Слуга поставив два крісла неподалік від колін Фелтона. Праворуч від нього стояв полірований дубовий стіл, за ним — запнуті портьєри.
Пан Фелтон знову кивнув, відпускаючи дворецького. Завагавшись, Грувер і Рід присіли на краєчки крісел.
— Дуже шкодуємо, сер, що довелося вас потурбувати, — видавив Грувер.
Пан Фелтон зробив схвальний жест рукою.
Грувер пововтузився на кріслі. Його штани раптом здалися йому м'ятими і тісними.
— Навіть не знаю, з чого почати, пан Фелтон.
Злегка нахилившись вперед, сивоволосий джентльмен прихильно посміхнувся і тихо вимовив:
— Говоріть, не соромтеся.
Грувер кивнув на чорний блокнот у руках Ріда.
— Годину назад перед цим будинком була знайдена людина. За характером ушкоджень ми припустили, що він випав з вікна однієї з квартир.
— Ви хочете сказати, що хтось бачив, як він летів, — запитав Фелтон тоном, що більше відповідає ствердженню, аніж питанню.
Грувер смикнув головою, як людина, яка раптово знайшла лазівку там, де її не повинно було бути.
— Ні, ні. Будь-хто не бачив, як він упав. Але нам уже доводилося бачити таких, як він, жертв падіння з висоти, і я, прошу пробачення, майже впевнений, що він випав з вікна саме цієї будівлі.
— Не можу з вами погодитися, — вимовив шляхетний домовласник.
Рід остаточно зім'яв свій блокнот. Горло Грувера уподібнилося тротуарові в літню жару. Він зібрався було заперечити, але Фелтон жестом зупинив його.
— Не можу погодитися, оскільки я твердо впевнений в цьому. У цьому будинку є кілька родин, що запрошують у гості кого потрапило. Перед тим, як здати квартиру в цьому будинку, ми досить ретельно вивчаємо особу майбутнього клієнта, але ви як професіонали повинні розуміти, що в будь-кому не можна бути впевненим до кінця. Швидше за все, ця людина стрибнула саме з однієї такої квартири... — отут Фелтон схилив голову, як би збираючи сили, і пильно подивився в очі Грувера, який безупинно моргав — ...або, пробач мене Господи, його викинули з вікна.
Фелтон подивився на томик віршів у себе на колінах:
— Розумію, яким жахливим вам це може здатися. Подумати тільки, відняти людське життя! Але, чи знаєте, це іноді трапляється.
Якби від цього не залежала їхня подальша кар'єра, то і Грувер, і Рід, звичайно ж, розреготалися б. Розкрити двом поліцейським таку таємницю! Повідомити, що в грішному світі існують вбивці і жертви! Але що можна чекати від витонченого, народженого в сорочці мільйонера, який відгородився від реальності навколишнього життя томами віршів?
Фелтон продовжував.
— Годину назад я саме вийшов на балкон подихати. Я бачив, як він летів з балкону восьмого поверху. Я покликав дворецького, і ми негайно рушили туди. Але квартира вже давно пустує. Ми будь-кого в ній не застали. Якщо цього нещасного викинули з вікна, то злочинець встиг сховатися. Я, звичайно, збирався негайно сповістити про це, але був так схвильований... Довелося повернутися сюди, щоб трохи заспокоїтися. Який жах!
— Так. Ми розуміємо, як це для вас важко, сер! — сказав Грувер.
— Так і є... — погодився Рід.
— Жахлива і страшна подія, — продовжував Фелтон. — Подумайте тільки, що злочинець, який викинув цього нещасного з вікна... якщо, звичайно, його дійсно викинули... живе в цьому будинку.
Фелтон подивився поліцейським в очі.
— Я змушений просити вас про величезну послугу. Я вже сказав про це Біллу, і він погодився зі мною.
— Біллу? — запитав Грувер.
— Так, Біллу Далтону. Мерові Далтону.
