Вони, зрозуміло, не поспішали і весь час повертали одночасно свої голови то праворуч, то ліворуч. А коли оглядалася одна лялька, то за нею те саме робили й дві інші.
— Хлопчик не натішиться нами, — впевнено казали вони, — бо з трьома ляльками він зможе гратися в театр. А що йому робити з однією іграшкою?
— Гаразд, гаразд, тисяча розпоротих китів! Ідіть уже, і нехай вам щастить!
— Щиро дякуємо, синьйоре Капітане! — гукнули Артистки.
І, йдучи вгору по сходах, вони розмірковували так:
— Дарма, що нашого хлопчика звуть не Франческо, а Паоло, ми все одно будемо його любити. Ми любитимемо його втричі більше, ніж будь-хто, бо в нас троє сердець.
І вони згорда поглядали на груди, щоб пересвідчитися, чи серця ще на місці. Серця червоніли, наче вишні, і були гарячі, мов жарини.
"Якщо наш хлопчик мерзнутиме, ми його зігріємо", — думали вони про Паоло.
Що за дивні думки? Щоб іграшка гріла?
А втім, чом би й ні: адже гріють не тільки печі й грубки. Лагідні слова і навіть три ляльки на шворочках можуть зігріти дитячі серця.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Капітан Півбороди вирушає в плавання
На другій зупинці дійшла черга і до Капітана Півбороди.
Ось як це сталося. Мотоцикліст підняв руку і зупинив колону.
— Дім Маріно Россі,— оголосив він, не заглушаючи мотора.
— Маріно? Є й такий хлопчик? Маріно! Тисяча китів-моряків! Це вже стосується мене…
Сподіваюся, ви впізнали голос Капітана Півбороди.
— Якщо його звуть Маріно, то йому має подобатися море. А коли йому подобається море, то йому потрібний і корабель. А коли так, то у мене до його послуг найшвидший і найміцніший у світі трищогловий корабель. Друзі, допоможіть мені спустити корабель з платформи.
Щоб зайти в дім Маріно, треба було подолати три східці.
Головний Інженер-Конструктор змайстрував спеціальний жолобок, який підставили під Вітрильник. Потім усі роботи потягли за трос і витягли корабель через три східці аж до порога.
Маріно — італійською мовою означає "матрос, моряк".
— Дякую! Все інше тепер я сам влаштую! — заявив Капітан Півбороди. — Можете їхати собі далі, друзі. Дайте мені змогу хутенько зробити лад на кораблі. Ну, йдіть, чого чекаєте? Тисяча копчених китів, чого ви поставали, мов укопані?
Проте іграшки стояли, опустивши руки, і сумно, з сльозами на очах дивилися на Капітана. Він таки був любий кожному.
Хоч іноді Півбороди й лаявся, та всі знали, що не від злості.
— Не хвилюйтеся так, мій любий! — сказав Срібна Пір'їна, вийнявши з рота люльку.
— Хто це хвилюється? Що це означає — хвилюватися? Я цього слова зовсім не розумію. Навіть словника нема, щоб подивитися, що воно означає. А якби й мав словника, то не шукав би, — буркнув Капітан.
А насправді хвилювався й він, старий морський вовк, Капітан славетного трищоглового Вітрильника.
— Ми ще побачимося, — сказав Капітан, — адже земля обертається. Чи, може, ви не вчили географії? Лише гори стоять нерухомо на своїх місцях, проте я тут зовсім не бачу гір.
Але ніхто й з місця не рушив; усі дивилися на Капітана, аж поки він зник за дверима, потягши за собою на ланцюзі трищоглового Вітрильника.
Капітан, звиклий до океанських бур і гроз, потрапивши до кімнати, швидко і без труднощів зорієнтувався. Він миттю помітив те, чого йому найбільш бракувало: велику миску, повну води, в якій вистачало місця для Вітрильника.
