Посади комісарів в армії і на флоті ліквідували. Якщо батько живий, він став офіцером морської піхоти — "чорної смерті"!
Зустрівши Щедровського, якого тепер називали замполітом, Савка запитав у нього, коли розпочнуться заняття.
— Скоро. Кубрики нас затримують.
■— А чи довго нас навчатимуть? Воювати хочеться.
— Восени наступного року ти будеш уже на кораблі. ■— А в комсомол мені ще не можна?
— Виповниться п'ятнадцять, приходь — приймемо.
Незабаром у Савватьєві з'явилися нові офіцери. В основному — стройові командири кораблів, яких для виховання юнг відірвали від бойової служби, і, здається, багато хто з них хворобливо переживав це переміщення в тил. Серед них помітно виділявся високий і стрункий лейтенант Кравцов, колишній командир "морського мисливця". Ходили чутки, ніби Кравцов за відчайдушну хоробрість був представлений до звання Героя, але вчинив серйозний проступок і опинився на Соловках без жодного ордена. Особливим рухом він підсмикував на руках рукавиці, був дуже незадоволепин ситуацією.
— Не мала баба клопоту, та купила порося. Няньчити тут дітей...
Серед прибулих траплялися й старшинн-спеціалісти. Увагу юнг привернув до себе Фокін — чоловік хворобливий на вигляд, трохи заїкуватий. З підводного човна М-172 Фокіп привіз пакет сушеної картоплі — що було рідкістю на ті часи! Добродушно пропонував юнгам покуштувати:
— Пригощайтеся, будь ласка. Не соромтеся.
Чемодан старшини наповнений був різними диковинами.
— А це лампочка з моєї "маленької". Дорога пам'ять! Звичайпа лампочка пальчикового типу. Але й вона побувала в біді: балон її відірваний від цоколя, під склом жалюгідно гойдалося обірване вольфрамове павутиння. Фокін пояснив:
— Це нещодавно... в травні фріци нас так бомбили, що все полетіло шкереберть. У відсіках плавав туман з розпорошених мастил. А з бортів відлітало покриття. ■ — А чому ви пішли з підводпих човнів? — запитав Джек Баранов.— Я б за таке щастя тримався руками й ногами.
— Нерви в мене виснажилися... Лікарі визнали непридатним. Тому й прислали на посаду педагога.
— А чого ви нас навчатимете?
— Моя справа мудра — сигнальна...
Якось у неділю Синяков уважно стежив, як Савка драїть бляху ременя. Потре суконкою, похизується дзеркальним відображенням свого обличчя, дихне жаркіш, щоб бляха ледь-ледь вкрилася вологою, і з новою сумлінністю — драїть, драїть, драїть...
— Стараєшся,— почав Синяков.— Але чистеньким та гладеньким життя не проживеш. Обов'язково сам забруднишся або інші в калюжу тебе штовхнуть. Знаєш, як писав поет? "А вічно причесаним буть неможливо..." Збагни!
—■ Це ти до чого? — не зрозумів його Савка.
— А до того, щоб тн не гарячкував. Тобі здається, що ти фігура на флоті, а насправді ти пішак... жалюгідний і малий.
— Поки що ми всі тут малі,— згодився Савка.— Але через рік заспіваємо інших пісень.
— Що? Адміралом уві сні себе бачиш?
— Спочатку хотів би я стати боцманом.
— Припустимо,— засміявся Вітька,— що ти, здохляк, і справді став боцманом. А коли на гражданку тебе викинуть, кому ти будеш потрібен зі своєю "полундрою"?
— Он ти куди гнеш? — прозрів Савка.— Але я на флот не по хліб прийшов. І про моє майбутнє ти не турбуйся. 1 У неділю юнг несподівано вивели на вулицю для загального шикування. З моря тягло пронизливим холодом. Мокрі й змерзлі, юнги покірно клякнули під вітром. Безкозирки наповзали малим на червоні від холоду вуха. Юнги тихенько перемовлялися:
— І чого ми стоїмо?
