робота...
— Ти що, схвалюєш її вибір?
— Вона вже доросла. Може сама вирішувати...
...Вечеря була для Оділії сущою мукою. їй ніби бракувало повітря. Усі, окрім брата, поглядали на неї так, ніби раптом стала вона якимось феноменом.
Ледь закінчилася вечеря, підвелася з-за столу:
— Піду у свою кімнату. Треба владнати деякі справи...
Боб, підхопивши у вітальні валізу, увійшов слідом за нею,
сів на краєчок ліжка.
— Отже, переступила Рубікон?
— Так потрібно. Завтра могло б бути гірше...
— Мабуть, маєш рацію...
— Мені шкода батька. Він ніби постарів за цей час, став не таким певним у собі...
— Боюся, що скоро і я почну жити так само. Може, не в цьому старому будинку, але життям таким самим, як у батька. На першому місці робота...
— А також дружина...
— Ну, якщо колись одружуся... Поки що парубкуватиму. До речі, як поживає твій юний лікар?
— Він ще не лікар...
— Ну, той студент...
— Щодня приходив робити мені перев'язку...
— Закохана у нього?
— Не знаю...
— А він?
— Не розумію його. Якийсь такий сором'язливий...
— Не насмілюється освідчитись?
— Я теж так думала спочатку, але тепер цього не певна...
— Твоя робота секретарки... То таки правда?
— Ні. Але, сподіваюся, так буде...
Оділія повідчиняла шафи, почала викидати на підлогу старий одяг.
— Подумати лишень, скільки ганчір'я!
Бо б з подивом дивився на сестру.
— З доктором Віне побачишся?
— Навіщо? Я ж не хвора...
Вперше сказала ці слова. Раніше постійно непокоїлась своїм здоров'ям, скаржилась на якісь болячки...
— Доктору Віне буде прикро, коли дізнається, що ти поїхала, навіть не попрощавшись з ним...
— Зайду до нього завтра... Або краще зателефоную...
Купа одягу і білизни посеред кімнати зростала просто на очах.
— Оділіє, тобі майже нічого не залишиться взяти з собою...
— Мені хотілося б розквитатися з минулим... Лише тебе мені бракуватиме. Ти — мій єдиний товариш... Сподіваюся, навідуватимеш мене час від часу...
...Вихідні Альбера Пуанте мало чим відрізнялися від буднів. Після ранкової прогулянки працював у мансарді, прихопивши дві пляшки червоненького...
За дверима почулись легкі кроки: хтось піднімався сходами. Не сподівався побачити дочку так рано.
— Я тебе потурбувала?
— Ні. Сідай. Ти вже поснідала?
— Щойно з-за столу.
— А мама вже прокинулась?
— Ще не бачила її...
— їй важко буде змиритися. Та й для мене це було ніби шок... Ми з матір'ю звикли жити так, як живемо...
— Коли кожен собі мовчить...
— Бачиш, Оділіє, у кожного з нас свої інтереси... Річ у тім, що батьки дорослих дітей не хочуть обтяжувати їх своїми клопотами. Ми не завжди осмілюємося розпитувати про ваші...— Подивився на неї меланхолійно.— Як думаєш влаштовувати своє майбутнє?
— Працюватиму...
— Але ж ти не зможеш заробляти стільки, щоб жити так, як звикла у нашому домі... Я про це думав учора, довго не міг заснути. Боб старший від тебе, а він залишається на нашому утриманні, допоки вчиться, крім того, я видаю йому кишенькові гроші...
— Це зрозуміло, адже Боб ще студент...
— От і вважаймо, що так само й з тобою. Якби ти, скажімо, продовжувала навчання тут чи в Парижі, я б змушений був допомагати тобі матеріально, поки сама зможеш непогано заробляти.
— Не думала про це...
— Поки освоюватимеш якусь роботу, я щомісяця виділятиму тобі невелику суму грошей...
Якусь хвилину дивилася на батька недовірливо.
— Справді?
— Так.
Кинулась до нього, поцілувала в обидві щоки:
— Ти у мене просто чудовий, татуї
— ...Але матері про нашу домовленість не кажи нічого. Принаймні поки що. Я сам виберу час сказати їй... Ти завтра їдеш?
— Завтра увечері, трансєвропейським...
— Я не піду на вокзал тебе проводжати. Ще розплачуся на людях...
Перед від'їздом батько зайшов до неї в кімнату, поклав на стіл тисячофранкову банкноту:
— Щомісяця надсилатиму стільки ж. На перших порах тобі потрібні будуть гроші...
— Я попросила Боба, щоб івін трохи пізніше переслав мені до Парижа мій мопед. Ти дозволяєш?
— Звичайно, він твій...
— Я візьму також свою гітару. Адже єди-не, що я трохи вмію,— це грати на гітарі... І програвач візьму, якщо не заперечуєш...
Батько з Бобом провели Оділію за ворота вілли, де вже чекало таксі. Мати залишилась в домі, дивилася їй услід крізь вікно, відхиливши штору...
...Оділія повернулася в ту саму кімнату в готелі на вулиці Арп.
Була вже одинадцята вечора, але їй кортіло, незважаючи на такий пізній час, вийти на вулицю, зноіву опинитись в багатолюдному натовпі. За дверима кімнати Альбера не світилося. Оді" лія відчула якесь розчарування. "Невже ревную?"
Зайшла у бар на бульварі Сен-Жермен. Замовила собі джину... З цікавістю розглядалася довкола. Почувала себе трохи ніяково серед цієї вичепуреної публіки.
...Повернулась до готелю за північ і взялася розпаковувати валізи. Повісила гітару у кутку. На нічному столику приладнала програвач. Поставила платівку і під тиху музику почала розвішувати свій одяг у шафи. Тут було досить місця. Випила снодійне...
Прокинулась о дев'ятій ранку, замовила сніданок у номер.
Потім прийняла ванну, підфарбувалася. Робила усе непоспі-хом, ніби людина, що довго хворіла і тепер лиш починає одужувати. Потрібен якийсь час, щоб оговтатись у новому житті.
Альбер, напевно, почув кроки в її кімнаті, близько десятої ранку постукав у двері. Дивився на Оділію з неприхованим подивом:
— Не гадав, що ви повернетесь так швидко.
— Я не змогла б залишатися удома довше.