Авжеж. Він уміє обходитися з людьми, а ви смішний, мені соромно за вас, ви нестерпний, розумієте?
Її слова мене глибоко уразили, я схилив голову й відповів:
— Ваша правда, я розучився обходитися з людьми. Будьте милосердні, ви не розумієте мене, я здебільшого живу в лісі, це моя втіха. Тут, у моїй самоті, нікому не шкодить від того, що я такий, як є. Але коли я потрапляю в товариство інших, то доводиться з шкури пнутись, щоб поводитися так, як і заведено. За два роки я дуже мало був поміж людьми…
— Щомиті від вас можна ждати якоїсь капості,— вела вона далі.— Як я стомилась постійно вас пильнувати!
Сказала вона це без ніякого жалю. Мене проймає дуже сильний біль, від натиску її роздратування я ледве тримаюсь на ногах. Насамкінець Едварда додала:
— Може, Ева захоче вас пильнувати? Шкода тільки, що вона заміжня.
— Ева? Кажете, що Ева заміжня?— перепитую я.
— Авжеж, заміжня.
— Хто ж її чоловік?
— Ви це добре знаєте. Ева одружена з ковалем.
— Хіба вона йому не дочка?
— Ні, вона його дружина. Чи ви думаєте, що я брешу?
Я цього не думав, просто страшенно здивувався. Я не йняв віри: "Невже Ева заміжня?"
— То ж ви зробили підходящий вибір,— каже Едварда.
Та коли вже буде цьому край?! Затремтівши з люті, я сказав:
— Беріть собі лікаря,— кажу я вам. Послухайтесь доброї поради, бо той принц — тож якийсь підстаркуватий дурень.— І я нестямно заходився його обмовляти, додав йому кілька років, сказав, що він лисий і майже сліпий. А ще я стверджував, що він носить запонки з короною, щоб тільки почванитися своїм дворянством.— А в тім, мені зовсім не хотілося з ним знайомитися,— вів я далі.— Він нічим не відзначається і не має характерних рис, він просто ніщо!
— Ні, він не ніщо, не ніщо!— скрикнула вона, й з люті її голос зірвався.— З нього куди більше пуття, ніж думає собі твоя дикунська голова! Ось лишень постривай, о, він з тобою поговорить, я його про це попрошу. Ти гадаєш, я його не кохаю, а побачиш, що помиляєшся. Я вийду за нього заміж, і день, і ніч думатиму про нього. Запам’ятай мої слова: я кохаю його. Нехай Ева приходить, ха-ха, прости Господи, нехай вона приходить, мені плювати на це з високого дерева. О, я мушу йти звідси геть.
Вона почала спускатись від хатини до стежки, шпарко продріботіла кілька кроків, а тоді, бліда, як смерть, озирнулась і простогнала:
— Ніколи більше не потикайся мені на очі!
ХХV
Жовкне листя, бадилля картоплі стоїть стіною, обліплене цвітом. Знов надійшла пора полювання, я вполював білих куріпок, глухарів і зайців, якось убив орла. Тихе, високе небо, прохолодні ночі, сила-силенна гучних і приємних звуків у лісі та в полі. Величний, миролюбний світ опочивав…
— Добродій Мак більше не прохопився й словом про тих двох гагарок, що я вбив,— сказав я лікареві.
— Подякуйте за це Едварді,— відповів він.— Я знаю, бо чув, як вона за вас заступилась.
— Я їй не дякуватиму,— мовив я.
Бабине літо, бабине літо. Стежки лежали посеред цього пожовклого лісу, мов паски, щодня з’являлась якась нова зірка, місяць вигулькував, як тінь,— золота тінь, що купалася в сріблі…
— Бог з тобою, Ево, виходить ти заміжня?
— Хіба ти не знав?
— Ні, не знав.
Вона мовчки стисла мою руку.
— Бог з тобою, дитино, що ж нам робити?
— Що ти хочеш. Може, ти ще не поїдеш і я радітиму, поки ти будеш тут.
— Ні, Ево.
— Так, так, тільки поки ти будеш тут!
Вона безпорадно дивиться вдалечінь і весь час стискає мою руку.
