до н.е., коли нові культурні процеси, що охопили землеробські громади і яким археологи дали назву кукутень-трипільської культури, призвели до швидкого просування землеробських поселень на схід за Дністер і в долину річки Буг. Цей новий культурний комплекс проіснував 2000 років на межі між півострівною частиною Європи та степом. Далі, у долинах Дніпра й Дінця, племена мисливців-збирачів почали випасати свійську рогату худобу, свиней, овець і кіз, причому частка одомашнених тварин тут коливалася від 30 до 75 відсотків. На момент приблизно 5200 р. до н.е. скотарство існувало у долині Дністра, звідки воно поширювалося на схід, і десь в 4700 р. до н.е. досягло Волго-уральського степу. Про зростаючу важливість скотарства у житті степових суспільств свідчать знахідки жертвоприношень тварин у людських похованнях. У Хвалинському могильнику, що розташований в центрі Поволжя, 158 людських поховань супроводжували 52 вівці чи кози, 23 голови великої рогатої худоби та 11 коней (невідомо, чи були ці коні дикими чи одомашненими). Принесення в жертву цінних свійських тварин є ознакою як їхньої значущості, так і тісних стосунків, що склалися тепер між людьми та їхніми отарами й стадами. Менше можна сказати про те, на яких територіях було засвоєно вирощування зернових. В археологічних пам'ятках у долині Дніпра знаходять невеликі кількості пшениці, ячменю та проса, але за її межами зернові культури навряд чи були відомі до 4200 р. до н.е.
У дослідженні стосунків між повністю сільськогосподарськими громадами східної Європи та мисливцями-збирачами степової та лісостепової зони звертає на себе увагу стійкість традицій корінних народів. Тоді як у півострівній частині Європи нові навички землеробства були швидко засвоєні, на сході, за Дністром, а пізніше за Дніпром, зберігався місцевий життєвий устрій. Для цього, безперечно, було багато підстав. Здається, що енергія руху перших землеробів-мігрантів була спрямована на захід, у більш придатні для життя лісисті регіони Європи з помірним і середземноморським кліматом. Цікаво також, чи могла чарівність заходу сонця заохочувати людей йти за ним і стати фактором західної колонізації? Землероби, що пішли на схід, зіткнулися з зовсім іншим середовищем. То був степ, мешканці якого були добре пристосовані до відкритого ландшафту, і чиї засоби існування ґрунтувалися на рибальстві та полюванні на оленів і коней. Цей край був набагато менш сприятливим для землеробів. Згодом мисливці почали розводити свійську рогату худобу, овець і свиней, і перетворилися на скотарів, але між ними й землеробами залишилися разючі відмінності. Степ зберіг свою ідентичність.
Східноазійська колиска цивілізації
У східній Азії осіле землеробство розвинулося в період між 8000 і 6000 рр. до н.е. у двох окремих регіонах, долинах річок Хуанхе та Янцзи, і базувалося на вирощуванні двох дуже різних культур, проса та рису. Одомашнення сільськогосподарських культур і тварин у цих двох долинах відбувалося цілком незалежно від аналогічних процесів, що відбувалися у Південно-Західній Азії приблизно в той самий час. Спільним було лише те, що в обох регіонах мисливці-збирачі реагували на швидкі зміни умов навколишнього середовища після закінчення останнього льодовикового максимуму.
2.14 У Південно-Східній Азії існувало два регіони розвитку сільського господарства. У долині Хуанхе основною культурою було просо, тоді як долина Янцзи мала ідеальні умови для вирощування рису. До 3-го тисячоліття розведення цих двох культур поширилося далеко за межі регіонів їхнього походження.
Ці дві зернові культури, що стали основою землеробства, вимагають дуже різних умов вирощування, і в дикому стані трапляються в досить несхожих середовищах. Дикий рис (Oryza rufipogon) потребує багато тепла й вологи. Це, по суті, болотяна рослина, яка має рости в стоячій воді. У своєму природному стані його можна було зустріти лише там, де кількість опадів становила не менш ніж 1000 мм на рік, і де літні температури, необхідні для визрівання, перевищували 16 °C. Такі умови існували в деяких частинах Південно-Східної Азії, і станом на 13 000 р. до н.е., внаслідок пом'якшення клімату після останнього льодовикового максимуму, вони поширилися на північ і досягли долини річки Янцзи.
Зрештою були культивовані два різних види проса: звичайне просо (Panicum miliaceum) і чумиза , або італійське просо (Setaria italica). Дикий предок звичайного проса остаточно не встановлений, але його трав'янисті різновиди поширені на території всієї Центральної Азії від Монголії до Каспійського басейну. Дикий предок чумизи був ще більш поширеним, і територія його розповсюдження досягала Європи, але в зоні Родючого Півмісяця він не траплявся. Обидва сорти проса росли у дикій природі на лесових ґрунтах басейну річки Хуанхе, і саме в цьому регіоні вони були вперше культивовані.