"Миску, мабуть, приготовано для вмивання", — вирішив Півбороди, який завжди любив на самоті побалакати сам з собою. І зразу ж сам собі відповів: "Безперечно. Як же мені кортить побачити Маріно, коли він завтра вранці прибіжить умиватися. Присягаюся, він ще буде напівсонний і спочатку нічого не помітить. Хлопець простягне руки до миски, боячись доторкнутися до холодної води, і наштовхнеться на ніс чи на щогли Вітрильника або й на самий прапс. От тоді він розплющить здивовано очі! В цю мить я й привітаю його по-військовому і скажу: "Я Капітан Півбороди, і мій флот до ваших послуг".
Отак розмовляючи сам з собою, Півбороди за допомогою стільців, ослінчиків та якірного ланцюга спустив свій кораблик у миску, де він спокійно заколихався на воді.
— Нарешті ми на воді! — вигукнув задоволено Капітан. — Ніч зоряна, сніг перестав мести, до мусонних вітрів ще далеко, на горизонті ні акул, ні піратів. Доки розвидниться, і покуняти можна.
Так він і зробив.
А коли Капітан прокинувся вранці, все сталося так, як він і передбачав.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Неймовірні пригоди коробки Кольорових Олівців
Отак від будинку до будинку, від дверей до дверей рідшали лави наших подорожніх. У багатьох вагонах Голубої Стріли не було вже жодного пасажира. А ті, хто ще залишився, блукали з вагона у вагон, і це страшенно гнівило Начальника Поїзда, який намагався примусити їх шанувати правила залізничного транспорту.
— Пасажирам заборонено переходити з одного вагона в інший!
— Не вихиляйтеся з вікон, це — небезпечно!
— Ті, у кого квиток третього класу, щоб не сміли й дивитися на вагон першого класу, а то оштрафую.
Проте всі його зусилля добитися ладу були марні. Пасажири втратили спокій і поводилися, як діти, що повертаються додому з літнього табору.
На кожній зупинці хто-небудь злазив, прощався з усіма, і поїзд їхав далі.
Однак розповісти вам історію кожного пасажира Голубої Стріли я не маю змоги, бо й сам не все знаю. Знаю тільки, що, наприклад, роботи, які врятувалися, коли Генерал висадив у повітря місток через баюру, вишикувалися по команді Головного Інженера-Конструкто pa і вмить збудували вітряка на подушці хлопчика, до якого потрапили. Хлопчина, прокинувшись уранці, зразу почав крутити ручку, і вітряк замахав крильми, чекаючи, коли який-небудь Дон-Кіхот спробує напасти на них.
Мотоциклісту також надокучило трястися на своєму мотоциклі, і він вирішив припинити подорож. Хитрун вибрав будинок маленького механіка, що лагодив скати мотоциклів, сподіваючись, що в майбутнього господаря знайдуться при потребі всі необхідні запасні частини і для його машини. Мотоцикліст передав адреси Машиністові Голубої Стріли, який відтепер міг вести поїзд, куди сам хотів, бо і йому вже остогидло плентатися то за собачим хвостом, то душитися в синьому димі, який густо валив з вихлопної труби мотоцикла.
Індіанці та ковбої тепер ледве встигали за Голубою Стрілою. Поїзд, звичайно, не стомлюється ніколи, а от з кіньми справа зовсім інша: їм через певний час треба неодмінно давати відпочинок. Коники індіанців ще могли брьохатися в снігу, але коні ковбоїв уже зовсім пристали.
Отож, коли мандрівники під'їхали до барака, де у вікнах замість шибок були газети та журнали, які рясніли малюнками індіанців та ковбоїв, наші герої одразу відчули себе вдома. Вони позіскакували з коней, зайшли в хатину і стали табором на сіннику, простеленому на долівці. На ньому спали, обнявшись, двоє замурзаних хлопчиків. їхні обличчя навіть уві сні були веселі й симпатичні.