— Ні, Ево, йди! Назавжди!
І минають ночі, й настають дні. Це вже третій день після тієї розмови. Ева несе дорогою якусь ношу. Скільки то дров переносило за літо це дівча з лісу додому!
— Поклади, Ево, додолу свою ношу й дай мені глянути, чи й досі твої очі блакитні?
Її очі були червоні.
— Ну ж, Ево, всміхнися знов! Я більше не опиратимусь, я твій, я твій…
Вечір. Ева співає, слухаю той спів, і мене охоплює жага.
— Ти сьогодні співаєш, Ево?
— Так, від радості.
А що вона менша за мене зростом, то, злегка підстрибнувши, дістає до моєї шиї.
— Ево, які в тебе подряпані руки! Господи, як це ти їх подряпала?
— То нічого.
Її обличчя дуже дивно світиться.
— Ево, ти говорила з добродієм Маком?
— Один раз.
— Що ж він сказав, і що сказала ти?
— Він дуже на нас в’ївся, змушує мого чоловіка день і ніч гнути спину на пристані, та й мені накидає всякої роботи. Він загадав мені чоловічу роботу.
— Чого він так чинить?
Ева потуплює очі в землю.
— Чого він так чинить, Ево?
— Бо я кохаю тебе.
— Та звідки він про це дізнався?
— Я сама йому сказала.
Мовчання.
— Дай Боже, Ево, щоб він не дуже в’їдався в тебе!
— То нічого. Тепер то нічого.
І голос її пролунав у лісі, достоту як трепетна пісенька.
Листя все більше жовкне, наближається осінь, на небі з’явилось багато зірок, а місяць тепер скидається на срібну тінь, що купалася в золоті. Холоду ще зовсім не було, просто в лісі запанувала прохолодна тиша й завирувало життя. Кожне дерево стояло в задумі. Поспіли ягоди.
А потім від двадцять другого серпня настали три суворі ночі з першими заморозками.
ХХVI
Перша сувора ніч.
О дев’ятій годині заходить сонце. На землю спадає слабенька пітьма, видно кілька зірок, а через дві години з’являється серп місяця. Я з рушницею та псом дибаю лісом, розкладаю вогнище з двох полін, і світло від нього проблискує крізь стовбури сосен. Морозу немає.
"Перша сувора ніч," — кажу я. І все в мені хтозна-чого тремтить, і все так шалено радіє від того, що нині я тут…
— Еге й, люди, звірі й птахи, будьмо! Я підіймаю тост за цю самотню ніч у лісах! У лісах! Мій тост за темряву й за тиху мову Бога між деревами, за чари тиші, за нехитру милозвучність, що чують мої вуха, за зелений лист і за лист жовтий! Мій тост за гомін життя, що долинає до мене, за чийсь писок, що фиркає в траві, за пса, що нюшить землю! Мій палкий тост за того дикого кота, що припадає ниць у глибині фіорду і пантрує, коли б скочити на горобця в темряві! В темряві! Мій тост за лагідну тишу земного царства, за зірки й за півмісяць, атож, за них і за нього!..
Я підводжусь і прислухаюся. Ніхто мене не чув. Я знов сідаю.
— Дякую за цю самотню ніч, за гори, за шум темряви і моря — він проймає моє серце! Дякую за своє життя, за те, що я дихаю, за те, що мені даровано цю ніч,— дякую за це від щирого серця! Послухай зі сходу й послухай із заходу, о, послухай! То вічний Бог! Тиша, що шепоче мені на вухо, — нуртуюча кров великої природи, Бог, що пронизує всесвіт і мене. При світлі свого вогнища мені видно блискучу павутинку, мені чути, як у морі пливе човен, як на півночі плавно підіймається небом Полярне сяйво. О, присягаюсь своєю невмирущою душею, я безмежно вдячний ще й за те, що саме я тут сиджу!
Тиша. На землю падає соснова шишка. "Впала соснова шишка!" — думаю я. Місяць ген у височині, дотлівають головешки мого багаття, лаштуючись згаснути. Глупої ночі я плетусь додому.
