Всі папери вже готові, вам, пане генеральний директор, треба їх тільки передивитись і поставити свій підпис. Податки, які править держава,— Молох чекає своєї жертви! — також сплачені.
— Щиро дякую,— озвався Архілохос.
Метр Дютур прочитав уголос папери, і член Всесвітньої церковної ради поставив під ними свій підпис.
— Тепер цей будинок належить вам,— оголосив адвокат і підвівся з місця.
Архілохос теж підвівся й урочисто мовив:
— Вельмишановний пане, дозвольте мені висловити радість з приводу того, що я познайомився з вами, з людиною, яку віддавна шаную. Колись ви боронили на суді бідолашного проповідника. Тоді ви вигукнули: "То тіло зґвалтувало дух, а душа його безневинна". Ці слова міцно закарбувалися мені в пам'яті.
— Дуже приємно,— сказав Дютур,— та я тільки виконав свій обов'язок. На жаль, тому проповідникові відтяли голову, мені й досі боляче про це згадувати, адже я наполягав на дванадцяти роках в'язниці, і все-таки я врятував його від найгіршого: його не повісили.
— Чи можу я ще на якусь хвилину вас затримати?— спитав Архілохос.
Дютур уклонився.
— Прошу вас, шановний метре, підготувати папери для мого шлюбу.
— Вони вже готові,— відповів адвокат.— Ваша славна наречена встигла мене попередити.
— О! — радісно вигукнув Арнольф.— Ви знайомі з моєю славною нареченою?
— Мав нагоду познайомитися.
— Хіба вона не чарівна?
— Надзвичайно.
— Я найщасливіша людина на світі.
— Кого ви пропонуєте у свідки?
Архілохос сказав, що про це зовсім ще не думав. Дютур запропонував узяти за свідків американського посла та ректора університету.
Арнольф, вагаючись, зволікав із відповіддю.
— Вони обидва вже погодилися,— пояснив метр Дютур.— Вам не доведеться далі нічого самому робити. Ваше одруження стало для всього міста сенсацією, всі тільки й говорять про вашу дивовижну кар'єру, любий пане Архілохос.
— Та хіба люди знають мою наречену?
Невеличкий адвокат трусонув мальовничою сивою чуприною, погладив вуса й пильно обдивився Арнольфа майже лихим поглядом.
— Я гадаю, що знають,— сказав він.
— Розумію! — нараз сяйнуло Арнольфові.— УДжільберта й Елізабет Уїменів, напевне, часто бували гості.
Метр Дютур украй здивувався.
— Ну, нехай і так,— сказав він трохи згодом.
Однак Арнольф не був у захваті від свідків.
— Звичайно, я завжди щиро шанував ректора університету.
— Отже...
— Але американський посол...
— Маєте якісь політичні міркування?
— Та ні,— відказав Архілохос, ніяковіючи,— Містер Форстер-Монро посідає врешті п'яте місце в моєму моральному світопорядку, та він давньопресвітеріанин, а їхній догмат всепрощення я не поділяю, я переконаний у вічності пекельних мук на тому світі.
Метр Дютур похитав головою.
— Я не збираюсь замірятися на вашу віру,— сказав він.— Тільки навіщо вам цим мордуватися? Вічні пекельні муки не мають нічого спільного з вашим одруженням.
Арнольф полегшено зітхнув.
— Власне, я теж такої думки.
— Тоді дозвольте попрощатися,— сказав метр Дютур, закриваючи теку.— Громадянська церемонія одруження відбудеться о другій годині в мерії.
Арнольф схотів провести метра.
Але той сказав, що піде парком; розсунувши червоні портьєри, він відчинив скляні двері на веранду.
— Це найкоротша дорога.
Крижане повітря увірвалося до кімнати.
"Він, либонь, часто тут бував",— подумав Архілохос, коли швидка хода метра Дютура завмерла в темряві. Він постояв трохи на веранді, дивлячись, як мерехтять зірки над деревами. Та, швидко замерзнувши, він повернувся до кімнати і замкнув двері.
