Вода тут на п'ять футів вище від землі, а через те і дамби в нас і щити на шлюзах мусять бути дуже міцні, а ні, то відразу ж чисто все позаливає водою. Будову шлюзів у цій місцевості вважають за дивовижну і ніде не бачену досі річ. Ми пройдемо через них без ковзанів, і ти побачиш таке, що тобі очі витріщаться з подиву. Весняна вода в цьому озері, кажуть, найкраще за всяку іншу воду в цілому світі вибіляє полотно; тож усі великі гаарлемські білильні фабрики користуються з неї. Я не можу розповісти тобі про все те докладно, але повідаю тобі дещо з мого власного досвіду.
— А що саме?
— В озері повнісінько вугрів та таких здоровезних, що ти й зроду таких не бачив. Я їх ловив отут частенько. Знаєш, які вони великі? Можу тебе запевнити, що з ними впоратися не так-то й легко: і не зчуєшся, як вони тобі руку вивернуть із суглоба, коли не встережешся… Але ти, бачу я, зовсім не цікавишся вуграми. А замок який величезний! Правда?
— Так. Тільки до чого там оті лебеді? Вони мають якесь особливе значення? — запитав Бен, дивлячись на муровані вежі край воріт.
— Лебідь у нас, голландців, у великій шанобі. Від отих камінних лебедів замок і здобув свою назву — Званенбург, тобто — Лебединий замок. Оце й усе, що я знаю. Це дуже важливе місце; саме тут збираються фахівці на наради щодо всіляких питань, які торкаються дамб. У цьому замкові жив колись славнозвісний Крістіаан Брюнінгс.
— А хто ж він був такий? — запитав Бен.
— Пітер відповів би тобі краще за мене, — сказав Ламберт, — коли б тільки ви могли розуміти один одного і не чіплялися за свою рідну мову. А втім, я часто чув, як мій дідусь говорив про Брюнінгса. Йому ніколи не набридає розповідати нам про того видатного інженера — який він був хороший, та який вчений, та як після його смерті вся країна плакала по ньому, немов по щирому другові. Брюнінгс був член багатьох учених товариств і стояв на чолі державного департаменту, що завідував дамбами та іншими спорудами, які захищають нашу країну від моря. Неможливо порахувати, скільки удосконалень він запровадив на дамбах, на шлюзах, на водяних млинах та подібних спорудах. Ми, голландці, щоб ти знав, шануємо наших видатних інженерів більше, ніж усіх інших громадських діячів. Брюнінгс помер багато років тому; йому поставлено пам'ятник у гаарлемському соборі. Я бачив його портрета, і скажу тобі, Бене, — вигляд у нього надзвичайно благородний! Не дивно, що замок цей має поважний і гордий вигляд: адже ж він давав притулок такому чоловікові, а це тобі не абищо!
— Атож! — сказав Бен. — Цікавий я знати, ван Моунене, чи ти або я дамо коли право пишатися якійсь старовинній будові… Ех, багато чого лишається зробити в цьому світі! Зараз ми ще хлопчаки, але колись нам доведеться взятися до роботи. Вважай на твого черевика — шнурок-бо розв'язався.
РОЗДІЛ XIII
КАТАСТРОФА
Було вже близько першої години по півдні, коли капітан ван Гольп та його команда увійшли в чудове старовинне місто Гаарлем. Вони пробігли на ковзанах мало не сімнадцять миль від ранку, але почували себе ще дужими й бадьорими, як молоді орлята. Починаючи з наймолодшого (Лудвіга ван Гольпа, якому щойно минуло чотирнадцять років) і кінчаючи найстаршим, тобто самим капітаном, — так би мовити, "ветераном", — котрий мав уже сімнадцять років, усі одностайно вважали, що жодного разу в житті не було їм так весело та приємно, як під час цієї подорожі. Сказати правду, Якоб Поот таки добре втомився і зовсім засапався, коли вони долали останні дві-три милі, і, мабуть, нічого не мав проти того, щоб трошки десь поспати у затишному куточку; проте в нього лишався ще такий запас веселого настрою, що його вистачило б аж на дванадцятеро хлопців. Навіть Карл Сгуммель, що дуже зблизився з Лудвігом під час екскурсії, забув за свою в'їдливість. Що ж до Пітера, то він видавався найщасливішим серед щасливих і, линучи на ковзанах, співав та висвистував так весело, що найстатечніші з тих перехожих, які здибалися їм дорогою, мимоволі всміхалися, слухаючи його рулад.
