В тому, що таке трапляється, винні головним чином не ці двоє. Але те, як далеко ви зайдете в ролі адвоката повій,— уже з іншої опери. Скоро за вас муситиме взятись наглядова комісія, і ви це, гадаю, розумієте. Комісія не має нічого проти адвоката з побутових питань, який щось заробляє. Однак до такого, який нічого не заробляє, у неї чималі претензії. Тут уже повстає професійна честь.
— І що далі?
— Щойно ви спитали мене, Шпет, чому я здав гру,— провадив начальник поліції, ретельно припалюючи улюблену свою товсту "Баійяно". Руки в нього анітрохи не тремтіли. — Вам я признаюсь: я теж вважаю старого Колера винним, а вся та історія — це комедія, якої мені дуже хотілося б уникнути. Але доказів я не маю. А у вас є в цій справі якісь зрушення?
— Нема
— Справді?
Я повторив те саме ще раз.
— Не довіряєте мені? — спитав начальник поліції.
— Я не довіряю нікому.
— Гаразд, — мовив він. — Як хочете. Для мене справа Колера завершена. Вона скінчилась моєю поразкою. Зі мною таке траплялось вже не раз. Хоч це й прикро, але в моїй професії треба вміти зазнавати поразки. Мені здається, у вашій теж. Ви повинні були набратися духу й почати все спочатку, Шпет.
— Це вже неможливо,— відповів я.
Знизу врочисто долинало: "Із брами пекла дише жар, гасить вогонь вже час. Спаси, небесний хлібодар, ковтне безодня нас!"
І раптом у мене прокинулася підозра:
— Ви чогось не доказуєте, пане начальнику?
Він потяг сигару, звів на мене погляд, знов потяг сигару, підвівся.
— Шкода. — І подав мені руку. — Бувайте здорові. Може, мені ще доведеться якось запросити вас до себе на офіційну розмову.
— До побачення, пане начальнику,— відповів я.
Як народжувалось кохання. І знов я застряг. Я розумію, мені вже не допоможуть ніякі відмовки. Настав час нарешті розповісти про мою першу зустріч з Елен. Так, я кохав її, що правда, то правда. Кохав із самого початку. Тобто від нашої першої зустрічі. Признаватись нелегко, і досі мені несила було зробити це. Але моє кохання стало неможливим. Тому я повинен написати про те кохання, в яке тоді не вірив і сам, яке завдяки мені могло розквітнути, однак уже не розквітне. Це завдання нелегке. Нині я, звісно, знаю, що Елен була не та людина, за яку я її мав. Аж тепер я побачив, яка вона насправді. Вона співучасниця злочину. Звичайно, я її розумію. Це гуманно — те, що вона покриває свого негуманного батька. Вимагати від неї, щоб вона зрадила рідного батька, годі й думати. Тільки її зізнання могло б знищити кантонального радника. Цього зізнання Елен повік не дасть. Зрештою, я доволі розуміюся в юриспруденції, щоб цього й не домагатися. У мене своя дорога, в неї — своя. Проте я не годен забути той її образ, що його колись створила моя уява. І не вина Елен, що вона цьому образові не відповідає і ніколи не відповідала. Шкода, звичайно, що я наговорив їй тоді грубощів. Я розумію, що повівся, як хлопчисько. Це саме можна сказати й про мою пиятику та розпусту. Елен має право бути такою, яка є, а я привласнив собі право вбити її батька. Якби я наздогнав того разу старого в аеропорту, він уже був би покійник і я теж. Справа була б закрита, і світ уже давно котився б своєю звичною колією. Життя моє тепер має лиш один сенс: поквитатися з Колером. А розплата проста. Досить одного пострілу. Та поки що я мушу чекати. Цього я не врахував. Як і того, скільки нервів це коштуватиме. Утверджувати справедливість — це трохи не