Як же не вшанувати їх! Таких стрільців та їздців на конях нема ніде: і воїни вони розумні, і воєвода в них віщун, сам у всьому перший з перших, хай живе він два віки!
Раптом, мов забута в мотку вовни голка, з добрих слів висунулося жало: а слобода на наших харчах обороняє ж усю Рось-ріку.
Згадалося те, що не забувається. Всі знають, чому росичі бідніші за сусідів. —І Павно, Ратиборів сусід по граду, в хмелю гнівно кидав погрози:
— Було за дідів, тузалися ми з захланними ілвичами-лежнями за заплавні угіддя. Пора їх отак, отак! — і Павно показував, як загнуздують норовистого коня.— І каничів отак, отак!..
Ось і сонце опустилося на півдерева — закінчувався довгий день. Уже втоптали чобітьми і босими п'ятами вулицю. Не лише молодь повеселилася в швидкому танку, і старші потрусили натоптаними животами так, що хоч знову сідай за стіл. І сідали, доїдали, що ще залишилося.
Сонця не стало. Всевидяще око Сварога змінилося мерехтінням зірочок-цвяшків, набитих на небесну твердь. Людям пора на спокій, молодим — на чесну справу.
Поважно, без галасу розводять молодих до постелей. Гострий на язик, здалий навіки приліпити дотепне прізвисько, росич, який не проґавить найменшої нагоди посміятися, пожартувати, багато в чому й обмежений. Права роду, влада старших і батьківсько-материнська, предки, могили, боги, жіноча честь, чоловіча доблесть — з ними не жарту-
ють. Над шлюбним єднанням сміятися вважають соромно, безчесно. За нерозумне слово одразу ж покарають. І боляче, не скоро забудеш.
Замикають ворота. За тин уже пішли двоє чергових сторожів, озброєних мечами і списами. Не в зброї сила охорони. З ними два десятки градських псів роської породи, пара з яких бере ведмедя і зупиняє тура. Розумні пси привчені німо бродити околицями. Тривогу вони зчинять недарма, а за справжньої небезпеки захистять вартових, дадуть їм відійти до града. Так гради охороняються щоліта, поки мовчазна осінь не закриє степову дорогу.
В далеких кутках клуні засіками засипано зерно перших обмолоті в. Блимає глиняний світильник на дощечці над корчагою з водою.
Ті, що проводили молоду й молодого, залишилися на дворі. Мати зайшла з молодими до клуні. Шепочучи заклинання, Анея чотири рази обсипала мужа й жону зерном пшениці. Буває, пшеничне зерно одне дає три колоски, а в кожному ж колосі десятки зерен.
Відступаючись, Анея з порога кинула останню жменю. Зачинила двері і одразу стало тихо. Нові пари були влаштовані.
Широка постіль розміщена посеред клуні — лягай з будь-якого боку. Снопи намолоченого хліба вкладені туго, вперев'язь, в три ряди — майже на висоті пояса. На них — Ратибор відчув по запаху — мати настелила добрих трав, їхні сухі пучки висіли в клітях, вистоюючись у тіні й не втрачаючи сили.
На снопи натягнута тканина, покладено ковдру із спинок диких кіз. Коричнева при денному світлі, вона здавалася зараз чорною, збільшуючи і так широке шлюбне ложе. Смутно біліли заячі шубки, кинуті в головах.
Між Ратибором і Млавою ще не було мовлено й слова. Вони й не потрібні на весільному святі, мовчанка молодих доречна, як ознака скромності й ніяковості. Ще наговоряться, залишившись самі.
Ратибор сів, снопи зашаруділи, зминаючись під вагою тіла. Млава підійшла, опустилась на коліна. Дівчина знала обов'язки дружини, наказані їй перед весіллям запопадливими в усіх дрібницях старими жінками, охоронницями звичаїв і правил роду.
Чоловік дозволив дружині стягнути з нього м'які чоботи. Він дивився на голову, покриту тонкою хусткою. Ще вдома
З В. Іванов
65
рідні розплели дівочі коси і невіста оплакала свою дівочу свободу. Млава пішла вимити руки в корчазі з водою під світильником. Вона, боячись неминучого, розказаного їй жінками, таємничого, як і все незвідане, барилася, хлюпаючи водою. Кволий вогник світильника коливався від подихів і рухів дівчини. В тінях погляд Ратибора вгадував довге жіноче вбрання, одягнуте вперше. На дівочому тілі має бути довга сорочка, яку кожній дівчині шиють перед шлюбом, раз у житті. У ній же спалюють тіло, коли жінка завершить своє життя.
Млава повернулася — Ратибор згадав, що не знає її обличчя. Він не дивився на молоду за весіллям, не зміг би сказати, якого кольору в неї очі. Тепер, мимохідь глянувши, він устиг помітити дуже світлі коси. І ще, маючи дуже тонке чуття, Ратибор уже знав, уже запам'ятав запах Мла-ви, її запах, не такий, як в інших.
Очі й коси в хозаринки були чорні... Десятки днів минули, і відійшло чаклунське зачарування мертвої. Відійшовши в день вчорашній, чари втратили владу, не пекли, не гнітили розум, не мучили серця. "Можливо,— думав Ратибор,— так рука звикає до обруччя, підборіддя — до шоломового ременя, а тіло — до паркої обтяжливості лат. І серце — до втрати". А втратити, ніколи не мавши,— чаклунська таїна, неосяжна для розуму.
Невидима, Млава ступила до постелі і зупинилася, ніяковіючи. І враз зважилася. Ратибор чув, як дівчина за його спиною роздягалася. Зашаруділи, ворухнулися снопи.
