В садках було порожньо. Вони дрімали за щербатими парканами, неначе сюди дочасно завітала осінь. Сонце старанно обминало ці місця, бо щохвилини з хат висипали ватаги хлопчаків і, стрибаючи на одній нозі, зривали цілі жмені променів, в'язали в пучки й кидали у мішки, заготовляючи паливо на зиму. А того не знали, дурненькі, що проміння замирає і морозного вечора вони витрусять з мішка тільки сплутані шворки, ремінчики та поворозки, якими було скручене світло. Змерзлі скупичани розсипали по столах пригорщі золота й срібла і грілися при їх облудному сяйві. А хто бідніший, той сплітав пальці й бив ними об коліна, підманюючи змерзлі вуха ляском, схожим на брязкіт повної калитки.
Дивом дивувався півень. Тут батько хвалить синка за те, що наламав штахет з чужого паркана, там бабуся вірьовкою стягує внучці груди, щоб не так глибоко дихала. Ядучий дим з коминів качається по благеньких дахах, обламані дерева світять кривавими ранами, видирають одні в одних гілки, пнуться до сірого неба.
Тополі стоять так, немов поспиналися навшпиньки, подерлися б либонь ще вище, та коріння не пускає.
Постояв капрал Пипоть на вибоїстому ринковому майдані біля іржавого колодязя, подивився тоскно на цих млявих людців та й подумав: "Я розбуджу їх, розворушу своєю сурмою". І заграв бадьорий марш.
Враз навкруги потемніло. Зібрався натовп, сірий, вже розбурканий, але понурий. Попереду стояв сам староста Скупендрій Центусик у полатаній свиті. Одежу, яка тут вважалася дуже ошатною, посоромилося б надіти навіть опудало на вгороді. Староста був страшенно худий, бо на роті в нього висів замок, щоб рідше піддаватися спокусі попоїсти. Ключ від замка тримав у себе найпрудкіший у селі хлопець. Коли порожній шлунок бунтувався, Центусик починав ганятися за хлопцем, але, так і не наздогнавши, сідав, захеканий, стомлений, — і голод минав. Зате він навчився пожирати очима. Умів вовчим позирком гризонути порося, яке брьохалося в калюжі, так, що воно, кувікаючи, кидалось навтіки.
Півень грав, з'юрмлені скупичани напирали на нього. Капрал уже не чув пісні, він бачив, як люди простягали руки, шматували мелодію, запихали собі у вуха і, заткнувши їх пальцями, йшли до своїх халуп. Навіть діти підстрибували вгору і зривали ноти, мовби вишні.
— Слухайте, люди добрі, так не можна, — мовив Пипоть, опускаючи сурму.
І раптом похолов: його вже скубли з усіх боків. Він виразно почував, як ласий погляд старости Центусика обмацує його жилаві литки. Тоді капрал зірвав з голови шапку і простяг до юрби скупичан.
— Згляньтеся, допоможіть учасникові війни з Блаблацією! Подайте, з ласки вашої, голодному інвалідові!
Якби на цих людей навели гармату, і то вони б так не злякалися. Сама думка про те, що хтось із них може добровільно віддати хоч одну з надбаних у поті чола монеток, бодай щербатий гріш, вжахнула їх! У Скупицях зроду-віку ніхто нікого не зарятовував. Усі враз відскочили від сурмача й розбіглися по хатах. Майдан спустів. Капрал чув, як скупичани заставляли шафами двері, як тягли скрині й засували всі засуви, щоб він, бува, не прийшов до них просити милостині.
Тоді півень обчистив болото з острог і сумно почвалав на умовлену зустріч. У животі бурчало, він притискав крилом свій вузлик, а сльози капали, поблискуючи на мідній сурмі.
— Може, Хитрусі більше пощастить, — зітхнув він, сідаючи під грушею.
