Вбити я не вб'ю, але памороки відіб'ю.
— Та що ж я маю робити? — мало не заскиглив Чарлз.
— Лише одно, — було останнє слово Ліверпулове. — Молити бога! Так палко молити бога, щоб поліція пропустила дідуся, що вона таки пропустить його. Оце й усе. А тепер марш спати.
Ще не встигли вони добратися до озера Ле-Баржу, як землю вкрив такий сніг, що й за півроку не розтане. Та й до берега стало важче приставати, бо він уже брався кригою. В гирлі річки, якраз там, де вона вливається в Ле-Барж, вони побачили з сотню човнів аргонавтів, що їх затримав шторм. З півночі, через увесь обшир великого озера, без кінця шугала снігова буря. Три ранки зряду Ліверпул з товаришами змагалися з вітром та розбурханими хвилями, що заливали човен і зашерхали на ньому кригою. Четверо їх надсаджувалися на веслах, а старий Тарвотер увесь час сколював лід і викидав за борт, і тільки тому й не задубів з холоду.
І кожного з цих трьох днів, доведені до розпачу, вони мусили безславно відступати й шукати захистку в гирлі річки. На четвертий день там уже згромадилося понад триста човнів, і дві тисячі аргонавтів знали, що, як тільки ущухне буря, Ле-Барж замерзне. Там, за озером, бурхливі річки ще багато днів не спинять свого бігу, але хто чим-скорше не проскочить туди, тому судиться на цілих шість місяців умерзнути в кригу.
— Сьогодні проб'ємося, — заявив Ліверпул. — Ні за що назад не повернемо. А хто сконає на веслах, нехай воскресне й знов веслує.
І таки пробились. До смерку вони дісталися на середину озера і далі веслували цілісіньку ніч, коли вітер ущухав; вони засинали на веслах, Ліверпул будив їх стусанами, і вони знову бралися гребти й пливли, ніби в нескінченному кошмарі. Тим часом на небі висипали зорі, хвилі вляглися, і гладенька, наче аркуш паперу, поверхня озера почала братися тоненькою кригою, що під ударами весел дзвеніла, мов розбиване скло.
А коли зайнявся ясний і холодний світанок і вони ввійшли в річку, позаду розіслалося суцільне море криги. Ліверпул придивився до свого старого пасажира: той зовсім знесилів і був ледь живий. Та тільки Ліверпул повернув човна до берегової криги, щоб зігріти Тарвотера коло багаття й дати йому гаряченького, як Чарлз напався на нього, — шкода, мовляв, дурно гаяти час.
— Це тобі не комерція, тож не сунь свого носа у чуже просо, — заявив йому моряк. — На воді я порядкую. Вилазь-но краще та нарубай дров, тільки гляди, щоб вистачило! За дідуся треба подбати. Ти, Енсоне, розпали багаття на березі. А ти, Біле, приладнай у човні юконську грубку. Дідусь найстаріший з нас, хай сидить собі біля вогню і гріється всю дорогу.
Так і зробили, і підхоплений течією човен помчав, мов річковий пароплав, димлячи двоколійною трубою; він застрявав на мілинах, кружляв у водовертях, проносився через пороги й стрімкі ущелини, все далі заглиблюючись у північний зимовий край. Притоки Великий і Малий Лосось несли у Юкон шерет, а за порогами з дна річки зринув донний лід, встеливши всю поверхню кришталевим шумовинням. Забережні щодень зростали і там, де течія спокійніша, досягали вже ярдів ста завширшки. А старий Тарвотер, натягши на себе все своє шмаття, сидів біля грубки, підтримуючи в ній вогонь. Ані вдень ні вночі не відважуючись спинятися від страху, що річка от-от стане, вони сміливо мчали вперед, а позад них шар криги все щільнішав.
— Гей, як ти там, друзяко? — час від часу гукав моряк.
— На всі п'ять! — навчився відповідати Тарвотер.
— Як же мені, синку, віддячити тобі за все? — перегортаючи в грубці, звертався іноді Тарвотер до Ліверпула, що правував на закрижанілій кормі і, щоб зігрітись, бив об поли то однією, то другою вільною рукою.
— Заспівай-но лиш мені оту свою давню пісню, — була незмінна відповідь.
І Тарвотер хрипким голосом заводив свій гімн, — так само, як завів він його наприкінці, коли їхній човен, розштовхуючи крижипи, повернув до доусонівського причалу, і весь надбережний Доусон наставив вуха, дослухаючись до його переможного співу:
Як аргонавти в давнину,
Пливем шляхом тяжким,
Тут-тум, тум-тум, тум-тум, тум-тум,
За Руном Золотим.
Чарлз усе-таки доніс, але так обережно, що ніхто з його супутників, а найменше з усіх моряк, і не дізнався про це. Побачивши дві великі відкриті баржі, куди садовили людей, він розпитав, що це Комітет порятунку виловлює і виряджає вниз Юконом тих, хто не має харчів. Сподівалися, що останній невеличкий доусонський пароплав, поки стане річка, встигне довести ці баржі на буксирі до Форту Юкону, де повмерзали в кригу судна з продовольством. В усякому разі, хоч би там що з ними сталося, Доусон спекався б зайвих ротів. Отож до Комітету порятунку й поспішив Чарлз, щоб нишком повідомити кого слід про немічного старого, що без грошей і харчів. Тарвотера забрали одним з останніх, і коли Ліверпул вернувся до човна, з берега він побачив, як оточені шугою баржі зникають за поворотом річки нижче від Лосячої гори.
