У всякому разі ви зовсім не знаєте жінок. Доказ цьому — випадок у госпіталі. .
— І ви ніколи його не забудете?
— Ніколи.
— Яка ж ви злопам'ятна. Невже в мені не знайдеться нічого хорошого, про що ви могли б подумати?
— Ні, дещо є.
— Наприклад? — Він мало не згорав від нетерпіння.
— Ви чудово говорите по-іспанськи.
— І це все? — Блад занепав духом. [60]
— Де ви цю мову вивчали? Ви були в Іспанії?
— Так. Я пробув два роки в іспанській тюрмі.
— У тюрмі? — В тоні дівчини прозвучало збентеження, і він поспішив заспокоїти її.
— Як полонений,— сказав він, щоб розвіяти її сумнів.— Мене захопили в одному з невдалих боїв, коли я служив у французькій армії.
-. Але ж ви лікар! — вигукнула вона.
— Я думаю, що це моя друга спеціальність. Основний мій фах — солдат, принаймні я був ним десять років. Цей фах не приніс мені великого багатства. Але від нього мені було більше користі, ніж від медицини, яка,— ви це самі бачите,— привела мене до рабства. Мабуть, на небі вважають, що краще винищувати людей, ніж лікувати їх.
— Та як же це трапилося, що ви стали солдатом і служили у французів?
— Розумієте, я ірландець, вивчав медицину... Ми, ірландці,— впертий народ... Але це довга історія, а полковник чекає мого повернення.
Проте їй дуже хотілося послухати його розповідь. Якщо він зачекає хвилинку, вони поїдуть назад разом. Вона, на прохання свого дядька, тільки довідається про стан здоров'я губернатора.
Він зачекав, і вони разом повертались до дому полковника. Дехто з перехожих бачив, як поволі ступають коні і в яких дружніх взаєминах цей лікар-невільник з племінницею власника, і не міг не висловити свого здивування. Можливо, хтось із них навіть дав собі слово натякнути про це полковникові. Але Пітер і Арабелла того ранку забули про всіх і про все на світі. Він розповів їй про бурхливі дні своєї юності і закінчив докладним описом свого арешту і суду.
Блад якраз скінчив розповідати, коли вони під'їхали до дверей будинку і злізли з коней. Блад передав коня одному з негрів-конюхів, який повідомив, що полковника немає вдома.
Арабелла ще затримала Блада:
— Шкода, містер Блад, що я не знала всього цього раніше,— вимовила вона, і в її ясних карих очах затремтіло щось, дуже схоже на сльози. З неприхованою щирістю вона простягла йому руку.
— Хіба від цього що змінилося б? — запитав він.
— Трохи змінилося б. Я бачу, що доля обійшлася з вами дуже суворо. [61]
— Могло бути й гірше.— І на неї з-під рівних чорних брів глянули палкі проникливі очі. Від того погляду дівчина враз зашарілась і вії її затремтіли.
Перш ніж попрощатись, він поцілував їй руку. Вона не заперечила. Потім він повернувся і пішов до табору, розташованого за півмилі звідти. Але перед очима в нього невідступно стояв образ дівчини, осяяний якимсь дивним світлом. У ту хвилину Блад забув, що він засуджений повстанець і що попереду ще десять років рабства, забув, що сьогодні заплановано втечу, забув про небезпеку викриття, що нависла над ними через подагру губернатора.
Розділ VII
ПІРАТИ
Байдужий до спеки Джеймс Нетталл поспішав до плантації полковника Бішопа. Якщо коли-небудь була створена людина для швидкої ходи в жаркому кліматі, то цією людиною був Джеймс Нетталл з коротким худим тулубом і довгими кощавими ногами. Джеймс здавався таким висохлим, що важко було повірити, щоб у ньому ще залишились якісь життєві соки, а проте соки ці напевне ще були, бо коли він підходив до табору, де жили невільники, з нього градом котився піт.
Біля воріт він замалим не наскочив на наглядача Кента — присадкувату, клишоногу тварюку з руками герку-леса і щелепами бульдога.
— Я шукаю лікаря Блада,— випалив Нетталл, ледве переводячи подих.
— Чого поспішаєш,— накинувся Кент.— Який біс тебе колошкає? Близнята?
— Га? Та ні, ні. Я неодружений. Це... це мій двоюрідний брат, сер.
— Що з ним?
— Він занедужав, сер,— враз збагнув, що сказати Нетталл, скориставшись із слів самого Кента, який підказав йому привід для розшуків Блада.— Лікар тут?
— Он його халупа,— недбало вказав Кент.— Якщо він не там, тоді шукай десь в іншому місці.— І Кент пішов. Ця тварюка завжди була похмурою й брутальною. Для нього мова чагая була звичайнішою, ніж звичайна людська мова. [62]
Коли наглядач пішов, Нетталл провів його поглядом і кинувся в двір, до Блада. Та лікаря вдома не було. Розважлива людина, можливо, сіла б і зачекала, розуміючи, що це, зрештою, найшвидший, найнадійніший спосіб. Але Нетталлу бракувало розсудливості. Він вискочив з подвір'я, якусь мить покрутився на місці, вибираючи напрямок, і, нарешті, вирішивши за краще піти куди завгодно, аби тільки не туди, куди пішов Кент, бігцем пустився пересохлою саванною до плантації цукрової тростини, суцільна стіна якої відсвічувала золотом у сяйві сліпучого сонця. Масив стиглої янтарної тростини перетинали широкі стежки, поділяючи його на великі квадрати. В кінці однієї з цих стежок він помітив працюючих рабів. Вони байдуже подивилися на прибулого, коли той підійшов. Пітта серед них не було, а запитати про нього він не наважувався. Так Нетталл розшукував Пітта майже годину, обійшовши одну за одною всі стежки. В одному місці до нього присікався наглядач, чого він тут вештається. Нетталл відповів, що шукає лікаря Блада — захворів, мовляв, двоюрідний брат. Наглядач послав його під три чорти і наказав негайно вшиватися з плантації,— Блада тут немає. Можливо, він у своїй халупі за частоколом.