— Слухайте-но, хлопці! Тепер саме час поснідати, — сказав він, коли вони підійшли до однієї кав'ярні на головній вулиці. — Нам треба попоїсти чогось істотнішого, ніж пряники тієї гарненької дівчини… — і капітан устромив руки в кишені, немов бажаючи цим сказати: "Грошей тут доволі, — вистачить нагодувати цілу армію!"
— Гляньте! — скрикнув Ламберт. — Що таке? Що йому сталося?
Пополотнілий Пітер, витріщивши очі, ляскав себе розгублено — то по грудях, то по боках. Він скидався на людину, що раптом збожеволіла.
— Він занедужав! — скрикнув і собі Бен.
— Ні, він щось загубив, — сказав Карл.
Пітер, широко розкривши рота, задихаючись,, ледве вимовив:
— Гаманець!.. З усіма нашими грішми… зник!
На одну мить усі завмерли, вражені, немов закаменіли.
Карл перший перервав мовчанку, скрикнувши сердито:
— Яке безглуздя доручити всі гроші одній людині. Я казав це ще тоді, з самого початку. Пошукай гаманця в другій кишені.
— Я вже шукав… його там немає…
— Розстебни нижню куртку…
Пітер машинально скорився. Він навіть скинув шапку й труснув її, заглянувши всередину, а потім у розпачі почав нишпорити по всіх своїх кишенях.
— Немає гаманця, хлопці! Нема його! — промовив він нарешті безнадійним тоном. — Немає тепер ні сніданку для нас, ні обіду… Що ж робити? Ми не можемо йти далі без грошей. Коли б ми були в Амстердамі, я роздобув би грошей, скільки треба, але в Гаарлемі у мене немає жодної людини, що дала б мені бодай хоч один стайвер. Може, хто з вас знає тут когось, хто міг би позичити нам кілька гульденів?
Хлопчики похмуро ззирнулися поміж собою. Потім щось подібне до усмішки оббігло все коло, але, докотившись до Карла, перетворилося в похмуру гримасу.
— Ет, це все ні до чого! — промовив той сердито. — Я знаю тут кілька чоловіка, — всі багаті люди, але батько відшмагає мене немилосердно, якщо я позичу в кого-небудь бодай хоч злиденного мідяка. Він загадав написати над ворітьми нашого літнього будинку: "Чесна людина не має потреби позичати гроші".
— Гм! — відгукнувся Пітер, не вельми захоплюючись подібним висловом під ту хвилину.
Хлопчики раптом відчули, що їсти їм хочеться — аж шкура болить!
— То моя помилка, — сказав Якоб англійською мовою, звертаючись покаянним тоном до Бена. — Я перший сказав, щоб усі хлопці поклали свої гаманці в гроші ван Гольпа… тобто свої гроші…
— Дурниці, Якобе! Адже ж ти хотів зробити якнайкраще!
Бен кинув це таким бадьорим, веселим тоном, що обом ван Гольпам та Карлові спало разом на думку: мабуть-таки Бен добрав якого способу, щоб вирятувати їх негайно з напасті.
— Що? Що? Скажи нам, ван Моунене, що він говорить! — закричали вони.
— Він каже, що Якоб не помилився, — Якоб, мовляв, не винен, що гроші загублено… Він хотів зробити якнайкраще, коли запропонував ван Гольпові взяти всі наші гроші й покласти їх до свого гаманця.
— Та й усе? — промовив Лудвіг похмуро. — Не варт було так довго базікати, щоб сказати тільки це. — А скільки ми загубили грошей?