Тим часом Хитруся ходила від дверей до дверей. Якась господиня визирнула й жестом показала: геть! Інша процідила крізь зціплені зуби кілька слів, але так ощадливо, що проковтнула увесь їхній зміст, і тільки якісь шепеляві звуки впали у простягнену лапку лисиці Нарешті старостина жінка, Центусичка, розкричалася на Хитрусю:
— Подивіться на неї! Багачка — в шубі жебрає! Та в нас тут ні в кого такої нема! І тобі не сором? То що ж — я мушу від свого рота відірвати й віддати тобі?
Але ж я в цій шубі народилася!
— А мені яке діло? Ти багата, й квит!
Перед тим як щільно зачинити двері, старостиха насварилася коцюбою, а чоловік приклав палець до замка на губах, наказуючи їй не витрачати марно слів.
Мишібратові, який смиренно зупинявся біля хат і, обгорнувши хвостом запилюжені чоботи, несміливо м'яв у лапках капелюха, звеліли виловити всіх мишей у селі — тоді, може, одержить грошик. Але миші тут давно перемерли з голоду, тільки їх мізерні тіні шаруділи в порожніх стодолах.
Так і Мишібрат пішов ні з чим, сумно звісивши вуса, а за ним прибігла Віолінка.
— Що ж ми їстимемо?
— Сказати правду, нема анічогісінько, — почухав потилицю Пипоть.
Село огорталося димом і туманом, ніби йому шкода було навіть показатися. Стояла тиша. Жодна пташка не гніздилася тут, тільки вітер доносив чалапання скнар, що бродили заболоченими вуличками. Насувалися хмари. Було душно, як перед дощем.
Запопадливі пасічники
Хитруся жменькою крихот годувала зголоднілих бліх.
— А тепер грайтеся собі гарненько. — Вона обтрусила лапки й загнала їх на подолок.
— Якби я була блохою! —захлипала королівна.
А Мишібрат, затиснувши в лапі камінь, обходив круг стовбура й додивлявся, чи нема де грушки. Але дерево було напівусохле, понівечене, і тільки високо-високо золотилася жменька дрібних терпких плодів.
— До найближчого села ще йти та йти!
— Я вже не здужаю й кроку ступити!
— То наберіться терпцю, полежте собі тут, а я піду, може, щось добуду.
Півень зняв з плеча сурму й поклав біля вузлика, з яким розлучався неохоче. Хитрусі навіть здалося, що він нишком погладив свій згорточок крилом.
— Постережіть мої манатки, а я почимчикую. — Він з жалем глянув на подерті чоботи й заіржавілі остроги. — Ненадовго вже їх вистачить…
— Коли доберемося до Тулеби, я справлю тобі нові, — недбало махнула рукою королівна. — Тільки скоріше йди.
Поки друзі могли його бачити, капрал Пипоть крокував, випнувши груди й весело посвистуючи, але як тільки зайшов за дерева, одразу присів на землю і, охаючи, скинув чоботи, щоб далі чапати босоніж. Боліла натерта п'ята. Він оглянувся назад. За селом дорога знову пірнала в ліс, отже, не було надії знайти там щось для товаришів.
"Хоч ягід їм назбираю", — вирішив він.
На жаль, ягоди вже відійшли. Тільки де-не-де висіла самотня суниця, розпарена й аж надто солодка від надміру сонця.
Розсуваючи гілки, півень хоробро заглибився в ліс.
Трохи згодом прошмигнула Хитруся, шукаючи гриби. "От коли б якусь курочку знайти", — усміхалася вузькими губами, визираючи серед моху жовтенькі шапочки.
Згадалися їй чвертки холодних печених курчат, які вона розгортала з шелесткого пергаментного паперу. В обмощених сіном баклагах булькав сік з порічок. Гарні були пікніки з дітьми поміщика Індика. Повіз заклечаний березовим гіллям, весела метушня, у вистеленому серветками кошику подзенькують склянки.
Зненацька мало не над самим вухом у неї гримнув постріл. Замріяна лисиця тільки ойкнула, з переляку вискочила зі шкури і дременула в ліс, притискаючи лапки до серця.