— Мабуть, Уїмени жили дуже гостинно,— пробурмотів він.
Архілохос узявся обходити кімнати мініатюрного палацу в стилі рококо, котрий тепер був його власністю. Йому причулись якісь легкі кроки в сусідній кімнаті, але там нікого не було. Скрізь горіло світло, затишно сяяли високі білі свічки або маленькі світильники. Він минав кімнати й невеличкі вітальні з вишуканими меблями й пухнастими килимами на підлогах. Стіни були оббиті старовинними — в деяких місцях навіть ледь потертими — коштовними шпалерами: тьмяне золото лілій на сріблясто-сірому тлі; скрізь на стінах висіли чудові картини, правда, до них Архілохос не зважувався придивлятись, та однаково раз у раз червонів, бо майже на всіх картинах красувались оголені жінки, часом у товаристві чоловіків, намальованих у такому ж натуральному вигляді. Хлої він ніде не знайшов.
Спершу він блукав навмання, та згодом помітив, що перед ним стелеться дивна барвиста стежка: де-не-де на пухнастих килимах лежали повирізувані з паперу сині, червоні й золоті зірки, що начебто підказували йому, куди треба йти. Несподівано він опинився перед вузенькими крученими сходами, вони починалися від потайних, оббитих шпалерами дверей (розгубившись, він довго стояв перед стіною, де стежка з барвистих зірок нараз уривалася, поки виявив ті двері), крученими сходами він став підійматися на другий поверх, на кожній сходинці знову лежали паперові зірки чи комети, на одній навіть планета Сатурн із кільцями, далі — місяць, а ще далі — сонце. З кожним кроком, із кожною сходинкою Архілохос уповільнював ходу і втрачав мужність, ним знову заволоділа звична нерішучість. Він важко дихав і гарячково стискав букет білих троянд, що його і на мить не випускав досі з рук, навіть під час розмови з метром Дютуром.
Кручені сходи кінчалися біля круглої кімнати з трьома високими вікнами, масивним письмовим столом, глобусом, кріслом з високою спинкою, старовинним світильником і скринею; меблі всі середньовічні, як у доктора Фауста в театрі, а на кріслі лежав пожовклий аркуш пергаменту з написом, виведеним губною помадою: "Арнольфів кабінет". Угледівши на письмовому столі телефон, Архілохос згадав власника салону, на якусь мить він уявив, як той чекає внизу, в холі, біля вішалки для парасольок, як з нього тече вода, а може, Наделер уже зовсім відтанув. Та Архілохос одразу ж забув за нього, тільки-но відчинив другі двері з кабінету, куди привели його комети й зірки.
Він побачив перед собою спочивальню з величезним старовинним ліжком під балдахіном. На невисокому столику в стилі Ренесансу лежав аркуш пергаменту з написом: "Арнольфова спочивальня". Він пішов далі зоряною стежкою й опинився в іншій кімнаті, знову витриманій у стилі рококо. То був прегарний будуар, осяяний червонуватим світлом; тут були меблі й різні речі, властиві для будуарів, на одному з тендітних крісел теж лежав пергамент із написом, зробленим губною помадою: "Хлоїн будуар", а навкруг були хаотично порозкидані предмети жіночого туалету, що вкрай збентежили Архілохоса: бюстгальтер, корсаж, пояс для панчіх, сорочечка, трусики, все сліпучо-біле; на підлозі валялися панчохи й черевички, а крізь напівпрочинені двері виднілася ванна кімната, облицьована чорними кахлями, у підлозі — басейн, повний зеленої духмяної води, з якої здіймалася легка пара; але зірки й комети вели не тільки до ванної, звідти вони пролягали до інших дверей, і Архілохос відчинив їх, тримаючи перед собою, немов щит, букет білих троянд. Перед ним був чималий покій, а посеред нього — розкішне, неймовірно широке ліжко з балдахіном, зірки й місяці вели просто до нього, а кілька були навіть приклеєні до деревини ліжка. Чи хтось у ньому спав, Архілохос не міг бачити, бо завіси балдахіну були щільно затягнені. У каміні горіли дрова, палахкотливий вогонь відкидав велетенську Арнольфову тінь на червоний балдахін, заснований золотими візерунками. Він нерішуче наблизився до ліжка. А тоді зазирнув у шпаринку поміж завісами, але в пітьмі побачив тільки білу хмарину білизни. Проте йому здалося, що там хтось тихенько дихає. Майже зомліваючи зі страху, він прошепотів: "Хлоє!" Ніхто не озвався. Треба було щось робити, хоч Арнольф залюбки тихцем утік би звідси, з кімнати, утік би з вілли, щоб знову опинитися на мансарді, де він почувався у безпеці, де його б не бентежили зірки й комети. Врешті, змагаючи свої почуття, він розсунув балдахін і побачив, що та, котру він шукав, спить у ліжку, загорнувшись у свої довгі чорні коси.
