Якби персонажі навколишніх картин могли віддзеркалювати його почуття, то вони б зараз усі кричали від болю. Гаррі пройшовся спокійним, затишним кабінетом, уривчасто дихаючи й намагаючись ні про що не думати. Але ж мусив думати... іншого виходу не було...
Сіріус загинув через нього. Це все була його вина. Якби ж то він, Гаррі, не був такий дурний і не потрапив у Волдемортову пастку, якби не був такий упевнений, що його сни реальні, якби ж хоч трохи замислився, що Волдеморт, як і казала Герміона, міг зіграти на Гарріній любові корчити з себе героя...
Це було нестерпно, він не хотів про це думати... усередині в ньому зяяла жахлива порожнеча, та він не хотів її відчувати й досліджувати — ту темну діру, в якій був Сіріус... куди Сіріус зник. Гаррі не хотів залишатися наодинці з цією безмежною мовчазною пусткою, не міг цього витримати...
Портрет за його спиною дуже голосно захропів, а трохи згодом пролунав холодний голос:
— А, Гаррі Поттер...
Фінеас Ніґелус солодко позіхнув і потягся, дивлячись на Гаррі проникливими вузькими очима.
— Чого це тебе принесло сюди з самого ранку? — спитав нарешті він. — Доступ до кабінету заборонено всім, окрім справжнього директора. Чи тебе, може, прислав Дамблдор? Ой, навіть не кажи... — Він знову солодко позіхнув. — Невже зі ще якоюсь вісткою для мого нікчемного пра?правнука?
Гаррі не міг говорити. Фінеас Ніґелус не знав про Сіріусову смерть, але в Гаррі не повертався язик йому про це сказати. Висловленими вголос словами він би визнав, що це остаточно і безповоротно.
Заворушилися й деякі інші портрети. Злякавшись їхніх запитань, Гаррі пішов до виходу й ухопився за дверну ручку.
Вона не поверталася. Гаррі був тут замкнений.
— Сподіваюся, це означає, — припустив огрядний червононосий чарівник, портрет якого висів на стіні за директорським столом, — що Дамблдор незабаром до нас повернеться?
Гаррі обернувся. Чарівник дивився на нього зацікавлено. Гаррі ствердно кивнув головою. Знову посмикав ручку, але вона не ворухнулася.
— Чудово, — зрадів чарівник. — Без нього було дуже нудно, страшенно нудно.
Він умостився в своєму намальованому кріслі, схожому на трон, і милостиво всміхнувся Гаррі.
— Дамблдор про тебе дуже високої думки, хоч ти, мабуть, і сам це знаєш, — безтурботно вів далі чарівник. — О, так, вельми тебе шанує.
Почуття провини, що зачаїлося у Гаррі в грудях, немов якийсь потворний велетенський паразит, почало там звиватися й корчитися. Гаррі не міг цього витримати, йому було нестерпно залишатися тут на самоті... він ще ніколи не почувався так безнадійно в пастці власної голови й тіла. ніколи так спрагло не жадав стати кимось іншим, ким завгодно...
Порожній камін спалахнув смарагдово?зеленим полум'ям, змусивши Гаррі відскочити від дверей і втупитися в обриси чоловіка, що там обертався. З вогню виникла висока Дамблдорова постать, і на стінах попрокидалися чарівники з чарівницями, а деякі привітали його вигуками.
— Дякую, — м'яко відповів їм Дамблдор.
Спершу він навіть не глянув на Гаррі, а підійшов до сідала біля дверей, вийняв із внутрішньої кишені мантії крихітного, бридкого, обскубаного Фоукса, поклав його обережно на тацю з попелом під золотистим стовпом, на якому зазвичай сидів дорослий фенікс.
— Ну, Гаррі, — врешті відвернувся Дамблдор від пташеняти, — на щастя, ніхто з твоїх друзів?учнів після подій цієї ночі серйозно не постраждав.
Гаррі спробував сказати "добре", але не зміг видушити з себе ні звуку. Йому здалося, що Дамблдор нагадує про всю завдану ним, Гаррі, шкоду. І хоч Дамблдор нарешті дивився йому в очі, причому швидше лагідно, ніж докірливо, Гаррі не наважувався зустрітися з ним поглядом.