З гущавини вистромився здоровенний носяра, кольором так разюче схожий на півонію, що над ним завжди пурхали метелики. Вони щойно й перешкодили стрільцеві цілитись, і він схибив.
Мисливець зсунув на потилицю крислатий капелюх, прикрашений фазанячим пером.
— А хто ж це за нами підглядав? — пробурмотів він, побачивши розсипані гриби, хустинку й лисячу шкурку. — Здається, ми когось настрахали, — всміхнувся задоволено, вішаючи шкурку на руку. Потім застромив за пояс димучий пістоль і, наморщивши лоба, глибоко замислився.
Півень почув постріл і став продиратися крізь чагарі в той бік, де розпливалася смуга порохового диму.
— Я вже висохла з голоду, — запхикала королівна, — невже все життя в мене замість живота буде отака яма? Коли ж я, нарешті, його напхаю?
— Хочеш, я розкажу тобі казку про мого дідуся, Кота в чоботях?
— Подавися своєю казкою! — пирскнула Віолінка. Глянула вгору: поміж листям гойдалась од вітру маленька жовта грушка. На вигляд вона була дуже смачна, — Зірви її мені!
Мишібрат слухняно скинув чоботи і босий подряпався по стовбуру. Нарешті добрався до гілки, де висіла грушка. Тепер йому було вже легше. Королівна, задерши голову, стежила за котом.
— Ну, швидше! Та кидай же!
Коли грушка впала додолу, Віолінка пожадливо вкусила її і скривилася, бо зразу набила оскому. Та й ну плювати, ще й ногами затупотіла.
— Ой, яка гидота!
І раптом угледіла вузлик капрала Пиптя.
— Може, тут якісь харчі! — вигукнула вона, силкуючись розв'язати кінці хустки.
— Не займай! — крикнув згори Мишібрат, — Почекай, я вже злажу.
— Ану ж я щось знайду, — цікаво щебетала Віолінка.
І перше ніж кіт зліз на землю, королівна вже перебирала півневі скарби. Медалі, котушки ниток, ґудзики від мундира, помаду, якою він червонив сивуватий гребінь… А тоді розгорнула мох і з тріумфом вийняла куряче яйце.
— А це що? — вигукнула, підносячи його над головою.
Тепер уже вона стала командувати збентеженим Мишібратом. Звеліла розпалити вогнище, і ось уже яйце пеклося в попелі.
— Я давно мала підозру, що він за нашою спиною об'їдається. Коли думає, що ми спимо, вічно шарудить своїм вузликом. От бачиш, який підлий цей жовніряка, — і не подумав поділитися з нами…
— Не може цього бути, я ж його знаю.
— Пхе, я його знаю краще, — Віолінка показала рукою на яйце в попелі. — У цьому він весь— себелюб і хвалько!
— Ні, я ніколи в це не повірю, — захищав приятеля Мишібрат.
— Ну то й не вір! А ти яке любиш — м'якеньке чи круте?
— М'якеньке, — соромливо прошепотів кіт.
Над кволим вогником зі жменьки торішніх трав та гіллячок у хмарне небо курів гіркий дим.
— Не обертайтеся, — почувся позад них благальний голос, потім шурхіт і тихий плач.
— Хто там? — здригнулась Віолінка.
— Це ти, Хитрусю? — здивувався наїжачений Мишібрат.
— Мене пограбували, — захлипала лисичка. Вона була майже гола, тільки сяк-так прикрилась великими лопушинами. Хвіст, рожевий, безшерстий і тонкий, як у пацюка, сховала за спиною.
— Та на неї ж гидко глянути!
— Хтось вистрілив у мене, коли я збирала для вас гриби…
— Не плач, Хитрусю, ми купимо тобі шубу в першого-ліпшого барана.
— Що ж то за лис у баранячій шкури! — Хитруся аж пересмикнулася.
Але це були тільки втішливі слова, бо хоч барани й легко розлучаються зі своїми кожухами, друзі не мали ані гроша.