— Та стій. Тобі що?
— Мені нічого. Мітинг буде, чи що?
■— Знову, напевне, на аврал поженуть.
— Може, з фронту якісь новини...
Від штабного будинку, оточений офіцерами, рушив на них незнайомець в шкіряному пальті без нашивок. Лейтенант Кравцов молодцювато підійшов до нього з рапортом.
— Товаришу каштан першого рангу, Школа Юнг ви-шикувана за вашим наказом для знайомства з нагоди вашого прибуття.
Каперанг відкозиряв і пішов далі на юнг без тіні усмішки. Обличчям він був схожий на хижого беркута. З-під кудлатих брів дзьобом нависав иа сизі губи гачкуватий носяра. В очах палахкотів вогонь. Невідомо, що відчували інші юнги, але Савка, побачивши цю людину, завібрував усім тілом. Здавалося, що, не сказавши доброго слова, людина в шкіряному пальті вріжеться в стрій і всіх розкидає...
Юнги принишкли. Щедровський вийшов наперед і оголосив, що перед ними — начальник Школи Юнг, капітан першого рангу Микола Юрійович Аграмов. Ніхто не запам'ятав, що, вітаючи, сказав начальник Школи. Але голос його дввінким клинком пролетів над строєм, ніби одним помахом він хотів відтяти легковажні голови. Аграмов метнув рукою під мокрий козирок, вітаючи юність:
— —буде важко! — цю фразу почули всі.— Буде дуже нелегко, але хіба можна чим-небудь залякати російського юнгу?
— Р-розійдись! — почулася команда, і всі розбіглися. Людина сама не вибирає для себе зовнішності, але перше
враження про людину складається саме з її зовнішності.
— Ти бачив? Очі в нього... так і зиркає.
— — Ох, і страшний же чолов'яга! — говорили юнги.
— Ну, тримайся, братво. Тепер гайку загвинтять.
— Довго вибирали для нас начальника і ось прислали. —' Дасть перцю! Ох, і дасть.
— Ша! Сюди Кравцов іде... усміхається. Лейтенант, який і серед калюж примудрявся зберігати
яскравий блиск своїх черевиків, підійшов до юнг, підтягнув рукавиці:
— Ну, молоді, відповідайте щиро — злякалися? Запитував він добродушно, і юнги разом загаласували:
— Розкажіть нам про каперанга,.. Хто він такий? Кравцов відповідав з підкресленою повагою:
— Кращого начальника вам і не треба. За книгами Агра-мова навчалося не одне покоління моряків, навіть я, грішний. Це один з найкращих моряків нашого флоту. До того ж
Í2
зНає морську практику так, як піхто в нашій країні. Обіцяю: з ним вам буде дуже добре.
— А де він воював?
— Не хвилюйтеся,— заспокоював Кравцов. — Аграмов вояк бувалий. Ще як був мічманом, брав участь у Цусім-ському бою і тоді ж одержав іменну золоту зброю за виявлену хоробрість.
Юнги погано уявляли собі, що таке золота зброя, зате добре знали про Цусіму: легко виявити мужність, коли твоя ескадра йде до перемоги, але подвійну треба мати мужність, коли ескадра йде на явну загибель...
■Наступного дня Аграмов пройшов по камерах колишньої в'язниці, де тимчасово, в страшенній тісноті оселились юнги, розіславши яа тдлояі матраци. По-батьківському поговорив, викликаючи на відвертість, декого покартав, але якось лагідно покартав, і юнги гомінкою зграєю одразу прикипіли до нього, наче до батька рїдпого.
Варто було йому прибути в Савватьєво, як робота за-киніла. Вже склили вікна землянок. Ніби з неба звалилися на Соловки флотські кравці, стали нещадно розпорювати й краяти форму, припасовуючи її на юнг. І коли шинель на тобі як улита, а сорочка щільно облягає груди, тобі вже хочеться й тримати підборіддя трохи вище...