те, що вимушено ждати цього утвердження. Я здаюся сам собі божевільним. Те, що я так багато п'ю,— просто вияв мого безглуздого становища: від прагнення справедливості я весь час мовби п'яний. Відчуття того, що правда на моєму боці, убиває мене. Нема нічого жахливішого, ніж оце моє відчуття. Я страчую сам себе через те, що не маю змоги стратити старого Колера. У цьому безумстві я й дивлюся на себе та Елен, коли згадую нашу першу зустріч. Я знаю, що втратив усе. Щастя не замінити нічим. Навіть коли воно виявляється божевіллям. А теперішнє моє божевілля — це не що інше, як тверезість. Жорстоке усвідомлення реального. Отак я з тугою звертаюся думками до минулого. Я хочу забути й не можу. В пам'яті збереглося все так виразно, ніби сталося щойно. Я чую її голос, бачу її очі, рухи, одяг. Бачу й себе. Обоє ми були молоді. Нерозтрачені. А ще ж не минуло й півтора року... Тепер я старий, старий, як світ. Ми вірили одне одному. Хоч було б цілком природно, якби вона мені не повірила. Вона не повинна була бачити в мені нічого іншого, як адвоката, що хоче грошей. Однак вона повірила мені з самого початку. Я це тоді відчув і повірив їй також. Я ладен був допомогти їй. Це було прекрасно. Навіть коли ми просто сиділи одне навпроти одного, коли просто розмовляли про справи. Певна річ, я розумію, що насправді це було не так, що то все була видимість, сон, ілюзія, навіть менше — гидка інтрижка, яку Елен плела зі мною і проти мене ж таки. Але тоді... Тоді, коли я про це ще не знав, навіть не здогадувався, я був щасливий.
— Сідайте, пане Шпет,— мовила вона.
Я подякував. Елен сіла в одне з глибоких шкіряних крісел. Я — навпроти. Також у глибоке шкіряне крісло. Все це було трохи дивне: дівчина, років їй двадцять два, засмагла, на вустах усмішка, тримається невимушено й водночас нерішуче, кругом книжки, важкий письмовий стіл, у ніші — більярдний стіл з кулями, крізь шибки косо світить сонце, за прочиненими скляними дверима, в які вона щойно ввійшла,— парк. Вона ввійшла зі старим чоловіком на ім'я
Фердер. Одягнений він був бездоганно. Елен відрекомендувала його як батькового особистого секретаря. Чоловік мовчки, мало не вороже оглянув мене. Потім узяв та й пішов — не попрощавшись, узагалі не зронивши жодного слова. І ми зосталися самі. Елен сиділа збентежена. Я теж. Видіння її батька скувало мене, відібрало мову. Я їй співчував. Я усвідомлював, що вона повік не збагне батька, не зрозуміє його вчинку і через це страждає.
— Пане Шпет,— озвалась Елен,— батько мені завжди багато про вас розповідав.
Це мене здивувало. Я вражено звів на неї очі.
— Завжди?
— Відтоді, як зустрів вас у "Театральному".
— І що ж він вам розповідав?
— Турбувався з приводу вашої практики.
— Тоді я практики ще не мав.
— Тепер ви її маєте,— впевнено промовила Елен.
— Щоб вона була дуже успішна, то ні,— визнав я.
— Батько сказав мені про доручення, яке дав вам,— провадила Елен.
— Я знаю,— кивнув я головою.
— Ви його приймаєте?
— Так, я зважився.
— Умови мені відомі,— сказала Елен. — Ось чек на завдаток. П'ятнадцять тисяч. І ще десять тисяч на всілякі витрати.
Вона простягла мені чек. Я взяв папірця, згорнув його й промовив:
— Ваш батько — великодушний чоловік.
— Для нього дуже важливо, щоб ви виконали це доручення,— відповіла Елен.
— Я докладу зусиль.
Чек я сховав до гаманця. Ми сиділи й мовчали. Елен уже не всміхалася. Я відчував, що вона хоче щось сказати.
