А можливо, і знав? У кожному разі, він стояв біля їхнього витоку. Він, певне, чув, як розповідали про вигублення немовлят. Маленьких дітей в Юдеї убивали, а його самого батьки сховали в надійне місце. Через кого діти загинули, як не через нього? Він цього не хотів, звісно. Вимазані кров'ю солдати, немовлята, розрубані навпіл — то було жахливо для нього. І звичайно, через саму сутність свою він не міг їх забути. Той сум, що вчувається в усіх його промовах і вчинках — хіба не був він незцілимою тугою? Адже він чув ночами голос Рахілі, що побивалася над неживими своїми дітьми й відкидала всі втішання. Зойки лунали в імлі нічній, Рахіль кликала дітей своїх, убитих через нього, а він же, він був живий! Він знав усе потаємне, все збагнув у душі людській (ох! Хто б міг подумати, що іноді не так злочинно скарати на смерть, як не померти самому!), він день і ніч думав про свій безневинний злочин, і для нього стало надто важко кріпитися й жити. Ліпше було б усьому покласти край, не боронитись, померти, щоб не бути єдиним вцілілим, не піддатися спокусі піти куди-інде, де його, можливо, й підтримають. Його не підтримали, він на те заремствував, і тоді його голосіння піддали цензурі. Так-так, здається, то євангеліст Лука викинув із тексту його жалібне волання: "Нащо ти покинув мене?" — адже це бунтівне волання, правда? Мерщій, ножиці сюди! А втім, завважте, аби Лука нічого не викреслив, нарікання розп'ятого навряд чи помітили б; у кожному разі, воно б не посіло багато місця. А заборона цензора обернула вигук на волання. Химерно влаштовано на світі. Та однаково той, кого піддано цензурі, не міг вести далі. Я, любий мій, знаю, що кажу. Був час, коли мені щохвилини здавалося, що до наступної миті я не доживу. Так, можна в цьому світі вести війну, корчитися, вдаючи кохання, мордувати свого ближнього, розпускати павичевого хвоста в газетах або просто лихословити про свого сусіду, сидячи над рукоділлям. А все ж таки іноді продовжувати своє животіння, всього лише продовжувати — для цього треба бути надлюдиною. А він же, повірте, не був надлюдиною. Він заремствував, він поскаржився на свої муки, і тим-то я його люблю, друже мій, люблю його, померлого в невіданні. На лихо, нас він покинув самих, і ми живемо, хай би там що, навіть коли нас кинуто до кам'яного мішка, коли ми звідали те, що звідав він, але ми негодні зробити те, що зробив він, і померти так само, як помер він. Звісно, дехто спробував обернути собі на користь його смерть. Зрештою, було геніальною вигадкою сказати нам: "Так, ви аж ніяк не бездоганні. Але навіщо вдаватися в подробиці? Ви спокутуєте все зразу, коли вас розіпнуть на хресті!" Але нині забагато страдників деруться на хреста, бажаючи, щоб їх бачили здалеку, навіть якщо їм треба для цього потоптати ногами того, хто вже давно розіп'ятий. Забагато людей вирішили творити милосердя без великодушності. Ох, як же несправедливо, як несправедливо з ними вчинили! Мені просто серце крається з болю. Ну от, дивіться — знов на мене найшло: зібрався виступати з промовою на захист. Прошу, даруйте мені, сподіваюсь, ви зрозумієте, чому так виходить. Знаєте, неподалік звідси є музей, що має таку назву: "Господь Спаситель наш над нами!" В давнину голландці влаштовували свої катакомби на горищах. Нічого не вдієш, підземелля тут затоплює. Тепер, не турбуйтеся, їхній Господь Спаситель не перебуває ні на горищі, ні в підземеллі. Вони в таємних промислах своїх піднесли його на стіни трибуналів і його іменем б'ють з усього маху, а головне — судять, осуджують. Його іменем! Тоді як він лагідно казав блудниці: "І я також не осуджую тебе!" Але для них те байдуже, вони осуджують, вони нікому не відпускають гріхів. "Іменем Божим на тобі мордаса!" Іменем Божим? Він не вимагав такої запопадливості, друже мій. Він хотів, щоб його любили, тільки й того. Звичайно, є люди, які його люблять, навіть серед християн. Але скільки їх? На пальцях можна перелічити. А втім, він передбачив це, він мав почуття гумору. Апостол Педро, як відомо, перепудився і зрікся його: "Я не знаю цю людину... Не розумію, про що ти кажеш тощо". Страх як перелякався! А навчитель так дотепно йому сказав: "На сьому камені зведу я церкву свою". Яка іронія! Далі нема куди! Вам не здається? І що ж, вони знов узяли гору: "Ви ж бачите, він сам так сказав!" Він справді так сказав, з цілковитим розумінням справи. А потім пішов навік, давши змогу нам судити й ухвалювати вироки. На вустах — прощення, а в серці — суворий вирок. Але ж не скажеш, ніби в світі вже нема співчуття, де там, великий Боже! Ми без кінця і краю про нього говоримо. Просто нині більше нікого не виправдовують. Безневинність померла, а суддів — так і роїться, суддів усіх мастей, з воїнства Христового і з —воїнства Антихристового; а втім, це одне плем'я, вони помирилися між собою, придумавши кам'яного мішка. Годі все закидати самим християнам. Інші теж мають рильце в пушку. Знаєте, у що перетворили в цьому місті будиночок, де колись мешкав Декарт? У божевільню! Так, так, повсюди тепер маячня безумства й переслідування. Звісно, і