Я хотів сказати… о чорт! Не знаю, що я хотів сказати.
Я знав, що червонію, і не знав, куди дивитися й що робити зі своїми руками. Я впустив виделку й коли спробував підняти її, то перекинув склянку з водою й розлив на її сукню. Несподівано я знову став незграбним і неповоротким, а коли хотів попросити пробачення, то виявив, що язик у мене став надто великий для мого рота.
– Усе гаразд, Чарлі, – спробувала вона мене заспокоїти. – Це лише вода. Не дозволяй, щоб вона примусила тебе так перейматися.
Їдучи додому в таксі, ми довго мовчали, а потім вона поклала свою сумочку, поправила мою краватку й розгорнула хусточку, що стриміла в моїй нагрудній кишені.
– Ти засмутився сьогодні, Чарлі.
– Я відчув себе кумедним.
– Я завдала тобі прикрощів, розмовляючи про це. Вселила тобі почуття сором'язливості.
– Річ не в цьому. Мене непокоїть, що я не можу виразити словами те, що почуваю.
– Ці почуття для тебе нові. Не все… можна передати словами.
Я підсунувся ближче до неї і спробував знову взяти її за руку, але вона відсунулася.
– Ні, Чарлі. Не думаю, що це буде для тебе добре. Я засмутила тебе, й це може мати негативний ефект.
Коли вона відіпхнула мене, я відчув себе незграбним і кумедним водночас. Це примусило мене розгніватись на себе, я відсунувся на свій бік сидіння й став дивитися у вікно. Я зненавидів її, як ніколи нікого не ненавидів раніше – за легкі відповіді та материнську стурбованість. Я хотів дати їй ляпаса, збити з ніг, а потім узяти на руки й поцілувати.
– Чарлі, мені прикро, якщо я засмутила тебе.
– Забудь про це.
– Але ти повинен зрозуміти, щó відбувається.
– Я розумію, – сказав я. – Але мені не хочеться розмовляти про це.
На той час, коли таксі доїхало до її помешкання на Сімдесят сьомій стріт, я почував себе глибоко нещасним.
– Це моя провина, – сказала вона. – Мені не слід було виходити з тобою сьогодні.
– Так, я тепер це бачу.
– Я мала на увазі, що ми не маємо права переносити наші взаємини на персональний… емоційний рівень. У тебе стільки роботи. Я не маю права входити у твоє життя в цей час.
– Це мій клопіт, чи не так?
– Хіба твій? Це вже не твоя особиста справа, Чарлі. Тепер ти маєш зобов'язання не лише перед професором Немуром і доктором Штраусом, а й перед мільйонами тих людей, які можуть піти твоїми слідами.
Що більше вона розмовляла в такому стилі, то гірше я себе почував. Вона підкреслювала мою незграбність, мою відсутність знання про те, що треба казати й робити. Я був незграбним підлітком в її очах, і вона намагалася, вона шукала найлегшого способу позбутися мене.
Коли ми підійшли до дверей її помешкання, вона обернулася до мене й усміхнулася, й на мить мені здалося, вона хоче запросити мене до себе, але вона лише прошепотіла:
– Надобраніч, Чарлі. Дякую тобі за чудовий вечір.
Я хотів поцілувати її на прощання. Я довго обмірковував свій намір. Хіба жінка не чекає, що ти поцілуєш її? У романах, які я прочитав, у кінофільмах, які бачив, ініціативу бере на себе чоловік. Учора ввечері я постановив, що поцілую її. А що, як вона мене відштовхне?
Я підступив ближче й потягся до її пліч, але вона була надто швидка для мене. Вона зупинила мене й узяла за руку.
– Нам ліпше попрощатися просто так, Чарлі. Не можна допустити, щоб наші стосунки стали персональними. Ще не час.
І перш ніж я встиг запротестувати або запитати в неї, щó вона має на увазі, увійшла у двері.
– Надобраніч, Чарлі, і ще раз дякую тобі за чудово… чудово проведений час.