— Пане Шпет,— озвалась нарешті вона нерішуче,— я добре розумію, що доручення, за яке ви взялися, дивне.
— Так, воно досить дивне.
— Пан Фердер теж такої думки.
— Не маю сумніву.
— І все ж його треба виконати! —твердо, майже різко заявила вона.
— Чому? — запитав я.
Елен благально подивилася мені в очі.
— Пане Шпет, мене пускають до тата лише один раз на місяць. Тоді він каже, що мені робити. Справи його заплутані, але в нього дивовижна здатність тримати все в полі зору. Він дає вказівки, я їх виконую. Він батько, я — дочка. Ви ж бо розумієте, я його слухаюсь.
— Звичайно.
І тут Елен скипіла. Гнів її був щирий.
— Батьків секретар і адвокат хочуть оголосити його недієздатним і передати під опіку,— призналася вона. — Як вони кажуть, на мою ж таки користь. Але я добре знаю, батько не душевнохворий. А тут оце доручення, за яке ви взялися... Для батькового секретаря це ще один доказ. Він твердить, що доручення безглузде. Але я певна, воно не безглузде!
Ми знову хвилю помовчали.
— Хоч для мене воно й незрозуміле,— тихо додала Елен.
— Фройляйн Колер,— промовив я,— у дорученні розслідувати вбивство професора Вінтера — це якщо припустити, що ваш батько не вбивця,— для адвоката був би юридичний глузд лиш тоді, якби ваш батько не вбивав. Але таке припущення неможливе. Отже, доручення справді позбавлене глузду. З погляду юриспруденції. Однак це не означає, що воно позбавлене глузду і з погляду науки.
Елен вражено подивилась на мене.
— Як це зрозуміти, пане Шпет?
— Я тут трохи роззирнувся в кабінеті, фройляйн Колер... Ваш батько любив свій більярд, свої книжки з природничих наук...
— Тільке це,— впевнено мовила вона.
— От-от...
— Саме тому він і не здатний на вбивство,— перебила вона мене. — Батька, мабуть, у якийсь жахливий спосіб примусили піти на нього.
Я мовчав. Я відчував, що вистрілювати тут, як із гармати, правдою було б неввічливо. Її батько вбив людину через те, що не любив нічого, крім свого
більярду та досліджень із природничих наук. Але цієї неймовірної, цієї безглуздої правди я не міг сказати Елен. Розмова про моє видіння втратила сенс; то була інтуїція, здогад, а не факт, який можна довести. Тому я обережно промовив:
— Я не знаю, фройляйн Колер, за що вашого батька засудили конкретно. Я маю на увазі дещо інше. Те, що пояснює не його вчинок, а завдання, яке він переді мною ставить. Ваш батько має намір дослідити можливе. Це, як він стверджує, його наукова мета. І я повинен суворо її дотримуватись.
— У це не повірить жодна душа! —збуджено вигукнула Елен.
Я заперечив:
— У це маю вірити я. Адже я взявся виконувати доручення. Для мене воно — гра, яку може дозволити собі ваш батько. Інші люди держать бігових рисаків. Як юристові гра вашого батька мені здається надзвичайно захоплюючою.
Елен замислилась.
— Я певна,— нарешті промовила вона нерішуче,— ви знайдете справжнього злочинця — людину, що примусила тата вбити. Я в тата вірю.
її слова боляче вразили мене. Я б залюбки допоміг їй, але був безсилий.
— Фройляйн Колер,— відповів я,— я буду з вами відвертий. Я не вірю в те, що знайду таку людину. З тієї простої причини, що такої людини немає взагалі. Ваш батько не той чоловік, якого можна примусити.
— Ви дуже відверті зі мною,— тихо промовила Елен.
— Я хочу, щоб ви мені довіряли.
Вона втупилася в мене — пильним, похмурим поглядом. Я не відвів очей.
— Я вам довіряю,— відповіла зрештою вона.
— Я зможу допомогти вам тільки тоді, коли ви облишите будь-які надії,— сказав я.