Архілохос настільки збентежився, що знеможено сів скраєчку ліжка, лише зрідка насмілюючись глянути на Хлою. Він страшенно втомився, безупинне щастя не давало йому спокою, не дозволяло отямитись. Арнольфова тінь на червоно-золотих завісах ліжка дедалі нижче схилялася над Хлоєю, здавалося, вона міцно спала. Та врешті він зауважив, що очі в неї тільки примружені, напевне, вона вже давно спостерігала його, ледь затуливши очі довгими віями.
— Ой, Арнольфе,— мовила вона, ніби прокидаючись.— Чи ти легко знайшов сюди дорогу через усі ці кімнати?
— Хлоє! — злякано вигукнув він.— Ти спиш у ліжку місіс Уїмен?
— Але тепер ліжко належить тобі,— засміялася Хлоя.
— Ти призналася містеру й місіс Уїменам, що ми любимо одне одного?
Вона трохи зволікла з відповіддю, потім сказала:
— Звичайно.
— І тоді вони подарували нам цей невеличкий палац?
— Вони мають ще багато будинків у себе в Англії.
— Я нічого не розумію,— сказав він,— усе це якось не кладеться мені до голови. Я й гадки не мав, ніби англійці настільки соціально свідомі, що можуть подарувати своїй служниці цілий замок.
— Мабуть, у деяких англійських родинах існує такий звичай,— пояснила Хлоя.
Архілохос похитав головою.
— А мене призначено генеральним директором відділів атомних гармат і акушерських щипців.
— Я знаю.
— І платять величезні гроші.
— То й добре.
— До того ще зробили мене членом Всесвітньої церковної ради. У травні я поїду до Сіднею.
— Це буде наша весільна подорож.
— Ні,— заперечив він.— Ось поглянь,— і витяг із кишені квитки на пароплав.— Ми поїдемо на "Юлії".
Та раптом Арнольф схаменувся.
— Звідки ти знаєш про мою службову кар'єру? — здивовано спитав він.
Хлоя сіла в ліжку, така гарна, що Архілохос опустив очі. Вона начебто хотіла щось сказати, та лише зітхнула, замислилась і довго його роздивлялась, а тоді знову лягла на подушки.
— Про це говорить усе місто,— нарешті сказала вона якимсь дивним голосом.
— І ти хочеш, щоб ми завтра побралися? — затинаючись, спитав він.
— А ти хіба не хочеш?
Архілохос не зважувався навіть глянути на неї, бо вона зовсім відкинула ковдру. Взагалі в цій спальні йому не було й куди дивитися, скрізь висіли картини з голими богинями й богами, такого Архілохос аж ніяк не сподівався від тієї худющої місіс Уїмен.
"Отакі ці англійки,— подумав він.— На щастя, вони добре ставляться до покоївок, за це їм можна пробачити їхнє сластолюбство".