Нетталл ніби помилково пішов у протилежному від вказаного наглядачем напрямі — до найвіддаленішого закутка плантації, де вже починався густий ліс. Задушлива спека так розморила наглядача, що він полінувався сказати Нетталлу про його помилку.
Спотикаючись, Нетталл нарешті дійшов до кінця стежки, завернув за ріг квадратної ділянки і там зіткнувся з Піттом, який чистив дерев'яною лопатою ірригаційний канал. Тіло його від пояса до колін прикривали широкі подерті бавовняні штани,— єдиний одяг, якщо не зважати на крислатий солом'яний бриль, що захищав його давно нечесану золотаву голову від тропічного сонця. Побачивши його, Нетталл уголос подякував богові, аж Пітт з подивом глянув на нього, і тут-таки скрушним голосом виклав сумну звістку:'або він зараз повинен знайти Блада і взяти в нього десять фунтів стерлінгів, або вони всі загинуть.
— Дурню! — гнівно сказав раб.— Якщо ти шукаєш Блада, то чого ж тут марнуєш час?
— Я не можу знайти його,— пробелькотав Нетталл, ображений таким прийомом. Він, звичайно, не догадувався, як напружились нерви Пітта після безсонної ночі і тривожного чекання.— Я думав, що ти... [63]
— Ти думав, що я кину лопату і побіжу шукати лікаря? Боже мій! І в руках такого бовдура наше життя! Ти тут стовбичиш, а час біжить. І що буде, коли наглядач застукає нас? Що ти йому скажеш?
Від обурення у Нетталла на якусь мить аж подих перехопило і він втратив здатність говорити. Нарешті, у відчаї випалив:
— Я шкодую, що встряв у цю халепу. Атож, клянусь... Що він ще хотів додати, лишилось невідомим, бо в ту ж хвилину із заростей тростини виринула дебела постать у камзолі з яснокоричньової тафти, а слідом за ним з'явилися два негри, одягнені у бавовняні штани і озброєні тесаками. Нечутно ступаючи по м'якому, розпушеному грунті, полковник виринув не далі як за десять ярдів(1) від Нетталла й Піта.
(1) Ярд — англійська міра довжини, дорівнює 3 футам, близько 91 сантиметра.
Дико озирнувшись на всі боки, Нетталл, мов сполоханий заєць, стрімголов помчав у ліс, зробивши цим самим найбезглуздіший і найзрадливіший вчинок, на який він був здатний. Пітт тяжко зітхнув і закам'янів, схилившись на лопату.
— Гей ти! Стій! — заревів полковник Бішоп услід втікачеві, додавши кілька страхітливих погроз. Але втікач не озирнувся і щодуху мчав уперед, сподіваючись, що полковник не запам'ятав його обличчя. Адже влади та впливу в Бішопа вистачить, щоб повісити будь-кого, якщо, на його думку, тому краще буде переселитися в інший світ.
Тільки тоді, як втікач зник в чагарнику, плантатор опам'ятався від обурення й подиву настільки, що згадав про двох негрів, які йшли слідом за ним, наче сторожові пси. Це були охоронці, без яких він ніколи не наважився б з'явитися на своїх плантаціях, після того як кілька років тому один з рабів кинувся на нього і мало не задушив.
— Доженіть його, чорні свині! — гукнув він на негрів. Та ледве охоронці зірвалися з місця, як він зупинив їх.
— Стійте, прокляті!
Йому раптом спало на думку, що не варто гаяти час на втікача. На полювання в проклятому лісі довелося б витратити, може, й цілий день, тимчасом як у нього в руках є Пітт. От Пітта й примусять сказати ім'я його полохливого товариша [64] і зміст їхньої таємничої розмови. Раб, звичайно, може затятися. Тим гірше для нього. Винахідливий полковник мав багато способів — нерідко це був дивовижний витвір фантазії,— щоб зламати впертість цих приречених. Він повернув до раба свою почервонілу від гніву й сонця личину, і очі його спалахнули недобрим вогником. Замахнувшись легкою бамбуковою палицею, плантатор ступив наперед.
— Що то був за бродяга? — запитав він вкрадливим тоном, який не віщував нічого доброго.
Джеремі Пітт, що похнюпився, спершись на лопату, почав нервово переступати на місці босими ногами. Марно шукати відповіді на запитання в голові, яка в ту мить могла тільки клясти того дурня Джеймса Нетталла.
Плантатор боляче вдарив бамбуковою палицею по голій спині юнака.
— Відповідай, собако! Як його звуть?
Джеремі похмуро, майже з викликом, глянув на огрядну постать Бішопа.
— Не знаю,— сказав він, і в голосі його забриніла нотка непокори, підсиленої ударом, на який він не смів відповісти. Зовні він все ще був спокійним, хоч у душі його знялася буря.
— Не знаєш? Що ж, доведеться нагадати.— І палиця кілька разів сіконула плечі раба.— Ну як? Пригадав його ім'я?
— Ні, я його не знаю.
— А-а... Ти ще впираєшся? — полковник на мить зупинився, примруживши очі, але потім його знову охопила лють.— Чи бачили таке! Ти вирішив глузувати з мене, клятий собако! Думаєш, що це тобі так минеться!
Пітт повів плечима, знову переступив з ноги на ногу і вперто мовчав. Це був виклик, а полковник Бішоп не терпів навіть натяку на щось подібне. В ньому прокинувся звір.