Кожен раз, коли він проходив повз святу діву на носі, він здіймав свого капелюха, і тоді можна було бачити старечі надуті жили на його черепі. Щось подібне до зношеного й розірваного плаща з темної дорчестерської саржі, в який він загортувався, тільки на половину ховав одягнений на нього вузький і тісний кафтан, застебнутий до шиї, як сутана. Його руки наче самі постійно перехрещувалися на грудях і машинально складалися для звичної молитви. Його лице можна було назвати блідим; лице відбиває в собі становище душі і помилково думають, що думки не мають кольору. Це обличчя очевидячки відбивало чудний внутрішній склад, що утворився в наслідок поєднання суперечностей, деякі з них тягли до добра і деякі з них до зла; уважний спостережник пізнав би в ній таку людину, що могла іноді впасти нижче за тигра й іноді піднестися над людиною. Такий душевний хаос існує. В його лиці було щось таке, чого не можна було розгадати. Воно ховало в собі якусь особливу тайну. Видно було, що ця людина знала смак зла, вигоди, що воно приносить, та нікчемні його наслідки. На його безстрасності, може тільки зовнішній, позначилася подвійна скам'янілість, скам'янілість серця, що властива катові, й скам'янілість розуму, що властива мандаринові. Потвори на свій кшталт — особи довершені, — отже й про нього можна сказати, що він здібний був зворушитись. Кожен учений трохи скидається на труп, а ця людина була учена. Досить було поглянути на нього, щоб відгадати, що наука відбивається в жестах його особи та в складках його одягу Це було застаріле лице, якого серйозності суперечила ота зморшкувата рухливість поліглота, що доходила до гримаси. А в тім обличчя його було суворе. Ніякого лицемірства, та нічого й цинічного. Трагічний мрійник. Це була людина, що злочинство зробило її задумливою. З-під брів шибеника дивилися очі архієпископа. Сіре ріденьке волосся на скронях побіліло. В ньому почувався християнин, ускладнений турецьким фаталізмом. Вузловаті жили знекрашували його кістляві від худоби пальці. Його висока випростована фігура була смішна. У нього була морська хода. Він поволі ходив по палубі, не дивлячись ні на кого, з переконанням і лиховісним виглядом. Його очі якось були повні непорушного виблиску душі, що пильно прислухалася до темряви й зазнавала докорів сумління.
Від часу до часу ватажок банди, людина різка й рвачка, що ходив швидко зиґзаґами по чардаку корабля, підходив до нього і говорив щось на вухо. Старий на відповідь хитав головою. Можна було сказати, що блискавка радиться з ніччю.
ІІІ
НЕСПОКІЙНІ ЛЮДИ НА НЕСПОКІЙНОМУ МОРІ
Дві людини на барці були дуже стурбовані — старий і хазяїн урки, якого не треба змішувати з ватажком банди; хазяїна турбувало море, старого — небо. Один не зводив очей од хвиль, другий пильнував хмари. Стан води непокоїв хазяїна; старий, здавалося, дивився тільки вгору, на зеніт. Він стежив за кожною зіркою в просвітах між хмарами.
Це був такий момент, коли ще видно й коли тільки деякі зірки починали помалу прорізувати вечірню сутінь.
Обрій був якийсь особливий. Туман набував різних форм.
Туману було більше над землею, а над морем було більше хмар.
Ще перед тим, як вийти з Портлендської бухти, хазяїн, якого непокоїло хвилювання на морі, негайно звернув увагу на всі дрібниці маневрування. Він не ждав, поки вийдуть в одкрите море. Він уважно оглянув шпіц-сарвені, переконався, що нижні винти в доброму стані й підтяг шкоти у марса — обережність людини, що хоче розвинути безумну швидкість.
Урка, — це була її хиба, — врізувалася в воду спереду на піваршина більше, ніж ззаду.
Хазяїн щохвилини переходив од подорожнього компаса до компасу ухилення й дивився через обидва діоптри на ті предмети, які можна було розпізнати на березі, щоб точніше визначити напрямок вітру, якому вони відповідали. Спочатку, як він виявив, дув боковий вітер, — він нічого не мав проти цього, хоч такий напрямок вітру трохи відхиляв од наміченої дороги. Він весь час сам по змозі стояв у керма, бо йому здавалося, що тільки він може зробити все, щоб не проминути нічого и зберегти щонайбільше сил; швидкість ходи значно полегшувала керування.
Різниця між справжнім румбом і румбом позірним то більша, щошвидше йде судно; тому спочатку здавалося, що урка перехоплює вітру більше, ніж це було справді. Урка не мала вітру — бакштага і не відходила далеко; а правильно визначити справжній румб можна тільки тоді, коли вітер дме ззаду. Якщо в хмарах помічають довгі смуги, що закінчуються в тому самому пункті обрія, то цей пункт і є те місце, звідкіля йде вітер: однак цього вечора вітер декілька разів змінював напрямок, і румб залишався невиразний; тому хазяїн не покладався на сумнівні вказівки судна.
Він керував судном одночасно обережно и сміливо; брасопив реї за вітром, пильно стежив за тим, щоб не було несподіваних ухилів од курсу, не дозволяв судну надто близько підходити до берега, стежив за тим, як відносило його, нотував найменші товчки румпеля, не спускав з ока ніякої подробиці руху, нерівносте в ході барки, колихань вітру, постійно держався, щоб уникнути будь-яких випадковостей, в значному відстані від берега, повз якого плив. Його очі непохитно стежили за всіма формами хвиль.
