Психологи та Соціологи в своїх рідкісних працях, присвячених Вічності, називали це "ототожненням". Вічні ототожнювали себе із Сторіччям, у якому вони працювали. І турботи Сторіччя дуже часто ставали їхніми власними турботами.
Вічність вела запеклу боротьбу, щоб вигнати біса ототожнення з душі своїх вихованців. Жодного Вічного не мали права призначити на роботу ближче, ніж за два Сторіччя до Часу, в якому він народився. Перевагу віддавали тим Сторіччям, де спосіб життя помітно відрізнявся від того, який існував у рідному для спеціаліста Сторіччі. (Харлан подумав про Фінджі, який працював у 482-му). І навіть більше, як тільки Вічного запідозрювали в "ототожненні", його негайно переводили в інший Сектор. Харлан побився б об заклад, що Ферук не втримається на своєму місці більше як один біорік.
І все-таки люди нестримно прагнули знайти свою "домівку" в Часі. Одержимість Часом — хто про неї не знає? З якихось незбагненних причин аж надто вабили до себе Сторіччя з розвиненою космічною технікою. Ці причини давно вже слід було дослідити, й так і сталося б, коли б Вічність не потерпала від хронічної нехоті глянути збоку на саму себе.
Ще місяць тому Харлан зневажливо обізвав би Ферука сентиментальним слюньком, наївним телепнем, який розкисає тільки через те, що викреслили з нової Реальності електрогравітацію, й нападає на ті Сторіччя, які хочуть одержати протиракову сироватку.
Він міг би навіть доповісти про нього кому слід. Тим паче, що це належало до його обов'язків. Ясно, що цій людині більше не можна довіряти.
Однак тепер зробити так він уже не міг. Він навіть співчував Розраховувачеві. Його власний злочин був набагато страшніший.
І знову думками він полинув до Нойс.
Тієї ночі Харлан заснув пізно, а коли прокинувся — яскраве сонячне проміння вже пробивалося крізь напівпрозорі стіни, розсіюючись по кімнаті матовим світлом. Харланові здалося, ніби він лежить на хмарині, в туманному вранішньому небі.
Нойс, сміючись, термосила його:
— Господи, тебе не добудишся!
Харлан зробив гарячковий рух, щоб натягти на себе простирадло чи ковдру, та ні того, ні другого не було. Тоді він згадав, що відбулося між ними, і його обличчя спалахнуло рум'янцем. Що йому тепер робити?
Але тут нова думка осяяла його, й Харлан різко опустив ноги на підлогу.
— Вже перша година? Невже я проспав?
— Заспокойся, зараз тільки одинадцять. Тебе давно вже чекає сніданок.
— Дякую, — буркнув він.
— Іди вмивайся. Одежу я тобі приготувала.
— Дякую.
Він снідав, не підводячи очей. Нойс сиділа навпроти, спершись ліктем на столик і поклавши підборіддя на долоню. Її густе темне волосся було зачесане на один бік, а вії здавались неприродно довгими. Вона нічого не їла, тільки пильнувала кожен його рух.
— Де ти повинен бути о першій?
— На аероболі, — промимрив він, — я придбав квиток.
— Цікава гра. А я пропустила цілий сезон через той стрибок у Часі. Хто сьогодні виграє, як ти гадаєш, Ендрю?
Вперше почувши своє ім'я з її уст, Харлан геть збентежився; його аж замлоїло. Він заперечливо похитав головою й спробував надати своєму обличчю суворого, неприступного виразу. Досі йому так легко це вдавалося!
— Ти повинен знати. Адже ти вивчив весь наш період. Хіба не так?
Сказати правду, йому хотілося зберегти рівний, холодний тон, та ніяк не щастило позбутись ніяковості.
— Стільки подій відбувається в Часі і в Просторі. Хіба запам'ятаєш таку дрібницю, як рахунок матчу?
— Ти просто не хочеш сказати мені, — вередувала вона.
