Овід

Усі ми, як і ви, готові піти в тюрму, коли є за що. Але наражатися на небез­еку без ніякої потреби — це ж по-дитячому. Я хочу якраз внести до вашої пропозиції поправку.

— Яку саме?

— Мені здається, що ми могли б при певній обач­ност боротися проти єзуїтів без конфліктів з цен.

— Не розумію, як ви це зробите.

— Я гадаю, що завжди можна сказати те; що тре­б, не одверто, а в такій формі...

— Що цензор не зрозуміє? Значить, ви сподіває­тес, що простий ремісник чи селянин збагне таємний зміст ваших слів тільки тому, що він неук? Ні, це нездійсненно.

— Мартіні, що ви на це скажете? — звернувся про­фесо до широкоплечого чоловіка з великою темною бородою, який сидів біля нього.

— Я почекаю, поки набереться більше фактів. Тут треба зробити кілька спроб і подивитися, що з цього вийде.

— А ви, Сакконі?

— Я хотів би послухати, що скаже синьйора Болла. її зауваження завжди цінні.

Всі повернулися до єдиної в кімнаті жінки, яка сиділа на софі, спершись на руку підборіддям, і мовч­к слухала суперечки. У неї були глибокі серйозні чорні очі, але коли вона глянула на всіх, у них бли­ща глузливий вогник.

— Боюся,— промовила вона,— що я ні з ким не

згодна.

— Ви завжди не згодні і, на жаль, завжди маєте рацію,—вставив Ріккардо.

— Я вважаю, що нам, безперечно, треба якось бо­ротис з єзуїтами, і коли ми не можемо цього зробити однією зброєю, треба вжити іншої. Просте ігнору­ванн — ненадійна зброя, а ухильна тактика — занад­т важка. Щодо петиції, то це дитяча іграшка.

— Сподіваюся, синьйоро,—поважно запитав Грассіні,— що ви не запропонуєте таких методів, як убив?

Мартіні смикав себе за великі вуса, а Галлі одверто сміявся. Навіть серйозна молода жінка не могла стримати посмішки.

— Повірте,— сказала вона,— що коли б я навіть

була досить жорстока, щоб думати про такі речі, то

я 6 не стала, як дитина, говорити про низи По-моєму,

найстрашніша зброя — це сміх. І коли нам пощастить так висміяти Єзуїтів, щоб увесь народ сміявся з них, ми переможемо їх, не проливаючи крові.

— Це безперечно так,—промовив Фабріцці,—тіль­к я не уявляю собі, як ви думаєте здійснити ваш план?

— А що ж тут нездійсненного? — зауважив Марті­н.— Сатиру легше провести через цензуру, ніж серйозні твори. А раз нам доведеться приховувати зміст, то середній читач швидше зрозуміє його в про­стом жарті, ніж у науковій чи економічній статті.

— Значить, ви, синьйоро, пропонуєте випустити сатиричні памфлети або спробувати видати сатирич­н газету? Але цього цензура нізащо не дозволить.

— Ні, я думала трохи інакше. По-моєму, було б дуже добре видавати цілі серії маленьких сатиричних листівок віршами й прозою і продавати їх за дешеву ціну, а то й зовсім безплатно роздавати на вулицях. Якби нам пощастило знайти талановитого художника, який би пройнявся духом цієї роботи, ми могли б їх ілюструвати.

— Ідея чудова, тільки чи пощастить провести її в життя? Коли вже братися за це, то треба зробити доб­р. Нам потрібний першорядний сатирик. А де його взяти?

— Бачите,— додав Лега,— більшість із нас пишуть лише в серйозному тоні, і, при всій моїй пошані до товариства, я дуже побоююся, що, намагаючись бути

гумористом, кожен із нас нагадуватиме слона, який пробує танцювати тарантелу.

— Я й на думці не мала, щоб ви бралися до роботи, на яку не здатні.

