На поличках стояли брудні тарілки, ще одна переповнена попільничка, валялися паперові торбинки і шматки запліснявілого хліба.
Лінолеум був липкий і клеївся до підошов Кеїних черевиків. На переповненому бачку для сміття лежала, ледве не падаючи, коробка з-під піци.
— Там, — тицьнув пальцем у стінну шафку Роббі, навіть не дивлячись на Кей. — Он там.
У шафці було більше харчів, ніж очікувала побачити Кей: консервні банки, пачка з печивом, бляшанка з розчинною кавою. Вона взяла з пачки два печива й дала хлопчику. Він їх хапнув і знову побіг назад до матері.
— Ну, Роббі, чи тобі подобається ходити в ясла? — запитала вона, поки він наминав печиво, сидячи на підлозі.
Він не реагував.
— Ага, подобається, — відповіла за нього Террі, яка трохи очуняла. — Правда, Роббі? Йому подобається.
— А коли він там був останнього разу, Террі?
— Останнього? Вчора.
— Вчора був понеділок, він не міг там бути, — зауважила Кей, роблячи нотатки. — Він туди не ходить по понеділках.
-Шо?
— Я питаю про ясла. Роббі мав би бути там сьогодні. Я мушу знати, коли він там був останнього разу.
— Та я ж уже казала. Останнього разу.
Її очі були майже розплющені. Голос був ще млявий, але в ньому вже відчувалися ворожі нотки.
— Ти лесбі? — запитала вона.
— Ні, — відповіла Кей, продовжуючи писати.
— А виглядаєш як лесбі, — сказала Террі.
Кей і далі писала.
— Соку, — крикнув Роббі, на підборідді якого були сліди шоколаду.
Цього разу Кей не зрушила з місця. Після довгої паузи Террі важко встала з крісла й почвалала до коридору.
Кей нахилилася і відкрутила покришку з бляшанки з-під печива, залишену Террі біля крісла. Там був шприц, шматок брудної вати, заіржавіла ложка і вкрита порохом поліетиленова торбинка. Кей міцно закрутила покришку, а Роббі спостерігав за нею. Спочатку почулося дзенькання, а тоді Террі повернулася з чашкою соку і ткнула її хлопчикові.
— Ось, — сказала вона не так синові, як Кей, і знову впала в крісло. Проте з першої спроби їй не вдалося потрапити на сидіння, і вона гримнулася стегном об підлокітник. Удар був досить сильний, але Террі, здається, не відчула ніякого болю. Вона просто вмостилася зручніше й почала розглядати соціальну працівницю туманним і байдужим поглядом.
Кей перечитала її досьє від початку до кінця. Вона знала, що майже все, що становило якусь цінність у житті Террі Відон, засмоктала чорна діра її згубної залежності, що вона вже втратила двох дітей і була на грані втрати ще двох, що вона займалася проституцією, щоб покрити видатки на героїн, що за нею тягнувся шлейф усіляких дрібних злочинів і що на даний час вона робила вже надцяту спробу вилікуватися від наркоманії.
Не відчувати нічого, не дбати ні про що… "Зараз вона, — подумала Кей, — щасливіша за мене".
III
Щойно розпочалася друга, післяобідня, перерва, як Стюарт "Жирко" Вол пішов собі зі школи. Робив він це без жодного поспіху й метушні. Ще вчора він вирішив прогуляти урок інформатики, яким закінчувався цей шкільний день. Міг, звичайно, сачконути з будь-якого уроку, але так сталося, що його найкращий друг Ендрю Прайс (якого Жирко називав "Арфом") був у паралельній комп'ютерній групі, і Жирко так і не зміг знизити свою успішність, щоб опинитися там само.
Для них обох не було секретом, що саме Ендрю більше захоплюється й пишається їхньою дружбою, проте лише Жирко відчував, що насправді Ендрю потрібен йому більше, ніж він Ендрю. Останнім часом Жирку почало здаватися, що ця залежність є ознакою слабкості, але він розсудив так: якщо компанія Ендрю йому до душі, а на цьому здвоєному уроці його все одно не буде, то можна й злиняти.
Жирко отримав з надійних джерел інформацію про те, що єдиний безпечний шлях утечі з території Вінтердауна, щоб тебе не засікли з вікна, це бічна стіна біля сарайчика з велосипедами, через яку треба перелізти. Він так і зробив, опинившись у вузенькому провулку з другого боку. Спокійно зістрибнув зі стіни, пройшов кілька кроків провулком і звернув ліворуч на брудну й залюднену головну дорогу.
Відчувши себе в безпеці, він запалив цигарку й рушив повз занедбані крамнички. За якихось п'ять кварталів Жирко знову звернув ліворуч на першу з тих вуличок, з яких починалися Поля. Він трохи ослабив вузол на шкільній краватці, але не зняв її. Його мало хвилювало, що він був школярем. Жирко ніколи не намагався якось видозмінити свою шкільну форму — чіпляти на вилоги значки або зав'язувати краватку якимось моднішим вузлом. Він носив свою шкільну форму з погордою засудженого до ув'язнення.
Жирко вважав, що дев'яносто дев'ять відсотків людства помиляються, коли, соромлячись самих себе, вводять усіх в оману, намагаючись вдавати когось іншого. Чесність була найголовнішою цінністю для Жирка, його зброєю й захистом. Чесність лякала людей, шокувала їх. Жирко виявив, що інші люди постійно соромляться самих себе і грають чужі ролі, жахаючись того, що правда про них просочиться назовні. А от самого Жирка приваблювала справжність, усе потворне, але щире, усі ті бридкі речі, що непокоїли й дратували таких людей, як його батько. Жирко багато розмірковував про месій і парій, про божевільних і злочинців, про шляхетних юродивих, не визнаних напівсонними масами.