А все-таки одного разу він підвів очі до неба й намагався помітити три зірки, що були в поясі Оріона; ці зірки прозивалися Три Маги; а старовинне прислів'я давніх еспанських моряків каже: "хто бачить Трьох Магів, той недалеко від спасителя".
Якраз в той момент, коли хазяїн підвів очі й дивився на небо, на другому кінці судна старий пробурчав про себе:
— Не видно навіть Молошної дороги, ні зірки Антареса, не зважаючи на його яскравість. Не можна розпізнати жадної зірки.
Інші втікачі були цілком спокійні.
Та коли минула перша радість визволення, всі почали відчувати, що вони в одкритому морі в місяці січні й що дме холодний вітер. Неможливо було розташуватись усім в каюті, — вона була надто тісна й крім того її завалено було вантажем і паками. Вантаж належав пасажирам, а паки — екіпажу, бо урка не була судном для розваги, а промишляла контрабандою. Пасажирам довелося розташуватися на палубі, — поступка досить легка для таких бродяг. Звичка до відкритого повітря полегшувала цим волоцюгам улаштуватися на ніч; ясні зорі — їх друзі, а холод допомагає їм спати, а іноді й умирати.
А втім, цієї ночі, як ми бачили, ясних зірок не було.
Ланґедокчанин і ґенуезець, чекаючи на вечерю, примостилися коло жінок, у підніжжя щогли, під брезентами, що їх кинули їм матроси.
Лисий старий залишався стояти на носі, непорушний і ніби нечутливий до холоду.
Хазяїн урки від керми, де він стояв, подав якийсь гортанний виклик; дуже схожий на крик птаха, що його прозивають в Америці "вигукувачем"; на цей крик проводир банди підійшов до нього, і хазяїн звернувся до нього з такими словами: Etcheco jaüna. Це два баскських слова, що значать: "гірний хлібороб", у давніх кантабріиців вони правлять за вступ до розмови про серйозні матерії и вимагають уваги.
За тим хазяїн показав ватажку пальцем на старого і міжними почався діялог еспанською мовою, проте не зовсім правильною, — це була говірка еспанських гірняків. Питання и відповіді були такі:
— Гірний хлібороб, що це за людина?
— Людина.
— Якою мовою вона говорить?
— Всіма.
— Що вона знає?
Все.
— Яку країну він вважає за свою?
— Ніяку і всі.
— Хто його бог?
— Бог.
— Як ти його називаєш?
— Божевільним.
— Як, сказав, ти називаєш його?
— Мудрим.
— Хто він у вашому гуртку?
— Те, що він є.
— Ватажок?
— Ні.
— В такім разі, хто він?
— Душа.
Ватажок банди і хазяїн розійшлися, повернувшися кожен до своїх думок, і незабаром "Матутіна" вийшла з затоки.
Почалося сильне морське колихання.
Море, де не було піни, мало якийсь липкий вигляд; хвилі, гребіні яких зникали в далечіні при слабому світлі сутіні, мали вигляд сердитої калюжі. Там і там хвиля, пливучи на площині, утворювала розколини и зірки, як на шклі, що на нього кинуто камінь. Між тими зірками, в центрі вертючої воронки, виблискувало фосфоричне світло, що скидалося на те, яким у ночі горять совині очі.
"Матутіна" гордо й сміливо, як досвідчений плавець, пересікла страшне хвилювання Шамбурзької обмілини. Шамбурзька мілина, потайна перепона при виході з Портлендського рейду" має вигляд не бар'єра, а амфітеатру. Піскуватий круг під водою, східці, висічені кругами хвиль, кругла й симетрична арена, заввишки з Юнгфрау, тільки в глибині, колізеи в океані, що його може побачити тільки водолаз, як привид в прозорій глибині, — це й є Шамбурзька мілина. Там б'ються гідри, зустрічаються левіафани; там, як оповідають леґенди, в глибині гігантської воронки лежать снасті кораблів, що їх захопив і потопив незмірний павук Кракен, якого називають також рибою-горою. Отака жахлива темна глибина моря.
Така страшна дійсність, невідома людині, виявляється на поверхні лише невеличкими брижами.
В дев'ятнадцятому столітті Шамбурзька мілина стала руїною. Нещодавно збудований хвильоріз силою прибою зруйнував і розкришив це високе підводне будування, так само, як мол, що його споруджено в Кравзіці року 1760, змінив в чверть години порядок припливів. Проте припливи будуть вічні; а всетаки вічність кориться людині більше, ніж думають.
IV
НА СЦЕНІ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ХМАРА, ШО ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ІНШИХ
Старий чоловік, що його ватажок банди спочатку називав безумним, а потім мудрим, не покидав носа урки. Коли пройшли Шамбурзьку мілину, його увага розділилася між небом і океаном. Він то спускав очі, то підводив їх; що особливо непокоїло його, так це північний схід.
Хазяїн доручив керму матросові, переступив через мотузний рубрик, перейшов шкафут і опинився на носі.
Він підійшов до старого, тільки не спереду. Він спинився трохи позад нього, притиснувши лікті до боків, розставивши руки, схиливши голову на один бік, витріщивши очі, високо піднявши брови й посміхаючись кінцями губ, що було ознакою цікавосте, коли вона вагається між іронією и пошаною.
Старий, чи тому, що мав звичку говорити на самоті, чи тому, що він почував когось позад себе, що підохочувало його говорити, почав свій монолог, уважливо розглядаючи обшир.
— Меридіян, од якого рахують прямий схід, визначається в цьому віці чотирма зірками: Полярною, кріслом Касіопеї, головою Андромеди й зіркою Альгеніб, що знаходиться в сузір'ї Пегаса.