Але ніхто не помітив, бо це було в мозкові…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
у якому лунає зойк з підвалу
— У вас тут є пошта? — спитав я Гліба.
— За Станцією, недалеко. По той бік… — Квапливо й старанно, як Миронова, пояснив Гліб; йому хотілося, щоб я забув про його темне минуле!
— Там є телефонна будка? — спитав я. — Для міжміських переговорів?
— Одна будка є…
— Нам досить однієї! — вигукнув я так голосно й радісно, що всі підбігли до нас.
— Я знав, що ти придумаєш… Що ти знайдеш вихід! Такий у тебе талант! — сказав Принц Датський, який усе ще цінував чужі таланти.
— Зараз ми побіжимо на пошту, щоб урятувати Наташину маму і взагалі всіх наших батьків. Подзвонимо й скажемо, що все гаразд: затрималися, але до ночі приїдемо. Гліб покаже дорогу.
— Це велике діло! — сказав Принц, простягаючи свої довгі руки, щоб обняти мене. — І як усе велике, таке ясне й просте: подзвонити, заспокоїти. Це знахідка!
До чужих знахідок він також ставився з великою повагою.
Знову всі подивилися на мене з погано прихованим захватом: люди пам'ятають про останній вчинок.
Раптом Принц спохмурнів.
— Що сталося? — спитав я.
— Зовсім забув: у нас вдома немає телефону… Та це нічого. Мої батьки, на щастя, здорові.
І все-таки я поринув у задуму. Але ненадовго! Коли я починаю щось вигадувати, виникає справжня ланцюгова реакція: одна ідея чіпляється за другу. Так було й того разу. Я став навшпиньки й обняв благородного Принца:
— Даси мені свою адресу! Я продиктую її своєму старшому братові Кості, а він збігає і заспокоїть твоїх батьків.
В тому, що у Наташі є телефон, я не сумнівався. Я це просто знав. Іноді я набирав її номер і, якщо вона підходила, мовчки дихав у трубку. "Чого ви там дихаєте?" — сказала вона одного разу. Відтоді я перестав дихати.
— Веди нас, Сусаніне! — звертаючись до Гліба, урочисто мовив Покійник.
Я кинув на Гліба швидкий, але гострий погляд; сам того не знаючи, Покійник влучив у ціль: уранці Гліб, мов Сусанін, збивав нас з дороги. Тільки ж Сусанін вчинив так з ворогами, а Гліб із своїми друзями. В цьому була принципова різниця!
Ми побігли за Глібом. Чому ми поспішали, важко було сказати: до наступної електрички залишалося ще багато годин. Просто ми того дня звикли бігати, немовби нас весь час наздоганяла погоня. Але погоні, на жаль, не було! А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям. Подекуди виднілися калюжі, в які ми несхибно потрапляли. Грязюка нагадувала густу сіру кашу, яка апетитно чвакала під ногами. Дощ чимдалі дужчав, приємно освіжаючи в дорозі. Дерева ласкаво простягали до нас свої криві чорні руки…
Гліб біг поперед усіх. І не тільки тому, що ми не знали дороги: він, як і досі, дуже старався.
— О-он там! — на ходу крикнув Гліб, вказуючи на одноповерховий будиночок, над яким була синя, з білими літерами, вивіска: "Пошта. Телеграф. Телефон".
"Іще трохи, — мріяв я, — і Наташа зайде в будку, з якої все буває чутно. І я почую слова: "Мамцю, не хвилюйся!" Потім вона вийде й кине на мене швидкий, але вдячний погляд. А потім і ми будемо дзвонити… Грошей вистачить: адже батьки дали "про всяк випадок", а в підвалі витрачати їх не було на що!"
Вікна будиночка кликали, вабили мене до себе з такою силою, що я випередив Гліба. Ці вікна здавалися мені близькими й рідними до тієї хвилини, коли я побачив, що вони зсередини щільно зачинені віконницями.