— Та хіба ж ти забув? — відповів Пітер. — Кожен з нас вніс по десять гульденів. У гаманці було рівно шістдесят гульденів… Ах, я сам — просто дурень, найбільший дурень у світі, — дурний як пень, як колода, як ступа! Навіть маленький Сгіммельпеннінк і той був би для вас кращий капітан, ніж я. Я ладен відлупцювати сам себе за те, що вчинив вам таку прикрість!
— То й відлупцюй! — буркнув Карл. — Фу! — додав він. — Усі ми знаємо, що сталася лиха пригода, — але хіба нам од того легше? Ми мусимо добути грошей, ван Гольпе… Навіть, коли б тобі довелося продати твого чудового годинника…
— Що-о?! Продати материн дарунок? Продати годинника, що вона подарувала мені в день народження? Ніколи! Я продам мою куртку, мою шапку, а годинника — зроду!
— Годі, годі! — добродушно озвався Якоб. —Навіщо так хвилюватися? Далебі, справа того не варта! Вернімося додому, а за день чи два знову вирушимо в дорогу.
— Ха! Ти, може, й одержиш десять гульденів іще раз, — сказав Карл, — але в наших кишенях не швидко забряжчать такі гроші. Якщо ми повернемося додому, ми й зостанемося вдома, — будь певний!
Наш капітан, що його добродушна вдана дозволяла йому терпляче все вислухати, раптом обурився.
— Ти гадаєш, що я допущу, щоб ви потерпіли від моєї дурної недбалості? — скрикнув він. — У мене вдома, у вогнетривкій скриньці лежить не шістдесят гульденів, а втроє більше!
— О, пробач, будь ласка! — кинув Карл хапливо і додав ще більш похмурим тоном. — Ну що ж, — немає ради!.. Нічого іншого не лишається нам, як вертатися додому з порожнім шлунком, — така моя думка!
— А моя думка не така, і мій план багато кращий, — сказав капітан.
— Який? — закричали всі хлопці.
— А он який, — терпеливо знесімо і втому, і голод, і вертаймося назад весело й бадьоро, як справжні мужчини, — промовив Пітер; і він здався хлопцям таким сміливим і красивим, коли вони глянули на його чисте лице та ясні блакитні очі, що всі заразилися його бадьорістю.
— Ура! Хай живе капітан! — закричали хлопці у захваті.
— А тепер, хлоп'ята, уявім собі, що немає на світі місця, кращого за наш Брук, і що ми маємо прибути туди за дві години! Згода?
— Згода! — крикнули всі й кинулися бігти до каналу.
— Одягайте ковзани!.. Готові? Стривай, Якобе, — дозволь, я тобі допоможу. Ну! Раз, два, три, — вперед!
І коли хлопчики покидали за даним сигналом Гаарлем, обличчя у всіх були майже такі ж веселі, як і півгодини тому, коли вони входили в місто із капітаном Пітером на чолі.
РОЗДІЛ XVI
Ганс
— Грім і блискавка! — скрикнув Карл сердито, перш ніж команда встигла відбігти на двадцять ярдів від міської брами. — Он знову біжить на своїх оцупках отой голодранець у полатаних штанях. Той пролаза вештається всюди, бодай він запався! Щасливі будемо, — додав він ущипливо, — якщо наш капітан не накаже нам зупинитися, щоб потиснути йому руку.
— Ваш капітан жахлива людина, — мовив Пітер жартівливо, — але то, здається, фальшива тривога, Карле, — я не бачу твого страховиська серед інших ковзанярів… Ага! Ось він! Але що йому сталося, тому хлопцеві?
Бідний Ганс! Він зблід на виду, аж пополотнів. Він мчав уперед, міцно стиснувши губи, мчав, наче у жахливому сні. Саме коли він пробігав повз хлопців, Пітер озвався до нього:
— Добридень, Гансе Брінкере!
Обличчя Гансові аж проясніло:
— Ах, мінгеере, це ви? Як добре, що ми зустрілися!
— Яке зухвальство! — засичав Карл Сгуммель, з презирством обганяючи своїх товаришів, які, здається, збиралися зупинитися разом із своїм капітаном.
— Я радий вас бачити, Гансе, — відповів Пітер привітно. — Але ви, здається, чимсь стурбовані.