Потім підстрибнула на лівій нозі й повільно промовила:
— Ен-не, бен-не, раб-ба!
— Що ви сказали? — здивувався Страшило, який не знав, що вона робить.
— Квін-тер, пін-тер, жаб-ба! — вела далі Дороті, підстрибуючи на правій нозі.
— Тут сухо, жаб немає, — озвався Бляшаний Лісоруб.
— Тор-ба з гор-ба гоп! — вигукнула Дороті й підстрибнула на обох ногах.
Ту ж мить чари почали діяти. В небі щось загуло, загуркотіло, залопотіло, почувся багатоголосий гомін і сміх, і на землю опустилася зграя крилатих мавп. їхній Король низько вклонився Дороті й промовив:
— Ми слухаємо тебе й коримося!
— Нам треба дістатися до Смарагдового Міста, — сказала йому дівчинка. — Але ми заблукали.
— Ми віднесемо вас туди, — відповів Король, і зразу ж він і ще одна мавпа підхопили Дороті під руки й злетіли до хмар. Інші крилаті істоти понесли Страшила, Бляшаного Лісоруба й Лева, а одна маленька мавпочка впіймала Тото й подалася слідом за ними, незважаючи на спроби песика вкусити її.
Бляшаний Лісоруб і Страшило спершу не на жарт злякалися, бо надто добре пам'ятали, що недавно зробили з ними крилаті мавпи. Та переконавшися, шо ніщо їм не загрожує, вони заспокоїлись, повеселішали й до кінця повітряної подорожі милувалися мальовничими полями й лісами, які зеленіли далеко внизу.
Мавпи обережно тримали Дороті на схрещених лапах, і летіти їй було зручно, приємно й зовсім не страшно.
— Чому той, хто володіє золотим шоломом, має владу над вами? — спитала вона у мавпячого Короля.
— Це важко пояснити кількома словами, — засміявшись, відповів мавпячий Король. — Але дорога в нас довгенька, і я, мабуть, встигну розказати вам, як це сталося.
— Будь ласка, розкажіть, мені дуже цікаво, — попросила дівчинка.
— Що ж, слухайте. Колись ми були вільними істотами, жили собі щасливо у великому лісі, перелітали з дерева на дерево, ласували фруктами й горіхами, й ніхто не мав над нами влади. Часом, правда, дехто з нас дозволяв собі побешкетувати — то на льоту смикне за хвіст звіра, що не має крил, то птахів розлякає, то кине горіхом у людину, яка іде лісом. Та загалом жили ми безтурботно, мирно й весело, кожен новий день зустрічали як свято. Це було багато-багато років тому, задовго перед тим, як Оз став правителем нашої країни.
У ті часи в нас жила прекрасна принцеса, що була до того ж і могутньою чаклункою. Але всі піддані нічого, крім добра, від неї не знали. Веселунка — так звали принцесу — мешкала в пишному, збудованому з великих рубінових брил палаці. Всі любили її, але справді щасливою вона не була, бо ніяк не могла знайти собі нареченого, який був би їй і вродою, і розумом до пари. Та ось, нарешті, такий хлопець знайшовся — і собою гарний, і не по літах кмітливий. І вирішила Веселунка: піду з ним під вінець. Поселила вона його в своєму рубіновому палаці й ну щодень чаклувати, щоб ставав він ще вродливіший, ще сильніший і мудріший. Хлопець — а звали його Всегаразд — і справді зробився найдужчим та найкебетнішим чоловіком у нашій країні і таким вродливим, що й очей не відведеш.
Веселунка кохала його всім серцем. Незабаром призначили й день весілля.
А в той час Королем крилатих мавп був мій дід. Мешкав він у лісі поблизу Веселунчиного палацу, і натурою був невгамовний — не минало дня, щоб він чогось не утнув. Сталося так, що напередодні весілля старий зі своїм почтом вилетів на прогулянку і, пролітаючи над річкою, побачив, що берегом іде Всегаразд, убраний у пишні шати з рожевого шовку й вишневого оксамиту. Ну, дід, звісно, такої нагоди пропустити не міг — моргнув він своїм братчикам, і ті за його наказом схопили хлопця, донесли до середини річки й кинули у воду.