Другої суворої ночі стоїть така сама тиша й м’яка погода. Моя душа вся в думках. Я машинально підходжу до якогось дерева, насуваю кашкета аж на брови й притуляюсь до того дерева спиною, доклавши руки за голову. Я втуплюю погляд поперед себе й думаю; полум’я мого вогнища з двох полін сліпить мені очі, але я того не відчуваю. Я стою в такій безглуздій позі досить довго й дивлюся на вогонь; ноги підкошуються від утоми, і я вайлувато опускаюсь на землю. Аж тепер я розумію, що накоїв. Навіщо треба було так довго дивитися на вогонь?
Езоп зводить голову й прислухується. Він чує чиюсь ходу,— між деревами з’являється Ева.
— Сьогодні я у великій задумі й печалі,— кажу я.
Вона співчутливо мовчить.
— Я люблю три речі,— веду я далі.— Люблю сновиддя, що привиділося мені одного разу, люблю тебе і люблю цей клапоть землі.
— А що любиш найдужче?
— Сновиддя.
І знов стає тихо. Езоп знає Еву, схиляє голову набік і дивиться на неї. Я бурмочу:
— Я стрів сьогодні на дорозі якусь дівчину, вона йшла під руку зі своїм коханим. Дівчина показала йому на мене очима й ледве стрималася від сміху, коли я їх минав.
— З чого вона сміялась?
— Хтозна. Звичайно, з мене. Навіщо ти про це питаєш?
— Ти був знайомий з нею?
— Так, я вклонився їй.
— А вона тебе впізнала?
— Ні, вона вдала, що ми незнайомі… Але чого ти мене випитуєш? Це негарно з твого боку. Ти не витягнеш з мене її імені.
Мовчання.
Я знов бурмочу:
— З чого вона сміялась? Вона кокетка, однак з чого вона сміялась, о, Христом Богом благаю: що я такого їй зробив?
Ева відповідає:
— З її боку негарно сміятися з тебе.
— Ні, нічого негарного з її боку не було!— кричу я.— Не осуджуй її, вона не вчинила нічого лихого, вона мала право сміятися з мене. Цить, хай тобі чорт, і дай мені спокій, чуєш?
— Йди додому, Ево. Я кохаю тебе понад усе. Хіба міг би я любити якесь сновиддя? Я просто пожартував, я кохаю тебе. А тепер іди додому, я прийду до тебе завтра. Пам’ятай, що я твій, гляди, не забувай цього. Добраніч.
І Ева іде додому.
Третя сувора ніч була вкрай напружена. Хоч би тобі дмухнуло легеньким морозцем! Замість морозу після сонячного дня застигла теплінь, ніч нагадувала парке болото. Я розклав багаття з двох полін…
— Часом, Ево, тебе тягнуть за волосся, а ти дістаєш від цього якусь втіху. Світ у людині перевертається догори дном. Тебе тягнуть за коси долом і горою і, якщо хтось питає тебе: "Що ж тут діється?", ти в захваті відповідаєш: "Мене тягнуть за коси!" А якщо питають: "Може, тобі допомогти? Може, тебе звільнити?", то ти відповідаєш: "Ні". А якщо питають: "Хіба ти не витримаєш?", то ти кажеш: "Авжеж, витримаю, бо я кохаю ту руку, що мене тягне…" Чи знаєш ти, Ево, що таке сподіватись?
— Здається, знаю.
— Бачиш, Ево, сподівання — то щось дивовижне, так, щось дуже особливе. Виходиш уранці на дорогу й сподіваєшся зустріти там любу людину. А чи зустрічаєш ти її? Ні. Чого? Бо та людина того ранку зайнята і перебуває в зовсім іншому місці… У горах я познайомився зі старим сліпим лопарем. Він не бачить уже п’ятдесят вісім років, а тепер йому за сімдесят. Йому здавалось, ніби з часом він бачив куди краще, здавалось, ніби його зір поліпшувався. Якщо ніщо не завадить, то через кілька років він думає побачить сонце. Його чуб був ще чорний, але очі білі, як молоко, коли ми з ним удвох сиділи в його землянці і курили, він оповідав про все, що бачив, беріг у собі своє сподівання.