. /
Було зовсім темно, світильник ледве блимав, на нагорілому вуглику ґнота витанцьовувала синенька стрілка. Ратибор прокинувся, наче від поштовху, отямився від сну, як завжди, враз, свіжий, готовий діяти і знаючи, де він і що з ним. Так собака встигає проснутись, тілом почувши здригання землі, нюхом — запах дьогтю і шкури і встигає відскочити, відчувши шерстю дотик колеса воза.
Ратибор сів. Якби не дах, а відкрите небо, він одразу визначив би, скільки часу залишилося до світанку. Зараз він знав тільки, що ніч іще тягнеться.
Ніч іще тривала, і Ратибор прокинувся не даремно. Мати стояла перед ним. її присутність розбудила сина. Стара підняла руку і вдарила Ратибора по тім'ю, не сильно, сухим коротким ударом, як вона його карала в дитинстві. Вона тільки рукою била сина.
Піднявши опущену синову голову за підборіддя, Анея другою рукою показала за його спину, на Млаву.
— Я не можу. Не хочу,— сказав Ратибор. У поєднанні цих слів була неправда, яку він відчув сам.
Вхопивши сина за плече, Анея змусила його встати. Вони вийшли. В темноті чулося хропіння: в соломі й сіні, в розпряжених возах повсюди спали люди,— декому довелося лягти після весілля.
"Як вона дізналася?" — думав Ратибор. Він був певен, що Млава нічого не могла сказати Анеї. Анея дізналася сама.
З гірким докором мати шептала синові:
— Ти набрехав мені, погодившись, ти зганьбиш рід. Ти знаєш, що її відвезуть додому. Ти хотів поглумитися над нами?
Поблизу проспівав півень, його підтримали інші. Півняча перекличка прокотилася дерев'яним градом, повернулася, зробила ще коло і змовкла.
— Ти чуєш? Останні,— сказала Анея.
Мати не спала цілу ніч, зрозумів Ратибор, цілу ніч вона вглядалася душею і ось прийшла, вимагає.
Ратибор не помилявся: Анея, добившись свого, чекала. Вона знала підступність життя. Зараз вона шкодувала, що не дала синові любовного привороту. Це була настоянка висушених тілець жучків золотисто-зеленого забарвлення. В першу половину літа їх збирають ранками з гілок кущів до схід сонця. Це напій і смерті. Якщо дати випити багато, людина помирає у страшних муках. Анея знала міру, вона зберегла б сина. Напій кохання збуджує пристрасть і надає сили навіть слабкому.
Коли жінки скаржилися Анеї на любовний холод чоловіків, їхньому лихові зараджував таїнний напій. А в своєму домі Анея не зуміла допомогти.
На град хмарою насунулася передсвітанкова тиша. У цей час вухо людини не почує нічого. Нічна тиша сповнена звуків, а передранкова — глуха.
— Іди, сину, іди,— сказала Анея. В її голосі не стало ні злості, ні повеління. Вона ніби нічого не вимагала, навіть не просила. А Ратибор чув: "Верши!" І згадав свою обіцянку Всеславу.
Він пішов. Позаду м'яко грюкнуло, тручись, дерево ворітець клуні.
Олія у відкритій чашечці глиняного світильника майже вигоріла. Вогник відійшов з довгого носика до чашечки.
З*
67
Олія нагрілася, ось вона спалахне вся. Клуня на мить освітилася. За стіною по втовченій долівці тупо бив копитом кінь; щось тривожило і його.
Вогник ще ступнув. Ось він перейде в чашку, і олія дасть полум'я. Пахло чадом від вигорілого ґноту.
Ратибор змочив пальці в корчазі і безжально вбив трепетну душу вогню.
Торкнувшись у темноті коліном гострого гузиря снопа, Ратибор розпустив поясі стягнув із себе широку сорочку з вишитим скісним коміром. Цю сорочку за звичаєм Млава прислала нареченому після того, як відбулися заручини і домова про викуп.
2
Видно, не лише від гуннів дуже потерпіли росичі. Від батьків дітям, від дідів до внуків передавались оповіді про інших розорителів. І, оповідаючи давні перекази, часом вступали між собою в суперечки: ніби й побоїще, після якого тільки сім братів залишилося, не гунни вчинили, а якісь інші степовики.
Чи гунни, чи хтось інший, чи про різні набіги Степу говорили оповідачі, чи про одні й ті ж, але розпочинали однаково.
Та зима була люта, сніг у лісах залежався надовго. Новий місяць народжувався червоний, ніби в муках поки-даючи небесне лоно. Із степу вовки підступали небаченою силою, їхнє виття здавалося людям дивним і незвичайним. Лихо прийшло в пору, коли молода трава вже покриває кінське копито до путового суглоба, в кращу пору для степу. Корми соковиті, налиті весняними силами трави ситні й життєдайні. Мошва, ґедзь, комар тільки народжуються і не мучать. Дні довгі, а спеки ще немає, сонце не виснажує коня і вершника. Весняні води зійшли, броди доступні.
Тут і повалили з полудня тури степовою дорогою. Стадами, бики першими, тури заходили в річку, пливли щільно одне біля одного, і людям доводилося бачити, як туриці підштовхували рогами туренят, піднімаючи теляток над збитою в піну водою. Розмісили тури береги і пішли. Куди? В прип'ятські ліси, де живе п'ятнадцять великих рік, малим річкам та рівчакам і ліку нема. Так багато родить воду земля, що буває пора, коли ріки там спиняються і повертають течію назад, як Рось у повінь.
Проходячи, тури спасали хліба, а росичі, вражені таким напливом звіра, не зважувалися проганяти їх нібито...
Втікали із степу кози, втікали лисиці-огнівки і маленькі собачки-корсаки. Журавлі летіли на північ, дрохви плутались на узліссях. За ними навалилося степове військо.
Далі оповідачі розходилися в переказі, сперечаючись між собою.