— Мадам Помфрі зараз їх усіх латає, — додав Дамблдор. — Німфадорі Тонкс доведеться, мабуть, провести якийсь час у лікарні Святого Мунґо, але вона теж одужає.
Гаррі кивав головою, не відводячи очей від килима, що дедалі світлішав разом з небом за вікном. Він був переконаний, що всі портрети в кімнаті уважно прислухаються до кожнісінького Дамблдорового слова, прагнучи знати, де ж це були Гаррі з Дамблдором і звідки взялося стільки постраждалих.
— Гаррі, я знаю, що ти відчуваєш, — ледь чутно сказав Дамблдор.
— Ні, не знаєте, — раптом голосно вигукнув Гаррі. У ньому закипала лють. Дамблдор нічого не знає про його почуття.
— Бачиш, Дамблдоре? — лукаво втрутився Фінеас Ніґелус. — Ніколи не намагайся збагнути учнів. Вони цього не люблять. Їм краще трагічно нарікати, що їх ніхто не розуміє, втішатися жалістю до самих себе, варитися у власному...
— Годі вже, Фінеасе, — урвав його Дамблдор.
Гаррі повернувся до Дамблдора спиною і втупився у вікно. Бачив удалині квідичний стадіон. Колись там був з'явився Сіріус у вигляді кудлатого чорного пса, щоб подивитися, як грає Гаррі... мабуть, хотів побачити, чи Гаррі достойний Джеймса... Гаррі так у нього про це й не спитав...
— Гаррі, не треба соромитися своїх почуттів, — озвався Дамблдор. — Навпаки... твоя найбільша сила якраз у тому, що ти можеш почувати біль.
Гаррі відчував шалену лють, що палала в жахливій порожнечі його грудей, викликала бажання покарати Дамблдора за його спокій і порожні слова.
— Моя найбільша сила? — тремтячим голосом перепитав Гаррі, дивлячись на квідичний стадіон і не бачачи його. — Ви нічого не розумієте... не знаєте...
— Чого я не знаю? — спокійно спитав Дамблдор.
Це вже було занадто. Гаррі розвернувся, трясучись від люті.
— Я не хочу говорити про свої почуття, добре?
— Гаррі, твої страждання доводять, що ти залишаєшся людиною! Біль — це частина людського існування...
— ТО... Я... НЕ... ХОЧУ... БУТИ... ЛЮДИНОЮ! — загорлав Гаррі, а тоді схопив з тонконогого столика біля себе делікатний срібний прилад і кинув його через усю кімнату. Прилад вдарився об стіну й розбився на сотні крихітних шматочків. Деякі картини злякано або сердито закричали, а портрет Армандо Діпіта докірливо сказав:
— Оце так!
— МЕНІ ВСЕ ОДНО! — крикнув їм Гаррі, схопив лунаскоп і швиргонув його в камін. — З МЕНЕ ДОСИТЬ! Я ВЖЕ ТАКОГО НАДИВИВСЯ! ХОЧУ ВСЕ ПОКИНУТИ, ХОЧУ, ЩОБ УСЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ! МЕНІ ВЖЕ ВСЕ ОДНО...
Схопив столик, на якому стояв перед тим срібний прилад, і перекинув його. Столик упав на підлогу, ніжки відламалися й покотилися в різні боки.
— Тобі не все одно, — заперечив Дамблдор. Він навіть не зморгнув і не намагався зупинити Гаррі, що нищив його кабінет. Вираз обличчя мав спокійний, майже відсторонений. — Аж ніяк не все одно, бо ти відчуваєш, що можеш від цього болю померти.
— МЕНІ... ВСЕ ОДНО! — так голосно закричав Гаррі, що трохи не зірвав горло. На якусь мить відчув бажання накинутися на Дамблдора, роздерти його на шматки, розбити це незворушне старече обличчя, струснути його, покалічити, примусити відчути бодай крихітку того жаху, що переповнював його.
— Ні, не все одно, — ще спокійніше повторив Дамблдор. — Ти втратив матір, батька, а тепер ще й найріднішу тобі людину. Тобі не все одно.