Я одразу трохи відстав, і Гліб досяг будиночка перший. Але він не вибіг на ганок, а поступився, щоб я міг пройти. Я вибіг, смикнув за ручку, яка виявилася холодною і мокрою. А двері виявилися зачиненими.
"Вихідний день — неділя", — прочитав я на облізлій табличці.
О, які сумні несподіванки підсуває нам життя!
Усі дивилися на мене. В очах не було й тіні недавнього захвату. Я був на ґанку, а трохи нижче стояли п'ятеро моїх друзів — у порожньому селищі, на мокрій землі, під дощем, біля зачиненої пошти. І вони знову вважали, що я винен: якби я вранці не переплутав, вони б зараз їхали у теплому вагоні до своїх мам і тат. Я переплутав… Це знову стало для них моїм останнім вчинком. А про те, що, якби не я, вони б усі сиділи в підвалі, ніхто уже й не пам'ятав!
Так я думав, поки не помітив у очах Наташі щось інше. Я побачив у них чекання й надію. Як це було вже не раз того дня. Вона ще покладалася на мене!
І знову почалася ланцюгова реакція: ідеї одна за одною полізли мені в голову!
— А якщо побігти до сусідньої станції? Це далеко?
— Півгодини бігу, — відповів Гліб. — Але районна пошта тут… А там немає будок…
— Неділя — для всіх неділя! — похмуро виголосив Покійник. — Ти вважаєш, там уже почався понеділок?
— Навіщо ж так? — несподівано обірвав його Принц. — Навіщо говорити під руку?
— Ну, якщо він думатиме рукою, наші батьки приречені!
— Покійнику, не чіпай Алика! — сказав Принц Датський так само грізно, як говорив колись мені: "Не чіпай Покійника!" У його грудях билося чесне, благородне серце! Підтримка запалила мене:
— А куди ти, Глібе, вчора дзвонив з міжміської? Щоб попередити Племінника… Ну, про те саме… про що, ти знаєш. Куди ти дзвонив?
— На дачу.
— Виходить, там є телефон?
— Так. Його дідусеві… Він виступав на телефонній станції, і йому… Там навіть табличка… На апараті. "Гл. Бородаєву від вдячних читачів…"
— З цього телефону ти, Наташо, й подзвониш! — проголосив я з ґанку, наче з трибуни. — А потім, якщо залишиться час, і ми подзвонимо…
— Ні, — сказав Гліб. — Ти не знаєш Григорія. Він не дозволить… Коли ми його…
Гліб ще не знав головного — він не читав мого напису на столі: "Племіннику! Вітай свою тітку!" А якщо Племінник, на відміну від Гліба, вже прочитав ці слова? Тоді він і поготів не пустить нас до телефону! А то ще й зажене назад у підвал… Зустрічатися з ним страшно!
Так я думав, а вголос сказав:
— Що нам Племінник! Шестеро одного…
— Не ждуть! — підказала Миронова. І вперше в житті підказуючи, не вгадала.
— Не бояться! — поправив я її. І повторив: — Шестеро одного не повинні боятися!
— Ти не знаєш Григорія, — знову сказав Гліб. — Він же сидів… А ми не сиділи… Нам не подужати…
— Побачимо! — вигукнув я. Але, як і досі, стояв на гайкові, поспішати на "стару дачу" якось не дуже хотілося.
На допомогу мені прийшла ланцюгова реакція: нова ідея яскраво спалахнула серед ранніх сутінків!
— Він нас і пальцем не зачепить!
— Пальцем, звичайно, — заскиглив Покійник. — А ти бачив, який у нього кулак?
— Не бачив! І жоден з вас не побачить, — сказав я впевнено. — І самого Племінника ви не побачите!
— Хіба це можливо? — і далі сумнівався Покійник. — Можливо!
— Хіба Племінник щез? Випарувався? — Від страху Покійник знову почав розмовляти запитаннями.
— Коли ви зайдете в дачу, там нікого не буде, — сказав я. — Ви вірите мені?
— Віримо, — сказала Наташа.
Це було мені скромною нагородою.
— Побігли! — гукнув я.