Повеселішало!
— Ходити тільки з піснями,— наказав Аграмов. Марширувати було добре. Спасибі соловецьким ченцям,
забезпечили острів міцними шосе. Дві роти розминалися на контркурсах, не виходячи на обочини... Юнги співали:
Ти не плач, не сумуй, при дорозі стоя, Якщо в морі потону, то така вже доля!
Аграмов зупинив колону юнг на марші.
— Ви вже бульки збираєтесь пускати? — запитав невдо-волено.— Якщо плануєте потонути якнайшвидше, тоді Школу Юнг треба одразу закрити, бо утопленики флоту не потрібні. Продумайте репертуар!
Війна поновлювала старовинні водевільні тексти, і багато пісень звучало тепер зовсім по-іншому. Заспівувачі починали:
За кормою, берег там похилий — Там рідня, і мати, й батько мій. Вітре, полети па берег милий — Поцілуй за мене їх мерщій.
73
І довго ще ліс виколисував слова приспіву:
У морях добре нам, Нині тут, завтра там. Гей, моря, моря, моря, моря. Гей, нині тут, а завтра там!
Проти таких слів Аграмов не заперечував. А незабаром приїхала до Савватьєва досвідчена медична комісія, серед членів якої був навіть професор "вуха-горла-носа"! Тих, кого викликали для огляду, навіть не роздягали. Комісія перевіряла лише слух і зір.
За слухом Савка в радисти не пройшов і радів з цього: до радіотехніки він пристрасті не мав. Указка в руці лікаря ганяла Савку по таблиці буквених позначень. Окуліст почав згори — в великих літер, але указка його швидко сповзала нижче, нижче п нижче... Нарешті вона торкнулася краю таблиці, де Савка, зовсім не напружуючись, прочитав крихітні літерочки. Потім окуліст розкрив перед юнгою дальто-нічний альбом, де на сторінці рябів яскравий розпис різнокольорових кружалець.
— Зір винятковий,— сказав окуліст.— Іди, хлопче. Окуляри тобі не знадобляться. Годишся бути сигнальником!
Але лікарі нічого самі не вирішували, і створена була ще одна комісія, яка, орієнтуючись на медичні записи, вела з юнгами співбесіди. Вони носили дружній характер. Офіцери ніби промацували кожного юнгу на кмітливість, особливо відзначали пристрасть до техніки. Савка показав на комісії свої твори, і йому сказали:
— Школа готуватиме мотористів-дизелістів, боцманів торпедних катерів, радистів-операторів і стернових-сигнальня-ків. У боцмани ти не придатний: занадто тендітний, а там робота важка. Слух у тебе поганенький. Ось і вибирай сам...
Зрозуміло! Хто стоїть на містку? Хто найбільше від усіх бачить?
— Звичайно, стерновим! Звичайно, хочу сигнальником!
— Ну, так і запишемо... Вийшов він, переповнений щастям:
— Яв стернові... от здорово!
— Ще один візник,— засміялися радисти.
На подвір'ї вже вишикували окремо двадцять п'ять юнг, найросліших, здорових і сильних. їм судилося стати боцманами. Серед них Савка розгледів Мишка Здибнева і Вітьку Синякова.
Повз Савку підтюпцем пробіг Мазгут Назгшов,
■— Ще побачимося! — вигукнув він, пробігаючи.
Так! Зараз руйнувалися колишні знайомства й приятелювання, відтепер юнги мусили завести нову дружбу згідно в навчанням та спеціальністю. Хтось зайшов за спину, закрив Савці очі руками.
— Джек! — угадав Савка.
— Моє шанування,— відповів Баранов.— Я також зарахований у стернові. Бажано б, звичайно, попасти на підводні човни...
Далі від усіх шикувались, уже з речами, мотористи. Навчальний загін, який мешкав у Кремлі, мусив потіснитися, щоб прийняти юнг-моториєтів; там обладнані аудиторії, там на заняттях тріщать клапани дизелів...