Базилевс Анастасій, прославлений ощадливістю, залишив своїм наступникам лише втричі більше. Його триста тисяч згадувались як багатство імперської скарбниці, згодом не досягнуте жодним із базилевсів.
З беручкістю спритної, бувалої господині Антоніна розпоряджалася в Неаполі, командуючи старими іпаспистами, які скорялись їй з не меншою відданістю, ніж самому Велізарію. '
На користь Велізарія уже були звільнені від майна десятки багатих власників Неаполя і захоплено міську скарбницю. У двір сенату і в сусідні двори, з'єднані в одне ціле проломами в стінах, загнали всіх гамузом кілька тисяч неаполітанців, оголошених рабами полководця.
— Каллігоне! Каллігоне!— покликала Антоніна. Чоловік, якого Індульф одразу не помітив, відгукнувся:
— Е-гоє, повелителько!
Каллігон диктував писцеві опис тюків і ящиків. Писець, присівши, тримав на колінах аркуш папірусу. Кілька чоловік з особистої прислуги дружини полководця фарбою малювали на тюках еллінські букви-номери.
Шанобливо, але разом з тим і вільно Каллігон підняв руку із зверненою до володарки долонею. Жест, який означав прохання трошки почекати. І майже тут же, на ходу кидаючи останні повеління, Каллігон підійшов до Антоніни.
На Індульфа глянуло безбороде обличчя. Брезкла шкіра з м'якими кутками опущеного рота, стиснуті губи, зморшки на підборідді, якому не треба було бритви, і темні живі швидкі очі чоловіка, який звик діяти, справляли дивне враження.
— Проведи мене, Каллігоне,— багатозначно мовила Антоніна.
За дверима було темно, зовсім темно, як уночі
— Сюди! — покликала Індульфа Антоніна. її голос став глухішим, натужним.— Сюди, сюди,— прозвучало квапливе повторення. Антоніна тягла Індульфа за руку. Коліном він відчув край м'якого ложа. Напевно, те саме, яке він бачив у шатрі полководця.
— Я помітила тебе ще в Палатії, але ти встиг наробити дурниць...
Антоні нині руки лягли на плечі Індульфу.
— Геть твій меч. Кинь акинак!.. Ось так!.. Скинь шолом. Ти, наче кентавр! Обніми мене... Ні, ти зробив мені боляче твоїми латами...
Антоніна встигла переселитися в Неаполь, встигла віддати наказ швидше полагодити водогін, щоб користуватися лазнями.
Охороняючи опочивальню повелительки, Каллігон, чоловік швидкої думки, встиг вислати передові пости для безпеки довіреної йому таємниці. Дві чорні рабині шмигнули праворуч, еллінка і вірменка — ліворуч. А сам він залишився під дверима. Він уже зуміє затримати і Велізарія.
Власний дім Антоніми був їй відданий цілком. Нещодавно відданість була додатково зміцнена.
Перед лівійським походом Велізарій став хрещеним батьком молодого іпасписта-фракійця, наверненого в лоно кафолійської церкви з нечестивої секти євноміан. Йдучи за християнським правилом, Антоніна наблизила до себе юнака, як сина. А потім зійшлася з ним ще тісніше. Раби й рабині, звичайно, знали таємницю.
В одному з підземних скарбосховищ завойованого Карфагена Велізарій майже застав коханців. Завдяки швидкому розуму та алмазній витримці Антоніна відвела очі Велізарія, переконавши, що Феодосій допомагає їй приховати від базилевса частину вандальського скарбу. Справді, хрещеник Велізарія зумів, скориставшись люб'язністю Антоні ни, яка розпоряджалася грабежем, захопити собі особисто кільканадцять кентинаріїв золота.
Антоніна впевнено спиралася на Каллігона. Євнух холодним розумом краще, ніж будь-хто, розумів потреби подружжя. Нехай володарка розважається. Обридлий чоловік отримає частку палу, що залишився від коханця.
В Сіцілії ледве не сталася катастрофа. Рабиня-еллінка Македонія, жорстоко вишмагана за якусь провину, натякнула Велізарію на якусь таємницю. Але перед викриттям поставила вимогу гарантії особистої безпеки. Схвильований полководець поклявся на розп'ятті та Євангелії, що поручається Македонії вічним блаженством своєї душі. Рабиня запросила собі на допомогу двох рабів. Велізарій дізнався стільки всього, що мав підстави просити свого друга Костянтина Фракійця убити Феодосія.
Костянтин відмовився. Він сказав, що в таких випадках якщо когось і треба вбивати, то лише жінку. На думку Каллігона, такий правильний вирок був гідний вільного розуму євнуха, а не обтяженого ницостями розуму чоловіка. У кожному гріхові винне насамперед так зване слабке створіння. Ще Геродот казав: "Жодна жінка не буває викраденою, якщо сама того не забажає".
Що ж до Антоніни й Велізарія, то Каллігон був переконаний у ницості другого. Саме йому, Каллігону, ревнивий дурень — було що ревнувати! — доручив знищити Феодосія після відмови Костянтина. Каллігон зумів так настроїти хрещеника полководця, що той негайно сів на корабель і відплив із Сіракуз невідомо куди.
А-а! Крім навіженої Македонії, весь дім Антоніни свідчив за неї. Не встигло, помирившись, подружжя покинути Сіракузи, як чоловік видав ображеній жінці Македонію і двох інших безумців.
Хтось іде! Каллігон пропустив кількох іпаспистів, які конвоювали носильників із здобиччю.