Харлан не відповів. Він наштрикнув на виделку маленький соковитий плід і вкинув у рот.
Помовчавши трохи, Нойс заговорила знову:
— А хіба ти не бачив, що робилося в цих краях перед тим, як ти сюди прибув?
— Не розпитуй мене, Н-нойс. — Йому було важко вимовити її ім'я.
— Хіба ти не бачив нас? Хіба ти не знав із самого початку, що ми...
Голос Нойс звучав тихо й лагідно.
— Ні, ні, я не можу побачити себе, — затинаючись проказав Харлан. — Адже я не належу до Реаль... Мене тут не було, поки я сюди не прибув. Я не можу тобі цього пояснити.
Харлан украй збентежився й розгубився. Одне те, що вона завела розмову про такі речі, а друге — він сам міг потрапити в пастку, якби повністю вимовив слово "Реальність" — найбільш заборонене слово в розмовах із Часів'янами.
Вона здивовано звела брови, й очі її зробилися геть круглі, в них затанцювали лукаві бісики.
— Тобі соромно?
— Нам не слід було цього робити.
— Чому? — З погляду 482-го Сторіччя її запитання було зовсім невинним. — Хіба Вічним це не дозволяється?
В її голосі вчувалися жартівливі нотки, мовби вона запитувала, чи дозволяється Вічним їсти.
— Не називай мене Вічним, — сказав Харлан. — А коли тебе так цікавить: здебільшого — ні.
— Ну то не кажи їм. І я не скажу.
Вона підійшла до нього, відштовхнувши з дороги плавним рухом стегон маленький столик, що стояв між ними, й сіла йому на коліна.
На якусь мить він заціпенів з простягнутими вперед руками, немов хотів зупинити її. Та марне. Нагнувшись, вона поцілувала його в уста, й від того поцілунку сором і збентеження безслідно зникли. На всім світі вони були тільки вдвох — він та Нойс.
Харлан не помітив, коли вперше ступив на шлях, заборонений професійною етикою Спостерігача, — почав замислюватися над проблемами даної Реальності й природою Зміни, що саме планувалася.
Майбутня Зміна не торкнеться болючих проблем Сторіччя: ні вільної моралі, ні штучного вирощування людського плоду, ні матріархату. Все це було в попередніх Реальностях і Рада Часів спокійно й незворушно дивилася на такі речі. Фінджі сказав, що Зміна буде майже непомітна.
Скидалося на те, що майбутня Зміна Реальності стосуватиметься групи людей, яких він спостерігав. Вона зачепить привілейовані класи, аристократію, багатіїв, так звані "вершки суспільства". Найбільше його хвилювало те, що Зміна, мабуть, зачепить Нойс.
Останні три дні був немов у тумані, невеселі думки затьмарювали навіть радість зустрічей з Нойс.
— Що сталося? — стурбовано запитувала вона. — Досі ти був зовсім не такий, як там, у Вічн... у тому місці. Тебе нічого не гнітило. А тепер ти такий сумний. Це через те, що треба повертатися назад?
— І через те також, — відповів Харлан.
— Тобі обов'язково повертатися?
— Авжеж.
— А що буде, коли запізнишся?
Харлан мало не всміхнувся.
— Їм не сподобалося б моє запізнення, — сказав він, сумно подумавши про два запасні дні, передбачені інструкцією.
Вона ввімкнула музичний інструмент, і полилася ніжна мелодія; хаотичні звуки, що народжувалися в творчій його утробі, фільтрувалися з допомогою складного математичного пристрою і сполучалися в приємні музичні комбінації. Вони повторювалися не частіше, ніж мереживо сніжинок, і були не менш прекрасні своєю довершеністю.
Зачарований музикою, Харлан не зводив з Нойс очей; його тривожні думки снували довкола неї. Ким вона стане в новій Реальності? Рибною торговкою? Фабричною робітницею? Огрядною, змарнілою, вічно хворою матір'ю шістьох дітей? Хоч би ким вона стала, вона забуде Харлана. В новій Реальності він уже не буде часточкою її життя. І хоч би ким вона стала, вона вже не буде колишньою Нойс.