— Ах, так, звичайно, — сказав Грувер.
— Отож, ця людина на вулиці. Загиблий.
— Він ще живий... — повідомив Грувер.
— Правда?
— Поки що живий, але мучитися йому залишилося недовго. Він у важкому стані.
— Жахливо, жахливо. Утім, це може допомогти справі. Дуже прошу вас, з'ясуйте якомога швидше, хто він і відкіля. Якщо можливо, сьогодні до півночі. Ми добре інформовані про минуле життя наших квартиронаймачів і, може, зможемо виявити якийсь зв'язок.
Грувер кивнув:
— Ми вже почали звичайну процедуру розслідування.
— Нехай вона стане більшим, аніж звичайна процедура, і ваша праця буде винагороджена.
Грувер виставив уперед пухкі руки з товстими пальцями, начебто відмовляючись від другої порції суничного торта.
— Ні, що ви! Нам будь-чого не потрібно, ми дуже раді...
Груверу не вдалося закінчити. Фелтон вийняв з томика віршів два конверти.
— Усередині ви знайдете мою візитну картку. Прошу вас зателефонувати, як тільки щось з'ясується.
Випровадивши поліцейських, дворецький повернувся і сказав:
— Можна було просто навішати їм локшини на вуха. Дуже тобі треба ще і хабарі їм давати.
— Які хабарі, лопух! — Фелтон піднявся з крісла, жбурнув книгу на стіл і потер руки.
Дворецький знизав плечима:
— Що я такого сказав, бос?
— Гаразд, Джиммі. Я щось нервую трохи.
— Чого це раптом?
Фелтон кинув на Джиммі холодний погляд, повернувся і підійшов до портьєр, що закривали ведучі на балкон двері.
— Відкіля він узявся?
— Що?
— Нічого, Джиммі. Налий-но мені чого-небудь!
— Правильно, бос. І мені теж.
— І тобі.
Розсунувши портьєри, Фелтон вийшов у сутінки, що опускалися на балкон дванадцятого поверху вежі, яка піднімалася над Іст-Гудзоном завдяки його, Фелтона, намаганням.
Носком білої оксамитної туфлі згріб землю, що висипалася з переверненої діжки з пальмою, підійшов до краю і, обпершись на алюмінієву огорожу, вдихнув чисте повітря, принесене вітром з Гудзону.
Тут, нагорі, повітря було чисте. За кожну з цеглин цього будинку, який підняв його сюди, де віяв прохолодний свіжий бриз, заплатив він, Фелтон. Тут не було кіптяви, не те, що на Східній окраїні, там, за рікою. Юрби народу, вуличні торговці, заводи, матері, що кричать на своїх дітлахів, якщо, звичайно, матері були вдома. Коли Фелтон був хлопчиськом, його мати рідко бувала вдома.
Іноді вона все-таки приходила. Вночі. Прокинувшись від ляпанцю по спині, він бачив матір і відчував алкогольний перегар. Майже завжди за її спиною маячив силует чоловіка, який стояв у дверях, що вимальовувався в світлі лампи з коридору. Більше чоловіку стояти, власне, було ніде: квартирка крихітна. Одна кімната. Одне ліжко, яке треба було звільнити.
Мати підштовхувала його до дверей, кричачи: "Та ж подушку то залиш!" Доводилося залишати і влаштовуватися на підлозі біля дверей. Узимку він брав із собою пальто.
Тоді вони теж жили на останньому поверсі. Але на Делансі-стріт верхній поверх був найнижчим щаблем соціальних сходів, навіть якщо твоя мати не була повією. На Східній окраїні ліфти були не в пошані.
Іноді вона ще і замикала двері зсередини, і ранком не можна було прошмигнути в квартиру, щоб надягти куртку, почистити зуби й вмитися. У школу він приходив брудний після ночівлі на підлозі, з незачесаним волоссям. Але будь-хто з однокласників над цим не сміявся.