ми хоч-не-хоч докладаємо тут рук. Ви вже певне помітили, що я нічого не милую. Так, я гадаю, і ви так само не схвалюєте, як воно все на світі заведено. Ну, а що ми поробилися суддями, то всі ми одне перед одним винні, всі ми подібні до Христа, на свій грішний штиб, усіх нас одного по одному розпинають на хресті, а самі кати того й не відають. Так було б і зі мною, Кламансом, якби я не дав собі ради, не знайшов єдиного розв'язання проблеми, словом, не відкрив би істини... Ні, не лякайтесь, любий друже, не лякайтесь. Я вже вмовкаю. Та ми зараз і попрощаємось — я вже вдома. На самоті, в годину втоми залюбки уявляєш себе пророком, що вдієш! Зрештою, я й зробився пророком, котрий сховався в пустелі, створеній з каміння, туманів і нетечі, але промови мої — суєслів'я, бо наша доба — царство ницості, і назвати мене можна Ілією, непосланим месією, збудженим від лихоманки і джину, пророком, що прихилився до цих липких дверей і, піднявши пальця до низького неба, кляне беззаконників, які не можуть терпіти судження про них. Так-так, вони не можуть, любий мій, терпіти жодного суду над ними — в тому вся й річ. Хто шанує закон, суду не боїться, бо його визнано буде за вірного велінням закону. Але найстрашніша мука для людини — підпасти під суд беззаконників. Але ж нам і доводиться її терпіти. Не знаючи за натурою своєю жодного стриму, розлючені судді навмання хапають, хапають жертви беззаконня свого. Шо нам лишається робити? Випередити переслідувачів, правда? От і триває дикий шарварок. Зростає армія пророків і зцілителів, вони поспішають принести нам благі закони або непогрішимий громадський лад, поки земля ще не збезлюдніла. Щастя ваше, що я прийшов до вас. Бо я — початок і кінець, я вістую закон. Словом, я — суддя на покуті. Так, так, а завтра я скажу вам, у чому полягають ці чудові обов'язки. Позавтра ви їдете, отож слід поспішати. Прошу, приходьте до мене, дзвонити треба тричі. Ви повертаєтесь до Парижа? Париж далеко, Париж прекрасний, я не забув його. Пам'ятаю його сутінки ось такої осінньої пори. На дахи, сизі від диму, спадає вечір, сухий, хрусткий, місто глухо гуде, а ріка ніби тече назад. Я блукав тоді вулицями. Такі, як я, блукають там і нині, я знаю. Вони блукають, а вдають, ніби квапляться до втомленої дружини, до свого суворого дому... Ах, друже мій, чи ви знаєте, як ото самотній душі блукати вулицями у великих містах?.. Мені аж ніяково, що приймаю вас, лежачи в ліжку. Пусте, просто трохи лихоманить, я лікуюся джином. Я вже звик до цих нападів. Малярія. Я підчепив її, певне, в ті часи, коли був папою Римським. Ні, це тільки наполовину жарт. Я знаю, що ви думаєте: "Спробуй-но збагнути, де правда, а де вигадка в його розповідях". Щиро кажучи, так воно і є. Я й сам іноді... Бачте, один мій близький знайомий поділяв людей на три категорії: одні воліють нічого вже не приховувати, аби тільки не брехати, інші воліють збрехати, але ніколи не відмовляються від того, що слід приховати, а треті ладні і прибрехати і дещо притримати в таємниці. Даю вам змогу самому вибирати, до якої категорії мене краще віднести. Та хіба все це важливо? Хіба виголошена брехня врешті не приводить до правди? І хіба мої розповіді, правдиві чи вигадані, не мають однакової мети, однакового сенсу? То чи не все одно, правдиві вони чи вигадані, якщо в обох випадках вони малюють, ким я був і ким став нині. Інколи швидше розкусиш людину, яка бреше, ніж ту, яка говорить правду. Правда, як яскраве світло, засліплює. Брехня, навпаки, легенький напівморок, який чітко вирізняє кожну річ. Ну, думайте що завгодно, а мене нарекли в концтаборі папою. Сідайте, прошу. Вас зацікавила моя кімната? Стіни голі, але все тут охайно. Якась подоба картини Вермеера, але без шаф і каструль. І без книжок також — я вже давно кинув читати. Колись моя оселя була напхом напхана книжками, читаними через п'яте-десяте. Огидна манера, така ж осоружна, як звичка деяких вередунів, які відщипнуть шматочок від паштета з гусячої печінки, а решту викидають геть. А втім, я люблю тільки сповіді, а автори цих сповідей пишуть переважно для того, щоб ні в чому не сповідатися і нічого не сказати з того, що їм відомо. Коли вони ніби переходять до визнання, то якраз тут їм і не можна вірити: одразу ж заходяться труп підрум'янювати. Повірте, я на цій косметиці розуміюсь. Ну, я відразу обрізав. Геть книжки, геть і зайві речі — лише найнеобхідніше, щоб усе було чисто й відлаковано, як домовина. До речі, ці голландські ліжка тверді, мов камінь, а бездоганно білі простирадла, що пахнуть чистотою, — мов той саван. Вам цікаво дізнатися про мої пригоди, що настановили мене папою? Знаєте, звичайнісінькі обставини. От тільки чи стане мені сили розповісти про них. Так, лихоманка, здається, минає. А події ці давні. Відбувались вони в Африці, де завдяки панові Роммелю зайнялося полум'я війни. Я в неї не втручався, ні, не турбуйтесь. Я вже все покінчив і з тою війною, що точилася в Європі. Звісно, мене було мобілізовано, але я так пороху й не понюхав. Либонь, варто пошкодувати за цим. Можливо, все склалося б інакше.