Він не просто закохався. (Дивна річ: уперше в житті він подумки вимовив це слово й воно не вразило його). Він закохався в Нойс безмежно. Закохався в її манеру одягатися, ходити, розмовляти і навіть — у її кокетування. Двадцять сім років, прожиті нею в цій Реальності, її досвід зробили Нойс саме такою. В попередній Реальності, біорік тому, вона не була його Нойс. Не буде вона його Нойс і в наступній Реальності.
Може, та нова Нойс, буде краща з усіх поглядів. Але він достеменно знав одне: йому потрібна саме ця Нойс, яка сидить навпроти нього, яку він бачить у цю мить, у цій Реальності. І якщо в неї є вади, то вона йому потрібна разом з ними.
Що йому робити?
Різні плани народжувалися в його уяві, але всі вони були протизаконні. Один з них — з'ясувати характер майбутньої Зміни й передовсім довідатися, як вона вплине на Нойс. Та, зрештою, не можна бути впевненим у тому, що...
Мертва тиша вивела Харлана із задуми. Він знову сидів у кабінеті Розраховувача. Соціолог Вой скоса поглядав на нього. А поряд з Харланом стояв Ферук, схиливши до нього свою голову мертвяка.
Від тиші аж дзвеніло у вухах.
Всього одна мить потрібна була Харлану, щоб збагнути, в чім річ. Урвав своє "хихотіння" Аналізатор.
Харлан схопився з місця.
— Є відповідь?
Ферук глянув на плівки, затиснені в його руці.
— Є, звичайно. Тільки якась дивна.
— Дайте я подивлюсь. — Простягнена Харланова рука помітно тремтіла.
— Нема на що дивитися. Тут щось незрозуміло.
— Тобто як — незрозуміло? — Харлан утупився в Ферука тривожним поглядом і дивився доти, аж поки постать Розраховувача розпливлася в його очах невиразною плямою.
— Та жіночка не існує в новій Реальності. — Голос Розраховувача долинув звідкись здалеку. — Ні, це не зміна особистості. Вона зникла зовсім. Щезла. Випарувалася. Я обрахував усі змінні аж до значення ймовірності 0,0001. Розрахунки показують, що її немає ніде. Скажу вам більше, — він потер підборіддя своїми довгими худими пальцями, — зважаючи на те поєднання чинників, які ви мені дали, я не зовсім розумію, як вона могла існувати в попередній Реальності?
Харлан ледве чув його, він був немов у тумані.
— Але ж... але ж Зміна така незначна.
— Я знаю. Просто дивний збіг обставин. То ви візьмете плівки?
Харлан машинально взяв їх і навіть сам того не помітив. Нойс зникне? Її не буде в новій Реальності? Невже це можливо?
Він відчув, як чиясь рука лягла на його плече; у вухах пролунав Воїв голос:
— Ви нездужаєте, Техніку? — Рука враз відсмикнулася, немов пошкодувала, що так необачно доторкнулася до Технікового тіла.
Харлан ковтнув слину й зусиллям волі надав обличчю спокійного виразу.
— Все гаразд, я цілком здоровий. Чи не могли б ви мене провести до капсули?
Він не повинен так відверто виказувати свої почуття. Він мусить поводитися так, ніби всі ці дослідження мають для нього суто академічний інтерес. Мусить будь-що приховати ту величезну, невимовну радість, що переповнила його, коли він дізнався, що Нойс не існуватиме в новій Реальності.
Розділ 7
ПРЕЛЮДІЯ ДО ЗЛОЧИНУ
Харлан увійшов у капсулу в 2456-му й озирнувся, аби пересвідчитися, що завіса Темпорального Поля надійно відділяє шахту Часу від Вічності.