Початок вирощування рису в долині Янцзи
На момент 13 000 р. до н.е. долина річки Янцзи була розташована в зоні, де рис міг рости в природному середовищі. Пізніше, в умовах більш теплого клімату, що склалися після пізнього дріасу, одомашнений рис поширився далі на північ аж до долини річки Хуай. У середній течії річки Янцзи, де вона текла через низовину з багатьма озерами, та в районі дельти ближче до гирла річки, умови для дикого рису були ідеальними, і саме тут розпочалася його культивація.
Кілька печерних поселень з багаторічними культурними нашаруваннями, що виходили на долину середньої течії річки, надали вирішальні свідчення зростаючого значення дикого рису в харчуванні мисливців-збирачів і поступового переходу від його дикого (O. Rufipogon) до культурного (O. Sativa) різновиду. Одні з найбільш інформативних послідовних культурних шарів знаходяться в печері в Дяотунхуані, де накопичені відкладення охоплюють період з 12 000 до 6000 рр. до н.е. Дикий рис вперше з'являється в шарі, датованому приблизно 11 000 р. до н.е., коли температура стала достатньо теплою, щоб він почав рости в кількостях, які доцільно було б збирати. Ця територія лежала на самій межі життєздатності рису, і, коли розпочалося похолодання пізнього дріасу, дикий рис майже зникає. З поверненням теплих умов, між 9000 і 8000 рр. до н.е., збирання рису знову пожвавилось, але тепер поруч із дикими почали з'являтися і культурні сорти. Після цього частка культурних форм швидко зростала, аж поки приблизно в 6000 р. до н.е. вони не стали повністю переважати. З огляду на таку інформаційну послідовність, виникає спокуса припустити, що під час похолодання пізнього дріасу врожаї дикого рису, який тут перебував на межі своєї життєздатності, зменшилися, і це спонукало збирачів, які стали залежними від нього, почати маніпулювати рослиною, що призвело до селекції більш стійких окультурених форм. Водночас із переходом від дикого рису до культурного простежуються також інші важливі зміни. У нижніх шарах знаходять кістки диких свиней і курей, але, здається, що на момент 6000 р. до н.е. обидві тварини були одомашнені. Поява гончарних виробів в 9-му тисячолітті є ще однією ознакою того, що суспільство ставало все більш осілим.
Історія, зафіксована в товщі нашарувань печери Дяотунхуань, і яку підтверджують матеріали з інших навколишніх пам'яток, малює переконливу картину переходу від мисливства-збиральництва до повномасштабного відтворювального господарства в середній частині долини Янцзи. За браком археологічних свідчень на користь протилежних теорій можна припустити, що вирощування рису могло розпочатися саме тут. Але це не виключає інші можливості. Нещодавні генетичні дослідження припускають, що справжній осередок одомашнення рису міг лежати в долині річки Сіцзян на півдні Китаю, але наразі немає жодних археологічних доказів на підтвердження цього.
Приблизно після 7000 р. до н.е. на пагорбах і рівнинах навколо озер у середній частині долини Янцзи люди почали засновувати постійні поселення. Рис тепер був основною культурою, але для збагачення раціону харчування тут також збирали інші водні рослини, як-от їстівний лотос і водяні горіхи, а також розводили свиней і курей. Така стабільність базових засобів для існування сприяла зростанню кількості населення, що вимагало ускладнення соціальних систем. В наслідок цього почали з'являтися самобутні регіональні культури.
Досвід вирощування рису з долини Янцзи поширювався назовні. До середини 3-го тисячоліття він розповсюдився на північний захід у долину річки Хуанхе та на південь до В'єтнаму й Таїланду. Станом на 2000 р. до н.е. технологію вирощування рису засвоїли землеробські громади Кореї, які впродовж двох тисячоліть вирощували просо. Добре пристосовані до місцевих умов мисливці-збирачі японських островів, зрештою, також почали вирощувати рис, але це сталося не раніше 300 р. до н.е. У долині Гангу вирощування рису відоме з 2-го тисячоліття. Вважалося, що індійський різновид (O. indica) походить від місцевої дикої форми, але нещодавні генетичні дослідження довели, що він виник приблизно у 2000 р. до н.е. з сортів, які спочатку набагато раніше вирощували у долині Янцзи.
Початок вирощування проса в регіоні річки Хуанхе
Клімат у регіоні річки Хуанхе на півночі Китаю більш посушливий і холодний, ніж у долині Янцзи. Здебільшого це зона горбистих низин з лесовими ґрунтами. По закінченню періоду останнього льодовикового максимуму це був відкритий степ, подекуди вкритий хвойними деревами, де паслися табуни диких коней, стада оленів, газелей і носорогів, а також певна кількість диких овець. Разом з потеплінням клімату, яке було ненадовго затримано похолоданням пізнього дріасу, рослинність поступово змінилася відкритим листяним рідколіссям упереміж з ділянками трав'янистих рослин. Земля тут добре зрошувалася стоками з льодовиків у глибині Азії. Саме тут були поширені дикі попередники культурного проса – як чумизи, так і проса звичайного. Звичайне просо було більш стійким до посухи й могло займати природні ніші, менш придатні для чумизи. До 8000 р. до н. е. мисливці-збирачі, які мешкали в долині річки Фен і полювали на джейранів, зрізали дику чумизу кам'яними серпами та розтирали в борошно, додаючи його до свого раціону харчування.