Індіанці та ковбої не розпалювали багаття, тому що боялися підпалити сінник. Проте вони напнули намети і, прив'язавши коней, спокійно полягали спати. Тільки Срібна Пір'їна не спав. Адже великі вожді індіанців ніколи не сплять. Вдень і вночі вони смокчуть свої довгі люльки і думають. Ніхто не знає, про що вони думають, бо говорять вожді дуже мало: з кожних десяти думок зрідка щастить почути, може, одну; інші дев'ять вони зберігають у таємниці. Через це індіанські вожді такі й мудрі. Недаремно одна індіанська приказка говорить: "Мовчуни знають удвічі більше, ніж базіки".
Тепер у поїзді залишилися тільки Начальник Вокзалу, Начальник Поїзда, Машиніст та Кольорові Олівці, що повилазили з коробки і позаймали кожен окреме купе. Так вони не заважали один одному, бо, як вам відомо, Кольорові Олівці мають дуже довгі ноги, для яких потрібно чимало місця.
У списку адрес тепер лишилося тільки двоє хлопчиків: якийсь Франко та якийсь Роберто. Перед будинком Франко позлазили Олівці. З ними трапилася (я вам про це зараз розповім!) дивна-предивна, ще ніким і ніколи не чувана історія. Франко саме не спав: витягшися на ліжку, він лежав, підклавши кулаки під голову, і дивився на стелю. Тому він зразу побачив, як Олівці один за одним пролізли крізь замкову шпару і попадали на підлогу з легеньким стукотом.
— Привіт! — весело зустрів їх Франко.
— Привіт, Франко! — відповіли, не задумуючись, Олівці. Але Жовтий, що завжди любив посміятися з чого-небудь, воднораз додав:
— А ти чого не спиш? Ну, це вже не годится! Всі діти новорічної ночі мусять спати.
— Це я знаю, але чому ж це ви…
— Не будемо сперечатися: ми дісталися сюди пішки, а не на Феїній мітлі. Ти таки правильно зрозумів, хоч це і мусило залишитися таємницею.
— А я…
Тут Синій Олівець, який був моторніший за Жовтого, випередив його і заявив:
— Слухайте! Врешті, це не біда, що дитина не спить! На мою думку, це навіть краще: ми зможемо одразу подружити з нею.
— Я також цієї думки, — прощебетав Червоний, найвеселіший серед усіх Олівців.
— Ну, а я погоджуюся з Жовтим, — висловив і свою думку Зелений. — Адже він мені доводиться двоюрідним братом.
Диви, а я й забув розповісти про їхні родинні зв'язки! Це досить складна історія. Так Зелений був двоюрідний брат Жовтого і Синього, а Оранжевий — двоюрідний брат Жовтого та Червоного. А ще між ними існує багато інших, не таких важливих родинних зв'язків, заплутаних, як і всі родинні зв'язки на землі…
— Ну, годі вже! — вигукнув Франко примирливо. — Бачу, ви починаєте сперечатися. А я вважав, що кольори завжди в дружбі між собою…
— Помиляєшся, хлопче, — зауважив Жовтий. — Хіба ти ніколи не чув про існування колірних контрастів? Але стривай, ти нам так і не розповів, чому й досі не спиш…
— Просто сон не приходить, то й не сплю…
— Значить, ти поганий хлопчик. Не сплять цієї ночі лише ті діти, у яких нечисте сумління…
— Ні, сумління у мене чисте, а от шлунок зовсім порожній, бо нічого було вечеряти.
— От бачите, — повчально промовив Синій. — Адже я з самого початку казав, що він хороший хлопчик.
— Де там хороший! — заперечив Зелений. — Раз йому вечеряти не дають, значить, він хлопець поганий.
— Ні, — пояснив Франко, — це значить, що у нас нема чого їсти. Мама дуже рано поклала мене спати, сподіваючись, що сон прожене голод, а воно трапилося навпаки: голод прогнав мій сон. Та я вже цьому навіть радий, адже мені так було цікаво спостерігати, як ви пролазили крізь шпарку в дверях.