— А тепер випливай, джиґунчику, — гукнув йому мій дід, — а ми подивимось, чи не будеш ти в своїх шовках-оксамитах схожий на мокру курку!
Ясна річ, Всегаразд умів добре плавати. До того ж, хоча жив він у розкошах, багатство його не зіпсувало: приплив він до берега, став і сміється. Перелякана Веселунка підбігла до нього й побачила, що пишні шати його обернулися на мокре ганчір'я.
І тут принцеса дала волю своєму гнівові. Хоча крилаті мавпи на той час поховалися, вона звеліла своїм слугам переловити їх; позв'язувати крила і вкинути всіх у річку. Тут уже дідові було не до жартів: із позв'язуваними крильми всі мавпи потонули б. Він став благати Веселунку змилостивитися, та й Всегаразд заступився за бешкетників. Веселунка зрештою полагіднішала, але кару замінила іншою: зажадала від крилатих мавп присяги, що надалі й довіку вони виконуватимуть по три бажання кожного власника золотого шолома. А шолом вона подарувала в день весілля Всегараздові — кажуть, подарунок цей коштував їй півцарства. Звичайно, і дід, і всі крилаті мавпи мусили заприсягтися — от і вийшло, що тричі ми стаємо рабами власника золотого шолома, хай би ким він був.
— А Веселунка і Всегаразд? Що сталося з ними? — спитала Дороті.
— Цього я не знаю, — відповів Король, — бо після весілля Всегаразд скликав нас усіх до лісу й виголосив своє перше й останнє бажання. Через те, мовляв, що його дружині гидко на нас дивитися, наказ нам буде такий: ніколи більше не навертатися їй на очі. Ми радо підкорилися, бо, щиро кажучи, самі її боялись.
Більше ніхто ніяких наказів нам не давав, поки золотий шолом не попав до рук Лихої Відьми Заходу. За її велінням ми обернули в рабство моргунів, потім відвоювали в Оза Край Заходу. А тепер золотий шолом належить вам, і ви маєте право загадати нам ще два свої бажання.
Коли Король крилатих мавп завершив свою розповідь, Дороті подивилася вниз і побачила зелений осяйний мур Смарагдового Міста. Крилаті мавпи приземлилися перед міською брамою, обережно поставили на землю Дороті та її друзів, низько вклонились їм і, злетівши, зникли за хмарами.
— Це була дуже приємна подорож, — сказала дівчинка.
— Еге ж, — озвався Лев. — І ви знову врятували нас. Яке щастя, що ви прихопили з собою цей чудесний шолом!
ГРІЗНИЙ ОЗ ПОСТАЄ У ВСІЙ СВОЇЙ ВЕЛИЧІ
Коли мандрівники підступили до брами Смарагдового Міста, Дороті смикнула за шворочку дзвінка. їй довелося подзвонити кілька разів, перш ніж брама розчинилася й перед ними з'явився їхній давній знайомий — Вартовий. — Ти диви! — вигукнув він. — Повернулися?
— Як бачите, — відповів Страшило.
— А я гадав, що ви пішли на побачення з Лихою Відьмою Заходу.
— Ви не помилилися, — кивнув головою Страшило.
— І вона відпустила вас? — недовірливо спитав Вартовий міської брами.
— Може, й не відпустила б, якби не розтанула, — засміявся Страшило.
— Розтанула? Відьма розтанула? Це ж прекрасна новина! — вигукнув Вартовий. — А хто ж її розтопив?
— Дороті, хто ж іще, — поважно відповів Лев.
— Подумати тільки! — вражено прошепотів Вартовий міської брами й низько-низько вклонився дівчинці.
Він завів мандрівників до своєї маленької вартівні, знову дістав із великої скрині й надів їм усім на очі окуляри і, відчинивши внутрішню браму, вивів їх на вулицю Смарагдового Міста. Дорогою Вартовий повідомляв усім стрічним, що Лихої Відьми Заходу більше не існує, що її розтопила Дороті. Перехожі обступали дівчинку та її супутників, приєднувалися до них, і до дверей палацу великого Оза вони підходили вже в супроводі великого натовпу.