Звичайно, треба пошукати тала­новитог сатирика— у цілій Італії можна ж знайти хоч одного — і запропонувати йому відповідний го­нора. Звичайно, нам треба дещо знати про цю лю­дин і бути певними, що вона працюватиме в бажа­ном для нас напрямку.

— Але де ж ви думаєте знайти його? Я по паль­ця можу перелічити всіх наших талановитих сатири­кі, і ні один з них не підходить. Джусті не погодить­с, бо він дуже зайнятий. Є ще кілька чоловік у Лом­барді, але вони пишуть міланським діалектом.

— Крім того,— додав Грассіні,— на тосканський народ можна вплинути кращими засобами, ніж ці. Я певен, що флорентійці вважали б це принаймні за брак політичного такту, коли б ми серйозні питання громадянської і релігійної свободи обернули у пред­ме жартів. Флоренція не просто нагромадження фаб­ри та комерційних підприємств, як Лондон, і не при­туло марної розкоші, як Париж. Це місто з великим історичним минулим...

— Такими були й Афіни,— перебила, сміючись, Болла.— Але громадяни Афін були занадто млявими, і потрібен був овід, щоб вони прокинулись.

Ріккардо раптом стукнув рукою по столу.

— Овід, як це ми забули про нього? Якраз його нам і треба.

— А хто це?

— т Овід — Феліче Ріварес. Хіба ви не пам'ятаєте його?

— Це з групи Мураторі, що приїздив сюди з Апен­ні три роки тому.

— Ви, значить, знали цю групу? Здається, ви про­воджал їх, коли вони їхали до Парижа?

— Так. Я проводжав Рівареса до Ліворно, а звід­т він поїхав до Марселя.

Не захотів лишатись у Тос­кан. Тут, каже, після провалу повстання нічого ро­бит, хіба тільки сміятися, поїду краще до Парижа. Без сумніву, він погодиться з Грассіні, що Тоскана — погане місце для сміху. Але я майже певен, що коли ми його запросимо, він приїде — адже ж тепер є що робити в Італії.

— Як, ви сказали, його прізвище?

— Ріварес. Здається, бразілець. В усякому разі, я знаю, він там жив.

Надзвичайно дотепна людина. Того нещасливого тижня в Ліворно нам було зовсім невесело. На сердешного Ламбертіні боляче було ди­витис. Але коли приходив Ріварес, ніхто не міг удер­жатис від сміху. Його розмова — безперервний фейєрверк блискучих дотепів. У нього на лиці жахли­ви шрам від удару шаблею.

Пригадую, я зашивав його. Дивна він людина... "Але я певний, що якби не він із своїми жартами, то бідолашні хлопці зовсім би занепали духом.

— Це не той самий, що пише на політичні теми у французьких журналах за підписом "Le Taon"?

— Так, здебільшого коротенькі замітки та гумори­стичн фейлетони.

Контрабандисти в Апеннінах за злий язик прозвали його Оводом, і він використав це прізвисько як псевдонім.

— Я дещо знаю про нього,— промовив Грассіні, як завжди повільно й поважно,— але те, що я чув, навряд чи говорить на його користь. У нього, безперечно, є показовий, дещо Поверховий розум, але мені здається, що таланти його перебільшено. Можливо також, що це відважна людина, але репутація його в Парижі і Відні далеко не бездоганна. Життя його повне аван­тю, минуле невідоме.

Кажуть, що його з милості пі­дібрал експедиція Дюпре десь у тропіках Південної Америки, знайшовши його в стані неймовірної зди­чавілост. Здається, він ніколи не міг до ладу пояс­нит, як він дійшов до такого занепаду. Що ж до не повстання в Апеннінах, то ні для кого не сек­ре, що в ньому брав участь усякий набрід. Усім відомо, що страчені в Болоньї були звичайнісінькі карні злочинці, а про репутацію тих, що повтікали, краще й не говорити. Безперечно, деякі з учасників повстання були люди цілком гідні.