Один якось раз спробував... Норман розібрався з ним за допомогою відбитого горлечка пляшки — "трояндочки" у провулку біля школи. Його супротивник був майже на голову вище, але Фелтона це будь-коли не хвилювало: слабкі місця були у всіх, і у великих вони були більші, от і все. Легше попасти ціпком або каменем. Або "трояндочкою".
До чотирнадцяти років Фелтон уже двічі побував у дитячій виправній колонії. Не минути б і третього разу, та один з мамкових клієнтів улігся, залишивши в штанях гаманець. Зайшовши в кімнату, щоб умитися, Норман прихопив гаманець і вшився. Йому це було не вперше, але настільки багатий улов трапився йому вперше. Двісті доларів.
Це було занадто багато, щоб ділити з мамою, і Норман Фелтон востаннє спустився по брудних сходах і вийшов на вулицю хазяїном своєї долі.
Удача прийшла не відразу. Двохсот доларів вистачило тільки на два тижні. На роботу чотирнадцятилітнього хлопчика, хоча він і стверджував, що йому сімнадцять, будь-хто брати не хотів. Він спробував було втертися в довіру до букмекерів *, але навіть вони не хотіли брати кур'єром неповнолітнього.
* Букмекери — маклери спортивного тоталізатора (лотереї), чия діяльність у США заборонена законом, (Прим. ред.)
Останній п'ятачок пішов на "хотдог". Об'їдаючи булку навколо сосиски, відкушуючи лише по маленькому шматочку, щоб продовжити задоволення, Норман брів по П'ятій авеню. Вперше в житті йому було страшно.
І отут він зіштовхнувся зі здоровенним мужиком, що, задкуючи, виходив з під'їзду. Залишок жаданого бутерброда полетів на тротуар.
Не пам'ятаючи себе від злості, Норман кинувся на мимовільного кривдника, але перш, аніж він наніс другий удар, на нього кинулися два молодчики-бугаї...
Він отямився у великій кухні, повній прислуги. Симпатична жінка середніх років, суцільно обвішана коштовностями, витирала йому кров з чола.
— Ну, ти, хлопче, знайшов, з ким зв'язуватися, — мовила вона.
Норман моргнув.
— Відмінне видовище ти улаштував перед моїм будинком.
Норман озирнувся навколо і побачив стільки красивих жінок, скільки йому не доводилося зустрічати за все життя.
— Що, дівчатка, — запитала жінка середніх років, — не на того хлопець напав, а?
Дівчатка засміялися у відповідь.
— Тільки не розповідай будь-кому, з ким схопився на вулиці, — сказала жінка.
— А мені і нікому розповідати, — відповів Норман.
Недовірливо посміхнувшись, жінка похитала головою.
— Та невже і нікому?
— Нікому, — повторив Норман.
— А де ти живеш?
— Та тут, недалеко.
— А точніше?
— Точніше — там, де можна влаштуватися поспати.
— Не вірю я тобі, парубче, — сказала жінка і знову витерла йому чоло.
От так Норман Фелтон почав свою кар'єру, почав у наймоднішому і найдорожчому публічному будинку Нью-Йорка. Він став улюбленцем дівчинок. Сама мадам довіряла йому делікатні доручення. Він умів тримати язик за зубами. І головне — він швидко міркував.
Пізніше Норман дізнався, що людина, яка позбавила його залишків сосиски з булочкою, була ніким іншим, як самим Альфонсо Дегенерато, ватажком рекетирів Бронксу.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
— Всі вони тільки про вас і мріють, містер Морокко! — говорив завжди Норман, знаючи, що це "залізна" п'ятірка.
— Все-то ти, хлопче, знаєш, — сміявся у відповідь Морокко.
Потім містера Морокко потрібно було провести нагору, до Норми або до Керол. Спускаючись вниз, Фелтон уявляв собі все, що буде далі.
Найбільші труднощі становив перший етап.