І всі знову побігли.
Якби хтось того дня спостерігав наші переміщення збоку, то вирішив би, що діється щось дуже дивне й підозріле. Спершу ми мчали від дачі до лісу. Зупинилися, помахали руками навколо Покійника й знову помчали. Потім зупинилися на платформі, знову помахали, порадилися і, ляпаючи одне на одного бризками грязюки, побігли до пошти. Знову зупинилися, знову помахали, порадилися і щодуху помчали назад до дачі… Тепер уже я весь час біг попереду, мов вожак, який обов'язково є в кожній зграї — пташиній, собачій і будь-якій іншій. Мені не потрібна була тепер допомога Гліба: я сам знав дорогу.
Повертаючись на дачу, ми кілька разів відпочивали. Кожен по-своєму. Покійник одразу падав на пеньок чи лаву і дихав усіма частинами свого тіла: носом, ротом, животом і плечима. Принц Датський ходив, по-спортивному високо піднімаючи ноги, зводячи і опускаючи руки, глибоко й рівно дихаючи, Гліб починав прогулюватися десь далі від мене: він уникав моїх очей і запитань. Здавалося, він хотів, щоб я забув про його існування. І про розслідування, яке все ще не було завершене: мені бракувало часу. Зненацька він повертав голову, наче за деревами й за кущами його наздоганяли мої болісні сумніви: "Навіщо ти, Глібе, це зробив? Навіщо?!"
Миронова, ледве зводячи подих, все ж піднімала руки й питала: "Треба відпочивати?", даючи зрозуміти, що, коли знадобиться, коли буде наказано, вона тут-таки, не зупиняючись, помчить далі.
Але, загалом, всі мали вигляд змокрілий, захеканий. Навіть я ледь помітним рухом витирав з лоба краплини втоми. І тільки Наташі втома була до лиця. Лише з легкого, ледь помітного рум'янцю та по блиску великих сірих очей, які сліпили мене, можна було здогадатися, що вона трохи стомилася. Я був певен, що не існує в житті таких ситуацій, які б заскочили Наташу зненацька і могли б їй зашкодити. Усе їй було до лиця, і через це мені ставало страшно…
Коли показалася "стара дача", яка зовсім не була старою, мої друзі знову вирішили перепочити. Вони боялися до неї наближатися. Так, гостра спостережливість підказала мені, що вони боялися.
Гліб завжди трохи нахилявся і, здавалося, полюбляв вивчати землю у себе під ногами. Раніше це було від скромності, а того дня, як я вже казав, він боявся зустрітися поглядом зі мною. Зі мною, який багато що зрозумів, багато що знав про нього, але дещо іще не дорозслідував.
Проте на останньому привалі Гліб підійшов і сказав:
— Ти не знаєш Григорія… Його всі тут… Як вогню! Адже він сидів… За бійку… Сидів!
— І ще посидить! — сказав я.
— Де?
— Не там, де раніш, але посидить. Поки що це таємниця.
Всі інші мовчки переступали з ноги на ногу, але очі їхні намагалися зупинити, вдержати мене. "Мудрий в дачу не зайде, мудрий дачу обійде!" — промовляли погляди друзів. І хоч я того дня переконався, яка мудра народна мудрість, цього разу вона мене не влаштовувала. Я вступав з нею в конфлікт!
Нарешті Принц Датський не витримав і вигукнув:
— Ти сміливий, Алику! Ти найсміливіший з нас!
Він поважав чужу відвагу.
— Я знаю, що мої вірші не приносять нікому особливої радості, — сказав він. — Але я ніяк не можу відвикнути…
— Від чого?
— Висловлювати свої почуття у віршах.
— Чому ти про це заговорив?
— Тому що спали мені на думку деякі рядки. Поки ми бігли. Відійдемо на хвилинку. І я прочитаю. Тобі одному!
Я зрозумів, що нічого поганого Принц про мене скласти не міг. Тому мені схотілося, щоб Наташа теж почула рядки, що спали Принцові на думку.