Так, безумців... Адже в Антоніни в жилах не кров, а суміш вина й жовчі. Такі особливо уміло-палкі в коханні. Велізарій не міг обійтися без Антоніни. Після викриттів Македонії Каллігон підсовував Велізарію особливі трунки, що розпалювали кров. Але такі жінки, як Антоніна, пристрасні і в помсті. В Македонії і в обох рабів у присутності Антоніни вирізали брехливі, на думку Каллігона, нерозумні язики, а самих порубали на дрібні шматки і покидали в затоку Авгуєта. Чарівне місце там на березі...
Е, все це нікчеми, раби блуду, дурні. Тепер Антоніна знайшла нову іграшку. А скільки їх було до Феодосія! Ця іграшка славна, нічого не скажеш, для того, хто приречений жити в ярмі пристрастей. Воістину Христос не волі вимагав від людей, а тільки смирення. Нехай так буде...
Але як довго ці голубки воркують в сутінках гніздечка. А Каллігон знав, чому Антоніна шукала темноти. Євнухові була відома кожна складка тіла, що добре пожирувало на віку. Ванни і масажисти можуть скинути десять років, та не двадцять п'ять. Тіло не обличчя, на яке вправні руки вміють накласти маску втирань. Безглуздо бути чоловіком...
9
Мідні голоси довгих труб, які допомагають начальникам кінноти керувати строєм, звучали над Неаполем.
Чергування протяжно-довгих і коротких, частих звуків закликало на загальний збір. Бувалі коні раніше за людей вловлювали заклик, що пробивався крізь гамір розореного міста. Слухняні наказу, вони нашорошували вуха і підводили під круп задні ноги в чеканні волі вершника.
Пограбування завершилося. В спустошених володіннях, по уламках не потрібних солдатам мимохідь поламаних меблів, по череп'ї перебитого посуду і начиння, по шматках мармуру в залах, атріумах і портиках нікому не потрібних будинків, осквернених і запоганених,— у цих трупах убитих помешкань ще топталися, ще рилися відсталі чи особливо жадібні одинаки.
Повсюдно вже зав'язувався торг на ходу, як завгодно. Солдати обмінювалися здобиччю. Ветеран намагався піддурити новенького, спокушаючи його гарною на вигляд мідною, але позолоченою чашею, кубком, статуеткою, пропонуючи гарні, але надто вузькі чоботи.
Хтось, натягнувши поверх обладунку зо дві дюжини хітонів, перекинувши через плече жіночі сукні, тоги з широкою габою, яка засвідчувала сенаторське звання колишнього їхнього власника, сунувся живою купою товарів. Над лицем, залитим потом, стирчав шолом, і охриплий голос пропонував усім бажаючим придбати незвичайне вбрання за дешеву ціну.
Табірні торгаші встигли побувати в місті, щоб накинути оком на всі можливості, що відкривалися для них. Сміливі ділки — невід'ємна частина ромейського війська — квапилися вкупі приготуватись до майбутніх баришів. Члени своєрідної асоціації використовували вільний час для змовин. Узята здобич велика. Торгаші клялися один одному святою трійцею і спасінням душі дотримуватися домовленої ціни — п'ять оболів за новий хітон, дванадцять — за дві нові тоги... Солдати задихаються від здобичі, і торг піде лише на мідні гроші.
Стоячи під портиком сенату, Велізарій промовляв до начальників і солдатів:
— Христос Монократор дав нам перемогу! Яку велику славу в віках вдарував нам господь. Донині у світі всі аж до самих його країв вважали недоступним італійський Неаполь. Така справа здійснилася прихильністю бога до справ Єдиного базилевса Юстиніана. І ніяким іншим чином чи дією, які можна осягнути розумом!
Уже вільний Каллігон визирав із дверей сенату з деякою нетерплячкою. Більше половини здобичі вже відвезено в порт і повантажено на кораблі. Залишалося ще вантажу на дві триреми. Доводиться чекати, підводи не можуть пробитися через натовп.
У Велізарія дужий голос, звучний голос полководця в горлі чоловіка. Каллігон дивився на так добре знайому потилицю в кучерях. Маківка почала просвічуватися. Го-ляр казав, що втирання погано допомагають. Мазь із товчених ослячих копит, ведмеже сало і розтирання щітками затримують розростання лисини, та, нічого не вдієш, волосся випадає, випадає. "Випадає",— посміхнувся Каллігон. Сам він одноліток Велізарія, але вже давно <лисий. Менше клопоту. Недарма давні римляни, як і єгиптяни, голили голови. А плечі у Велізарія — як у молодого. Надійні опертя для сильних рук. З мечем Велізарій зіб'є будь-кого, він жадібний до заліза.
І — він дечому навчився! Знає, що кожне його слово перекажуть базилевсу. Все — від бога, нічого — про себе. Перемогли разом Христос із Юстиніаном. Розумно. Немарно Антоніна вчить його розуму за допомогою Прокопія.
— Це — бог! — виявив! — нам! — честь! — вигукував Велізарій.— То будьмо ж милостивими, як християни, до переможених. Переможець не несе ненависті до ворога за межі завершеної війни. Вбиваючи неаполітанців і повертаючи їх у рабство, ви завдаєте шкоди собі, тому що віднині ці люди повернулися в. материнське лоно імперії і суть піддані нашого Найвеличнішого Юстиніана!
Краєм ока Каллігон помітив Антоні ну. Красиво підняті коси утворювали щось наче шолом, мінилися бронзою від золотого порошку, яким були напудрені. Рівне обличчя було мармурово-біле, але з ніжним відтінком рожевого, ніби статуя ожила.
Слухає, як чоловік читає урок. "А де прекрасний кентавр?"— подумав Каллігон. Він чув слова Антоніни. Ще більше скосивши очі, євнух помітив і молодого слов'янина. Отже, вона не відпустила його, як бувало з деким іншим.