Зеленобородий солдат, що стояв на варті перед дверима, негайно пропустив мандрівників досередини, а там їх зустріла знайома зелена дівчина, яка зразу ж припровадила кожного до кімнати, в якій він жив раніше.
— Поки великий Оз покличе вас до себе, — сказала вона, — перепочиньте з дороги.
Солдат тим часом передав Озові рапорт про те, що Дороті та її супутники прибули назад, знищивши Лиху Відьму Заходу, але великий чарівник залишив цей рапорт без відповіді. Даремно мандрівники сподівалися, що Оз негайно запросить їх до себе. Він не покликав ні того дня, ні другого, ні третього, ні четвертого… Спочатку друзі нетерпеливилися, не знаходили собі місця, та зрештою почали обурюватись: чому Оз виявляє до них таку зневагу? Адже він послав їх у Край Заходу, знаючи, що там на них чигає смертельна небезпека. Отож на п'ятий день Страшило попросив зелену дівчину переказати Озові таке: якщо, мовляв, він не прийме їх негайно, вони покличуть крилатих мавп і з їхньою допомогою примусять його, великого чарівника, виконати свою обіцянку. Ця погроза так налякала Оза, що він зразу передав: "Чекаю на вас завтра в тронній залі о четвертій хвилині на десяту годину ранку". Великий чарівник одного разу вже зустрічався з крилатими мавпами у Краю Заходу, і, очевидно, зустрічатися з ними вдруге йому зовсім не хотілося.
Цілу ніч ніхто з мандрівників не спав. Кожен думав про завтрашнє побачення з Озом. Дороті задрімала лише на кілька хвилин, і їй приснилося, що вона вернулась до Канзасу й тітонька Ем зустрічає її з розкритими обіймами.
Наступного ранку рівно о дев'ятій годині зеле-нобородий солдат зібрав їх і повів до тронної зали великого Оза.
Кожен сподівався побачити чарівника таким, яким бачив його минулого разу. Але на превеликий їхній подив зала була порожня. І, налякані цим ще більше, ніж дивовижними перевтіленнями Оза, друзі боязко збилися докупи коло дверей.
Аж ось звідкілясь згори пролунав урочистий голос:
— Я Оз, великий і грізний. Що привело вас до мене?
Мандрівники розгублено обвели очима залу, але так нікого й не побачили. І тоді Дороті спитала:
— Де ви?
— Я скрізь, — відповів голос. — Але прості смертні не можуть бачити мене — для них я невидимий. Зараз я сяду на свій трон, і вам легше буде звертатися до мене.
І справді, голос начебто звучав тепер із трону. Мандрівники підійшли ближче, вишикувалися в рядок, і Дороті сказала:
— О великий Озе! Ми прийшли по те, що ви обіцяли нам.
— А що я вам обіцяв?
— Ви обіцяли, як тільки Лиху Відьму буде знищено, вернути мене до Канзасу, — нагадала дівчинка.
— А мені обіцяли дати мозок, — сказав Страшило.
— А мені — серце, — додав Бляшаний Лісоруб.
— А мені — сміливість, — завершив лякливий Лев.
— Скажіть, а Лиху Відьму справді знищено? — пролунав голос, і Дороті здалося, що він трішечки тремтить.
— Так, справді, — відповіла вона. — Я вихлюпнула на неї відро води, й вона розтанула в мене на очах — тільки калюжа лишилася!
— Ти ба, — здивувався голос. — Як просто і швидко! Що ж, гаразд, приходьте до мене завтра, я мушу все це обміркувати.
— Ви мали задосить часу, щоб усе це обміркувати, — сердито промовив Бляшаний Лісоруб.
— І далі чекати — нема дурних, — докинув Страшило.
— Ви ж пообіцяли — то виконуйте, будь ласка! — вигукнула Дороті.
А Лев вирішив, що чарівника не завадить настрахати, і ревнув так голосно й люто, що нажаханий То-то метнувся від нього вбік, налетів на ширму, яка стояла в кутку, й повалив її.