— Деякі з них були близькими друзями присутніх у цій кімнаті,— перебив Ріккардо з гнівними нотками в голосі.— Дуже добре, Грассіні, бути вимогливим і суворим, тільки не забувайте, що ці "звичайнісінькі злочинці" вмерли за ідею, а це далеко більше, ніж ми з вами досі зробили.

Le taon (франц.) — овід.

— І якщо вам ще коли-небудь передаватимуть за­старіл паризькі плітки,— додав Галлі,— то скажіть вашим інформаторам, що в них невірні відомості щодо експедиції Дюпре. Я знаю особисто ад'ютанта ‘ Дюпре, Мартеля, і всю цю історію чув від нього са­мог. Це правда, що вони знайшли Рівареса в безпо стані. Під час війни, захищаючи Аргентінську республіку, він попав у полон і втік. Потім довго блукав по країні під чужими іменами, сподіва­ючис пробратися до Буенос-Айреса. А те, що вони підібрали його з милості, чистісінька вигадка. У них захворів перекладач і мусив повернутися назад, а че­ре те що ніхто з французів не знав тамтешніх мов, то вони запропонували цю посаду Ріваресові.

Отже, він пробув з ними три роки, досліджуючи притоки Амазонки. Мартель казав мені, що якби з ними не було Рівареса, вони б нізащо не виконали до кінця плану експедиції.

— Хто б він там не був,— зауважив Фабріцці,— але в людині, що зуміла прихилити до себе таких бу­вальці, як Мартель і Дюпре, має бути щось незви. Як ви гадаєте, синьйоро?

— Я нічого не знаю про цю справу. Коли втікачі проїздили через Тоскану, я була в Англії, але мені здається, що коли товариші по трилітній експедиції в диких країнах і співучасники повстання доброї дум­к про нього, то це вже достатня рекомендація, щоб спростувати бульварні плітки.

— Не може бути сумніву в ставленні його това­риші до нього,— сказав Ріккардо. Йому віддані всі, починаючи від Мураторі і кінчаючи дикими горцями.

Крім того, він особистий друг Орсіні. Звичайно, в Парижі про нього розповідають безліч пліток і неби­лиц, але коли людина не хоче мати ворогів, вона не повинна бути політичним сатириком.

— Я точно не пам'ятаю,— приєднався до розмови Лега, — але, здається, я його якось бачив, коли втіка­ч були в наших краях. Він чи то горбатий, чи то кри.

Професор витяг шухляду в своєму столі і почав перегортати якісь папери.

1 Орсіні Феліче (1819—1858) — відомий італійський револю­ціоне, скараний після невдалого замаху на життя Наполеона III.

— У мене десь був поліцейський опис його при­кме,— пояснив він.— Пригадуєте, коли вони переховувались у горах, скрізь були вивішені їхні портре­т, і кардинал — як він зветься, цей негідник? — ага,

Спінола — запропонував нагороду за їхні голови.

В зв'язку з цим розповідають дуже цікаву історію. Рі­варе переодягся у стару солдатську форму і блукав

по країні, вдаючи з себе пораненого в бою карабіне­р, який нібито шукає свою частину. Надибавши на

загін Спіноли, який розшукував його, Ріварес попро­си, щоб вони його трохи підвезли, і цілий день їхав

на одному з їхніх возів, розповідаючи їм жахливу

історію, як повстанці захопили його в полон і затягли

до себе в гори і яких страшних мук довелося йому

там зазнати. Солдати' показали Ріваресу опис його

прикмет, і він наплів їм усякої всячини про "цього

чорта Овода". Потім уночі, коли всі поснули, він ви

лив їм у порох відро води й утік, набравши повні ки­шен харчів та патронів.

—Ага, ось цей документ,— вигукнув Фабріцці.— "Феліче Ріварес, на прізвисько Овід, вік — приблизно тридцять; місце народження і походження невідомі, але за деякими даними — Південна Америка; профе­сі — журналіст.