І зачинила за собою двері.
Я був лютий на себе, на неї, на світ, та, коли я прийшов додому, зрозумів, що вона мала слушність. Я не знаю, чи я подобаюся їй, чи вона просто добра до мене. Що вона, зрештою, могла знайти в мені? Я такий незграбний тому, що ніколи не переживав нічого подібного раніше. Як людина навчається поводитись у стосунку до іншої людини? Як чоловік навчається поводитись у стосунку до жінки?
Книжки не дуже допомагають у цьому.
Але наступного разу я поцілую її на прощання.
3 травня
Серед іншого мене завжди тривожить те, що, згадуючи своє минуле, я ніколи реально не знаю, чи це відбулося справді так, чи я лише уявив, що воно відбулося так, а не інак, чи я все вигадав. Я схожий на чоловіка, який напівпроспав усе своє життя й намагається з'ясувати, яким він був до того, як прокинувся. Усе відбувається дуже повільно, і його обриси змазані.
Уночі мені наснився кошмар, і я запам'ятав дещо, коли прокинувся.
Я біжу довгим коридором, напівзасліплений хмарами пилюки. Я то біжу вперед, то підіймаюся в повітря, обертаюся там і біжу назад, але мені страшно, бо я щось ховаю в кишені. Не знаю, що це і де я його взяв, але знаю, його намагаються забрати в мене, і це вселяє страх.
Стіна обвалюється, й у проломі з'являється рудоволоса дівчина, простягаючи до мене руки, – її обличчя – біла розмазана маска. Вона обіймає мене, цілує й пестить, а я хочу тримати її міцно, але боюся. Що більше вона доторкається до мене, то більший страх мене опановує, о я знаю, що не повинен доторкатися до цієї дівчини. Потім, коли моє тіло треться об її тіло, я відчуваю дивне булькотіння й пульсування у своєму тілі, що нагріває мене. Та коли я підіймаю погляд, то бачу в її руці закривавлений ніж.
Я кидаюся навтіки й намагаюся кричати, але жоден звук не вилітає з мого горла, а мої кишені порожні. Я обмацую їх, але не пам'ятаю, що загубив і навіщо його ховав. Я знаю тільки, що воно пропало і що на моїх руках також кров.
Коли я прокинувся, то подумав про Алісу й мене охопила та сама паніка, що й уві сні. Чого я боявся? Чогось пов'язаного з ножем?
Я зготував собі філіжанку кави й закурив сигарету. Мені ще ніколи не снився такий сон, і я знав, що він пов'язаний із вечором, який я провів з Алісою. Я почав думати про неї інакше.
Вільні асоціації – це досі щось важке для мене, бо нелегко контролювати напрям своїх думок… просто відкрити свій розум і дозволити, щоб усе проникало в нього… булькотіння на поверхні, наче булькотіння у ванні… там купається жінка… дівчинка… там купається Норма… Я підглядаю крізь замкову щілину… і коли вона вилазить із ванни й починає обтирати собі тіло, я бачу, що її тіло відрізняється від мого тіла… чогось на ньому бракує…
Я біжу коридором… щось мене переслідує… не людина… лише великий і блискучий кухонний ніж… я переляканий і намагаюся кричати, але голосу не чутно, бо горло в мене перетяте, і я стікаю кров'ю…
– Мамо, Чарлі підглядає за мною крізь замкову щілину…
Чому вона інша? Що з нею сталося?.. кров… кровотеча… чорний отвір.
Три сліпі миші… три сліпі миші. Поглянь-но, як вони біжать! Поглянь-но, як вони біжать! Усі вони біжать за дружиною фермера. Вона обрізала їхні хвостики кухонним ножем. Чи ви коли-небудь бачили щось подібне у своєму житті? Щоб три… сліпі… миші?