— ВИ НЕ ЗНАЄТЕ, ЩО Я ВІДЧУВАЮ! — заревів Гаррі. — ВИ... СТОЇТЕ СОБІ ТАМ... ВИ...
Але слів було вже замало, нищення теж не допомагало. Хотілося втекти, бігти й не озиратися, опинитися десь далеко, де нема цих ясно?блакитних очей, що дивляться на нього, цього нестерпно спокійного старечого лиця. Знову кинувся до дверей, схопився за ручку й почав її торсати.
Але двері не відчинялися.
Гаррі обернувся до Дамблдора.
— Випустіть мене, — сказав. Його всього трусило.
— Ні, — тільки й відповів Дамблдор.
Кілька секунд вони дивилися один на одного.
— Випустіть мене, — повторив Гаррі.
— Ні, — заперечив Дамблдор.
— Якщо ви не... якщо будете мене тут тримати... якщо не дозволите мені...
— Можеш і далі нищити мої речі, — спокійно урвав його Дамблдор. — Їх у мене й так забагато. Обійшов довкола столу і сів, дивлячись на Гаррі.
— Випустіть мене, — ще раз повторив Гаррі холодним і спокійним, майже як у Дамблдора, голосом.
— Не раніше, ніж усе тобі скажу, — відповів Дамблдор.
— Ви що... ви думаєте, я хочу... думаєте, мене цікавить... МЕНІ ОДНАКОВО, ЩО ВИ СКАЖЕТЕ! — закричав Гаррі. — Я нічого не хочу слухати!
— Вислухаєш, — незворушно вів своєї Дамблдор. — Бо ти ще й близько не такий на мене злий, як мав би бути. Якщо ти на мене нападеш, а тобі до цього лишилося небагато, то я хотів би принаймні отримати по заслузі.
— Що ви таке кажете?..
— Це моя вина, що Сіріус загинув, — чітко сказав Дамблдор. — Або майже моя вина... не буду аж такий самовпевнений, щоб брати на себе відповідальність за все. Сіріус був відважний, розумний і енергійний, а такі люди зазвичай не здатні сидіти вдома, у схованці, коли вважають, що іншим загрожує небезпека. Та все одно ти не повинен був проникати у відділ таємниць. Гаррі, якби я був з тобою відвертий, ти давно б уже зрозумів, що Волдеморт заманює тебе у відділ таємниць. Тоді б ти не піддався на його трюки. А Сіріус не мусив би тебе рятувати. У цьому винен я, тільки я.
Гаррі й далі стояв, тримаючись за дверну ручку. Дивився на Дамблдора, затамувавши подих, слухав, але майже не розумів його слів.
— Сідай, будь ласка, — сказав Дамблдор. Це був не наказ, а прохання.
Гаррі завагався, а тоді перетнув кімнату, захаращену срібними коліщатками та дерев'яними уламками, і сів на стілець біля Дамблдорового стола.
— Чи я правильно зрозумів, — поволі промовив зліва від Гаррі Фінеас Ніґелус, — що мій пра?правнук... останній з роду Блеків... загинув?
— Так, Фінеасе, — підтвердив Дамблдор.
— Не може бути, — різко відказав Фінеас.
Гаррі повернув голову, побачив, як Фінеас іде з портрета, і зрозумів, що той вирішив відвідати свої портрети на площі Ґримо. Ходитиме, мабуть, з картини в картину, гукаючи Сіріуса...
— Гаррі, я мушу тобі все пояснити, — сказав Дамблдор. — Пояснити помилки старого чоловіка. Бо я тепер бачу, що все зроблене й незроблене мною щодо тебе має всі ознаки старечих прорахунків. Юність не може знати, що думає й почуває людина в старості. Але старим не можна забувати власної молодості... а я останнім часом забув, і в цьому моя провина...
Сходило сонце. З?за гір уже визирнув краєчок сліпучо?оранжевого світила, а небо над ним було яскраве й безбарвне. Перший промінець освітив Дамблдора, срібло його брів та бороди, глибокі зморшки на обличчі.
— Я здогадався ще п'ятнадцять років тому, — вів Дамблдор, — коли побачив шрам у тебе на чолі, що він означає.