Найважче й найпрекрасніше було залишатися тим, ким ти є насправді, навіть якби ти був жорстокий чи небезпечний, особливо якщо жорстокий і небезпечний. Треба було мати відвагу не приховувати звіра, який сидить у тобі. Але, з іншого боку, не можна вдавати з себе ще більшу бестію, ніж ти є. Якщо піти цим шляхом і почати перебільшувати або фальшувати, легко стати таким собі Каббі, брехлом і лицеміром. Жирко постійно ділив усіх подумки на "справжніх" і "несправжніх". Ці слова мали для нього величезне значення, що наче лазером пронизували всіх, до кого він їх застосовував, і його самого теж.
Він вважав, що деякі риси його характеру були справжні, а отже, їх варто вдосконалювати й розвивати, але були й такі неприродні пунктики його нікчемного виховання, від яких аж тхнуло несправжністю, тому від них, відповідно, треба було очищатися. Останнім часом він вправлявся, щоб діяти згідно з тими імпульсами, які, на його думку, були справжніми, ігноруючи й притлумлюючи відчуття (несправжні) провини й страху, викликані такими діями. З часом робити це ставало дедалі легше. Він хотів загартувати себе, стати невразливим, перестати боятися наслідків, позбутися фальшивих понять добра і зла.
Одна з таких речей, що починала його дратувати, — залежність від Ендрю; його присутність стримувала Жирка й не давала йому до кінця розкрити свою справжню натуру. Ендрю мав свої уявлення щодо чесної гри за правилами, і Жирко останнім часом помічав на обличчі давнього друзяки слабоприховані ознаки невдоволення, збентеження й розчарування. Ендрю волів не вдаватися до таких крайнощів, як цькування когось і виставляння на глум. Це не впливало на ставлення Жирка до Ендрю, адже Ендрю був би несправжнім, якби поводився так, як Жирко. Біда полягала в тому, що Ендрю був схильний до того типу моралі, супроти якого Жирко вів дедалі рішучішу війну. Жирко передчував, що для досягнення повної справжності він мав би без зайвих сантиментів відпустити Ендрю — хай робить собі, як знає, та все ж йому ні з ким не було так добре, як з Ендрю.
Жирко був переконаний, що непогано пізнав самого себе. Він так ретельно дослідив усі найтемніші закутки власної Душі, як не досліджував і не вивчав останнім часом нікого іншого. Він годинами міг аналізувати власні імпульси, бажання й страхи, намагаючись відділити ті, що насправді належали йому, від тих, які нав'язані ззовні. Розмірковував про те, до кого відчуває прив'язаність (він не знав нікого, хто міг би бути настільки відвертий з самим собою; усі пливли за течією життя, неначе уві сні), і врешті дійшов до висновку, що найщирішу симпатію він відчував до Ендрю, якого знав ще з п'яти років; що й досі прихильно ставився до матері, хоч був уже в тому віці, коли бачив її наскрізь; і відверто зневажав Каббі, котрий був для нього вершиною, кульмінацією несправжності.
На своїй сторінці у "Фейсбуці" — їй Жирко присвячував уваги стільки, скільки не присвячував нічому іншому, — він помістив цитату з однієї книжки, що лежала на книжковій поличці його батьків:
"Не треба в мене вірити, я занадто лиховісний, щоб повірити в самого себе… Мене жахає, що колись мене можуть проголосити благочестивим… Не хочу бути святим, краще вже блазнем… хоч я, мабуть, і так блазень…"
Ендрю страшенно сподобалася ця цитата, а Жиркові сподобалося, що вона справила на нього таке враження.
За ті лічені секунди, поки він проминав букмекерську контору, у Жирковій голові промайнув образ покійного батькового приятеля, Баррі Фербразера. Жирко проходив повз плакат з рисаками, що висів за запорошеним вікном, і бачив, мов наяву, усміхнене бородате обличчя Баррі, чув гулке гиготіння Каббі, що часто починав сміятися раніше, ніж Баррі закінчував розповідати черговий банальний анекдот, так він тішився самою його присутністю. Жирко не хотів акцентувати увагу на цих спогадах, не цікавився, чому вони так раптово з'явилися, не збирався досліджувати, справжнім був покійник чи несправжнім. Він просто відкинув геть усі думки про Баррі Фербразера і про сміховинний батьків розпач, відкинув і забув про них.
Останніми днями Жирко був на диво безрадісний, хоч інших він смішив, як і раніше. Його намагання звільнитися від обмежувальної моралі були нічим іншим, як спробою відновити те, що було в ньому заглушене, притлумлене, те, що він утратив разом зі своїм дитинством. Жирко хотів повернути собі певного роду невинність, а шлях, обраний ним для цього, був пов'язаний з тими речами, від яких, як вважалося, не можна очікувати нічого доброго, але які парадоксальним чином здавалися Жиркові єдиним засо-бом здобуття автентичності і своєрідного очищення. Дивовижно, як часто все буває перевернуте з ніг на голову, означаючи зовсім не те, про що вам казали. Жирко починав був думати, що для пізнання істини необхідно всі почуті мудрі фрази й сентенції вивертати якось інакше, навиворіт. Він жадав мандрувати темними лабіринтами, долаючи зачаєні там химери; жадав викривати показне благочестя й лицемірство; жадав порушувати всілякі заборони, вичавлюючи з їхньої кривавої серцевини мудрість пізнання; жадав сягнути аморальної благодаті й бути розхрещеним назад у стан невідання і простоти.
Отож він і вирішив переступити через одне з небагатьох шкільних правил, яких ще досі не порушував, і, сачконувши зі школи, подався прямо на Поля.