Чарлі сам-один у кухні рано-вранці. Усі інші сплять, а він розважається, крутячи нитку з яскравими кільцями. Один із його ґудзиків відривається від сорочки, коли він різко нахиляється, й котиться по кухонному лінолеуму із хитромудрим малюнком. Він котиться до ванної. Чарлі біжить за ним, але втрачає його з виду. Де той ґудзик? Він заходить до ванної, щоб знайти його. У ванній кімнаті є комірчина, де складено брудну білизну, і йому подобається діставати звідти одяг і дивитись на нього. Речі його батька і його матері… і білизна Норми. Йому подобається приміряти на себе чужий одяг і прикидатися Нормою, проте одного разу, коли він це зробив, мати відлупцювала його. Там, у тому складі брудної білизни, він знайшов спідній одяг Норми із засохлою кров'ю. Що вона зробила поганого? Він був нажаханий. Той, хто побив її, можливо, тепер хоче побити його…
Чому подібна пам'ять із дитинства так міцно прилипла до мене й чому вона лякає мене тепер? Через мої почуття до Аліси?
Думаючи про це тепер, я можу зрозуміти, чому мене навчали обминати жінок. Я вчинив неправильно, висловивши свої почуття до Аліси. Я не маю права думати про жінок у такий спосіб – поки що не маю.
Та коли я пишу ці слова, щось кричить у мені, що я помиляюся. Я людина. Я вже був кимось ще до того, як ліг під ніж хірурга. І я повинен когось любити.
8 травня
Навіть тепер, коли я довідався про те, що відбувається за спиною в містера Доннера, мені важко повірити в це. Я помітив щось не так два дні тому в годину напливу покупців. Джімпі був за прилавком, він загортав торт на день народження для одного з наших постійних клієнтів – торт, який коштує три долари дев'яносто п'ять центів. Та, коли Джімпі клацнув касою, вона показала два долари дев'яносто п'ять центів. Я хотів був сказати йому, що він помилився, але в дзеркальці за прилавком побачив, як наш постійний покупець підморгнув й усміхнувся Джімпі, а той усміхнувся йому у відповідь. І коли покупець одержав решту, я побачив, як велика срібна монета залишилася в руці Джімпі, перш ніж його пальці стиснулися на ній, а тоді швидким рухом він опустив півдолара до своєї кишені.
– Чарлі, – запитала жінка, що стояла позаду мене, – ви ще маєте тістечка з кремом?
– Зараз я піду й довідаюся.
Я був радий, що мене урвали, бо це дало мені час подумати про те, що я побачив. Не випадало сумніватися, що Джімпі не помилився. Він умисне зменшив ціну покупцеві, між ними було повне порозуміння.
Я прихилився до стіни, не знаючи, що мені робити. Джімпі працював у містера Доннера понад п'ятнадцять років. Доннер, – який завжди ставився до своїх робітників як до близьких друзів, як до родичів, – не раз запрошував родину Джімпі до себе на обід. Він часто доручав Джімпі керувати крамницею, коли йому доводилося кудись поїхати, і я не раз чув історії про ті часи, коли Доннер давав Джімпі гроші, щоб той міг оплатити лікарняні рахунки своєї дружини.
Було неймовірно, щоб у такого чоловіка хтось міг красти. Було кілька інших пояснень. Джімпі справді помилився, підраховуючи ціну купівлі, й півдолара були чайовими. Чи, може, містер Доннер зробив спеціальну знижку для цього покупця, який регулярно купував у нього кремові тістечка? Я був ладен припустити що завгодно, аби не повірити, що Джімпі обкрадав свого хазяїна. Джімпі завжди так добре ставився до мене.
Я більш нічого не хотів знати. Я відвертав очі від каси, я виніс повну тацю еклерів і відсортовував печиво, тістечка й булочки.
Та, коли до крамниці увійшла маленька рудоволоса жінка – та, яка завжди щипала мене за щоку й обіцяла знайти мені подругу, – я пригадав, що вона приходила найчастіше тоді, коли містер Доннер обідав, а Джімпі перебував за прилавком.