прапорщику! Перші голоси на військових нарадах подаються звичайно на користь рухів наступальних; це законний порядок. Тепер будемо продовжувати збирання голосів. П. колезький раднику! скажіть нам вашу думку!"
Дідок у глазетовому каптані похапцем допив третю свою чашку, дуже розбавлену ромом, і відповів генералові: "Я думаю, ваше превосходительство, що не слід діяти ні наступально, ні оборонно".
— Як же. так, пане колезький раднику? — заперечна здивований генерал.— Інших способів тактика не подає: рух оборонний або наступальний...
— Ваше превосходительство, просувайтеся підкупально.
— Е-хе-хе! думка ваша вельми благорозумна. Рухи підкупальні тактикою допускаються. І ми використаємо вашу пораду. Можна буде пообіцяти за голову гультіпаки... карбованців сімдесят або навіть сто... з секретної суми...
— І тоді,— перебив директор митниці,— хай я буду киргизьким бараном, а не колезьким радником, якщо ці здобичники не видадуть нам свого отамана, скованого по руках і ногах.
— Ми ще про це подумаємо і поговоримо,— відповів генерал.— Проте належить у всякому разі вжити й військових заходів. Панове, подавайте голоси ваші за законним порядком.
Виявилося, що всі думки суперечили моїй. Всі чиновники говорили про ненадійність військ, про непевність удачі, про обережність і тому подібне. Всі вважали, що благорозумніше залишатися під прикриттям гармат, за міцною кам'яною стіною, ніж у чистому полі випробовувати щастя зброї. Нарешті генерал, вислухавши всі думки, витрусив попіл з люльки і виголосив таку промову:
— Панове мої! повинен я вам заявити, що з мого боку я цілком з думкою пана прапорщика згоден: бо думка ця заснована на всіх правилах розумної тактики, яка завжди майже наступальним діям перед оборонними віддає перевагу.
Тут він спинився і став набивати свою люльку. Самолюбство моє торжествувало. Я гордо подивився на чиновників, які між собою перешіптувалися з виразом незадоволення й неспокою.
— Але, панове мої,— продовжував він, випустивши, разом з глибоким віддихом, густий струмінь тютюнового диму,— я не посмію взяти на себе такої великої відповідальності, коли мова йде про безпеку довірених мені провінція її імператорською величністю, найвсемилостивішою моєю государинею. Отже, я погоджуюся з більшістю голосів, яка вирішила, що найблагорозумніше і найбезпечніше в самому місті чекати облоги, а напад ворога силою артилерії і (якщо буде можливо) вилазками відбивати.
Чиновники в свою чергу насмішкувато подивилися на мене. Нарада розійшлася. Я не міг не пошкодувати про слабість шановного воїна, який, всупереч власному переконанню, вирішив іти за думками людей необізнаних і недосвідчених.
Через кілька днів після цієї знаменитої наради, довідалися ми, що Пугачов, вірний своїй обіцянці, наблизився до Оренбурга. Я побачив військо бунтівників з висоти міської стіни. Мені здалося, що кількість їх вдесятеро зросла з часу останнього приступу, котрого я був свідком. При них була й артилерія, взята Пугачовим у малих кріпостях, ним уже підкорених. Згадавши рішення наради, я передбачав тривале перебування в стінах оренбурзьких і мало не плакав з досади.
Не стану описувати оренбурзької облоги, яка належить історії, а не родинним запискам. Скажу коротко, що ця облога з необережності місцевого начальства була згубна для жителів, які зазнали голоду й різних злигоднів. Легко можна собі уявити, що життя в Оренбурзі було дуже нестерпне. Всі похмуро чекали вирішення своєї долі; всі охали від дорожнечі, яка насправді була страшенна. Жителі звикли до ядер, що залітали до них у двори; навіть приступи Пугачова вже не привертали загальної цікавості. Я помирав з нудьги. Час ішов. Листів з Бєлогорської кріпості я не одержував. Всі шляхи були відрізані. Розлука з Марією Іванівною ставала для мене нестерпною. Невідомість її долі мене мучила. Єдина розвага моя була наїзництво. З ласки Пугачова я мав доброго коня, з яким ділився скудною їжею і на якому щодня виїжджав я за місто перестрілюватися з пугачовськими наїзниками. У цих перестрілках перевага була звичайно на боці лиходіїв, ситих, п'яних і доброкінних. Охляла городова кіннота не могла їх подолати. Інколи виходила в поле і наша голодна піхота; але глибина снігу перешкоджала їй діяти вдало проти розпорошених наїзників. Артилерія даремно гриміла з висоти валу, а в полі загрузала і не рухалася з місця через виснаження коней. Така була картина наших воєнних дій! І ось що оренбурзькі чиновники називали обережністю і обачністю.
Одного разу, коли нам пощастило якось розпорошити й прогнати досить густу юрму, наїхав я на козака, що відстав од своїх товаришів; я готовий був уже вдарити його своєю турецькою шаблею, як раптом він скинув шапку і закричав: "Здрастуйте, Петре Андрійовичу! Як вас бог милує?"
Я глянув і пізнав нашого урядника. Я невимовно зрадів йому.— Здрастуйте, Максимовичу,— сказав я йому.— Чи давно з Бєлогорської?
— Недавно, батечку Петре Андрійовичу; тільки вчора вернувся. У мене є до вас лист.
— Де ж він? — скрикнув я, весь так і спалахнувши.