Пливучи увесь час серед дрібної криги і щасливо обминувши кілька заторів на юконських мілизнах, баржі пройшли ще сотні миль далі на північ і вмерзли в лід бортом до борту з продовольчим транспортом. Тут, за Полярним колом, старий Тарвотер і влаштувався на довгу північну зимівлю. Він працював щодня по кілька годин — рубав дрова для пароплавних компаній, і за це харчувався. Решту часу нічого було робити, отож він вилежувався в рубленій хатині.
Тепло, відпочинок і достатня їжа вилікували його від сухого кашлю й відновили йому сили, наскільки це було можливо в такому похилому віці. Проте ще до різдва брак свіжої городини призвів до цинги, і один по одному шукачі золота, занепадаючи духом, злягали у свої койки, здані на ласку лихої долі. Та не такий був Тарвотер. Не чекаючи перших ознак цинги, він почав застосовувати єдиний свій засіб проти всіх хвороб — рух. На старій факторії серед різного мотлоху він знайшов кілька іржавих пасток, а в одного з капітанів позичив рушницю.
Спорядившись таким чином, він кинув рубати дрова і почав заробляти вже більше, ніж потребував на харч. Не занепав він духом і тоді, коли в нього самого почалася цинга. Як і раніш, старий обходив пастки і співав свій давній гімн. Жоден песиміст не міг похитнути його впевненості, що він витрусить з моху Аляски свої триста тисяч доларів.
— Таж у цій околиці золота немає, — казали йому.
— Золото там, де його знаходять, синку. Чи не мені ж це знати? Адже я його копав, коли тебе ще й на світі не було — аж у сорок дев'ятому! — відказував він. — Чим була долина Бонанзи? Лосячим пасовищем. Жоден шукач і глянути туди не хотів, а от стали ж намивати там по п'ятсот доларів на миску і видобули п'ятдесят мільйонів доларів. Так само було й з Ельдорадо. Звідки ж ви знаєте, а може, просто під цією самою хатиною або он за тим горбом лежать мільйони й тільки чекають, щоб такий собі щасливець, як я, прийшов і витрусив їх?
Наприкінці січня лихо спіткало старого. Якийсь дужий звір — чи не рись, як гадав Тарвотер, — потрапив в одну а маленьких пасток і потяг її за собою. Старий погнався за ним, але його застиг такий снігопад, що він загубив слід звіра і свій власний слід. Після короткого зимового дня наступала двадцятигодинна темряма, і всі зусилля Тарвотерові знайти в присмерку дорогу серед густого снігу призвели лише до того, що він і зовсім заблукав. На щастя, коли взимку на півночі випадає сніг, завжди теплішає, і замість звичайних сорока-п'ятдесяти або навіть шістдесяти градусів морозу було тільки п'ятнадцять. До того ж він був тепло одягнутий і мав із собою повну коробку сірників. Поліпшило його становище й те, що на п'ятий день він добив підстреленого кимось лося, який важив добрих півтонни. Настеливши ялинового гілля біля туші, він улаштував собі табір і вирішив тут-таки й зимувати, якщо його не розшукають або не доконає цинга.
Але збігло два тижні — і не було ніяких ознак, що його шукають, а цинга виразно посилювалась. Довгі години він то спав, то не спав, скулячись коло багаття й ховаючись від холоду й вітру за ялиновою загородою. Але в міру того, як його обіймала зимова сплячка, години неспання все скорочувалися, перетворюючись на напівзабуття чи напівдрімоту. Проблиски свідомості, що він — Джон Тарвотер, поступово згасали, все далі поринаючи в глибини первісного його єства, що сформувалося ще до того, як людина стала людиною, і в ті часи, коли людина формувалася, коли вона перша з усіх тварин заглянула в себе й заклала початки моральності в страхітливих творіннях фантазії, населених потворами її власних суперечливих бажань.
Як хворий на гарячку час від часу приходить до пам'яті, так і старий Тарвотер прокидався, смажив собі м'ясо і підкладав дров до багаття, але з кожним разом усе надовше й надовше охоплювала його якась сонлива млявість, і в напівсвідомості він уже не розрізняв, коли марить наяву, а коли — вві сні. І тут, у найглибинніших сховках неписаної історії людства, він спіткався з незбагненними й неймовірними, наче кошмар або марення божевільного, потворами, яких створила мораль первісної людини і які й досі змушують людину снувати химерні видива, аби уникнути тих примар чи то боротися з ними.
Одне слово, під тягарем своїх сімдесяти років, на самоті з безмовною пустелею півночі, Тарвотер, немов запаморочений опіумом або снотворним, повернувся до інфантильного мислення людини з часів первісного світу. Похмура тінь смерті маяла крильми над скуленим Тарвотером, а він, як його далекий пращур — людина-дитя, — складав міфи й молився сонцю, сам і творець героїв, і герой, що вирушив на пошуки казкових недосяжних скарбів.
Або він добуде цей скарб, говорила невблаганна логіка примарного краю підсвідомості, або порине у невситиме море, у ненажерний морок, що кожного вечора цілком поглинає сонце — сонце, яке вранці знову відроджується на сході, через що воно й стало для людини першим символом безсмертя. Але цей примарний край призахідного сонця, що існував у глибині його підсвідомості, був тільки тінню близької смерті, яка повільно насувалася на нього.
Проте як же врятуватися від цієї потвори мороку, що повільно поглинала його зсередини? Занадто вже він знемігся, щоб мріяти про порятунок чи бодай хоч відчути іскру такого бажання. Дійсність перестала існувати для нього.