— У мене,— відповів Максимович, поклавши руку за пазуху.— Я обіцяв Палаші якось вже вам передати.— Тут він подав мені складений папірець і зразу ж зник. Я розгорнув його і з трепетом прочитав такі рядки:
"Богові завгодно було забрати несподівано батька й матір: не маю на землі ні рідні, ні покровителів. Звертаюсь до вас, знаючи, що ви завжди бажали мені добра, і що ви всякій людині готові допомогти. Молю бога, щоб цей лист як-небудь до вас дійшов! Максимович обіцяв вам його передати. Палаша чула також від Максимовича, що вас він часто здалеку бачить на вилазках і що ви зовсім себе не бережете і не думаєте про тих, котрі за вас із сльозами бога молять. Я довго була хвора; а коли одужала, Олексій Іванович, який командує у нас замість покійного батенька, змусив отця Герасима віддати мене йому, застрахавши Пугачовим. Я живу в нашому домі під караулом. Олексій Іванович примушує мене вийти за нього заміж. Він каже, що врятував мені життя, бо прикрив обман Акуліни Памфилівни, яка сказала лиходіям, ніби я її племінниця. А мені легше було б померти, ніж стати за дружину такій людині, як Олексій Іванович. Він поводиться зо мною дуже жорстоко і загрожує, коли не отямлюся і не дам згоди, то привезе мене в табір до лиходія, і з вами, мовляв, те ж саме буде, що з Лизаветою Харловою. Я просила Олексія Івановича дати мені подумати. Він погодився ждати ще три дні; а коли через три дні за нього не вийду, то вже ніякої пощади не буде. Батечку, Петре Андрійовичу! ви один у мене покровитель; заступіться за мене бідну. Ублагайте генерала і всіх командирів прислати до нас якомога швидше сикурсу та приїжджайте самі, якщо можете. Зостаюся вам покірна безталанна сирота
Марія Миронова".
Прочитавши цього листа, я мало не збожеволів. Я помчав у місто, без жалю стискаючи шпорами бідного коня. По дорозі придумував я то те, то інше, щоб врятувати бідну дівчину, і нічого не міг вигадати. Примчавши в місто, я подався прямо до генерала і прожогом до нього вбіг.
Генерал ходив сюди й туди по кімнаті, курячи свою пінкову люльку. Побачивши мене, він спинився. Мабуть, вигляд мій вразив його; він дбайливо поцікавився причиною мого поспішного приходу.— Ваше превосходительство,— сказав я йому,— звертаюся до вас, як до батька рідного; ради бога, не відмовте мені в моєму проханні: річ іде про щастя всього мого життя.
— Що сталося, батечку?—спитав здивований старик.— Що я можу для тебе зробити? Кажи.
— Ваше превосходительство, накажіть взяти мені роту солдатів і півсотні козаків і пустіть мене очистити Бєлогорську кріпость.
Генерал дивився на мене пильно, гадаючи, мабуть, що я збожеволів (в чому майже і не помилявся).
— Як це? Очистити Бєлогорську кріпость? — сказав він нарешті.
— Ручуся вам за успіх,—відповів я палко.—Тільки відпустіть мене.
— Ні, молодий чоловіче,— сказав він, хитаючи головою.— На такій великій відстані противникові легко буде відрізати вас від комунікації з головним стратегічним пунктом і здобути над вами цілковиту перемогу. Перетята комунікація...
Я злякався, побачивши, як він захопився воєнними міркуваннями, і поспішив його перебити.— Дочка капітана Миронова,— сказав я йому,— пише до мене листа: вона просить допомоги; Швабрін примушує її вийти за нього заміж.
— Невже? О, той Швабрін превеликий Schelm i, якщо потрапить мені в руки, то я звелю судити його за 24 години, і ми розстріляємо його на парапеті кріпості! Та поки що треба мати терпіння...
— Мати терпіння!—скрикнув я несамовито.— А він тимчасом одружиться з Марією Іванівною!..
— О! — заперечив генерал.— Це ще не біда: краще їй бути поки що дружиною Швабріна: він тепер може зробити їй протекцію; а коли його розстріляємо, тоді, бог дасть, знайдуться для неї і женишки. Гарненькі вдівоньки дівками не сидять; тобто, хотів я сказати, що вдівонька швидше знайде собі чоловіка, ніж дівчина.
— Швидше погоджуся померти,—сказав я розлючено, — ніж уступити її Швабріну!
— Ба, ба. ба, ба! —сказав старий.— Тепер розумію: ти, мабуть, в Марію Іванівну закоханий. О, річ інша! Бідний хлопець! Але все ж таки я ніяк не можу дати тобі рота солдатів і півсотні козаків. Ця експедиція була б нерозумна; я не можу взяти її на свою відповідальність.
Я похнюпив голову; відчай мене охопив. Раптом думка промайнула в голові моїй: в чому вона полягала, читач побачить з наступного розділу, як кажуть старовинні романісти.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ XI
БУНТІВНА СЛОБОДА
Тоді лев ситий був, хоч зроду він лихий.
"Чого з явився ти в вертепі, друже мій?"
Ласкаво він спитав.
О. Сумароков.
Я покинув генерала і поспішив до себе на квартиру. Савельїч зустрів мене із звичайним своїм умовлянням. "Охота тобі, паничу, мірятися силою з п'яними розбійниками! Чи ж панське це діло? Всяко буває: ні за що пропадеш. І добре, коли б уже виходив ти на турка чи на шведа, а то гріх і сказати на кого".
Я перебив його мову запитанням: скільки у мене буде всіх грошей? "Вистачить з тебе,— відповів він з задоволеним виглядом.— Шахраї як там не нишпорили, а я все-таки встиг приховати". І з цим словом він вийняв з кишені довгий плетений гаман, повний срібла.— Ну, Савельїчу,— сказав я йому, — віддай же мені тепер половину; а решту візьми собі.