Вона ставала дедалі веселіша й усе менше ласкава з ним. Проте Козетта все ще любила його, і Жан Вальжан це відчував.
Якось у Козетти вихопилося: "Тату!" Промінчик радості осяяв старе, похмуре обличчя Жана Вальжана.
— Кажіть "Жан", — виправив він її.
— А й справді, — засміялася Козетта. — Добродію Жане!
— Отак, — мовив Жан Вальжан і відвернувся, щоб непомітно витерти сльозу.
То був останній промінчик світла — і все згасло. Не було вже колишньої невимушеності, не було поцілунку при зустрічі, не звучало сповнене ніжності слово "тату! За власною вимогою і участю Жан Вальжан позбувся всіх своїх радощів.
Якось пополудні, — а вже настав квітень, — коли ясно світило сонце, і дерева пробуджувалися від зимового сну, коли ось-ось мав розквітнути глід, коли в траві пробивалися жовтець і стокротки, а в небі з’явилися провісники весни — білі метелики, Маріус сказав Козетті:
— Пам’ятаєш, ми домовилися, що відвідаємо наш сад на вулиці Плюме? Ходімо. Не слід бути невдячними.
І вони полетіли туди, мов дві ластівки назустріч весні. Дім на вулиці Плюме, взятий в оренду, ще належав Козетті. Вони прийшли в той сад, де розквітло їхнє кохання. Вони зустрілися там зі своїм минулим і забули про все на світі. Увечері, о звичній годині, Жан Вальжан з’явився на вулицю Сестер Голгофи.
— Пані баронеса з паном бароном вийшли, — сказав йому Баск.
Жан Вальжан мовчки сів і чекав цілу годину. Козетта так і не повернулась. Він похнюпив голову й пішов додому.
Козетта була в захваті від прогулянки "у своє минуле" і другого дня тільки про це й говорила. Вона навіть не згадала, що вчора не бачила Жана Вальжана.
— Як ви туди дісталися? — запитав Жан Вальжан.
— Пішки.
— А назад?
— У найманому екіпажі.
Віднедавна Жан Вальжан почав помічати, що юне подружжя живе дуже скромним життям. Це засмучувало його. Він зважився на запитання:
— Чому ви не придбаєте власну карету? Адже ви багаті.
— Я не знаю, — відповіла Козетта.
— Вам слід би мати власний будинок, окрему прислугу, карету, ложу в театрі. Чому ви не користуєтеся своїм багатством?
Козетта нічого не відповіла.
Жан Вальжан не припиняв візитів. Навпаки. Іноді, бажаючи розтягти побачення і змусити Козетту забути про час, він починав вихваляти Маріуса. Козетта охоче підтакувала, й у цей спосіб Жанові Вальжану щастило посидіти довше. Бачити Козетту було для нього такою радістю! Це наче гоїло йому рану. Траплялося, що Баск по двічі з’являвся й повідомляв:
— Пан Жільнорман велів нагадати пані баронесі, що вечерю подано.
Одного вечора Жан Вальжан затримався набагато довше, ніж звичайно. Назавтра він помітив, що в каміні не затопили.
— Господи! Як тут холодно! — вигукнула Козетта, заходячи.
— Зовсім ні, — сказав Жан Вальжан.
— То це ви заборонили Баскові розпалити вогонь?
— Я. Адже надворі — травень.
— Але ж у печах топлять до червня! А цей льох треба опалювати весь рік!
— Мені здалося, що сьогодні не варто розпалювати вогню.
— Ще одна з ваших витівок! — обурилася Козетта.
Наступного дня камін затопили. Але обидва крісла були переставлені в протилежний кінець кімнати, до самих дверей.
"Що б це означало?" — подумав Жан Вальжан.
Він поставив крісла на звичне місце, біля каміна.
Вогонь у каміні підбадьорив його, і того дня він просидів довго. Коли він уже зібрався йти, Козетта промовила:
— Учора мій чоловік сказав мені дивну річ.
— Що саме?
— Він сказав: "Козетто, в нас тридцять тисяч ренти. Двадцять сім твоїх, і три я одержую від свого діда. Чи стало б у тебе мужності жити тільки на три тисячі?" — "Звичайно, — відповіла я. — Нехай і без ренти, аби з тобою". А тоді запитала: "Навіщо ти мені це кажеш?" А він відповів: "Про всяк випадок".
Жан Вальжан не здобувся на слово. Козетта, певно, сподівалася почути від нього пояснення, але він вислухав її мовчки й повернувся на вулицю Озброєної людини в глибокій задумі.
Було ясно, що Маріус сумнівається, чи не походять шістсот тисяч франків із якогось нечистого джерела, й остерігається вступати у володіння ними.
А ще Жан Вальжан відчував, що його випроваджують із дому.
Зайшовши наступного дня в кімнату на нижньому поверсі, він здригнувся. Крісла зникли. В приміщенні не було навіть стільця.
— Отакої! — вигукнула Козетта, увійшовши. — Крісел немає! Куди ж поділися крісла?
— Це я звелів Баску прибрати їх, — пробелькотів Жан Вальжан.
— Навіщо?
— Сьогодні я залишуся всього на кілька хвилин.
— Прийти ненадовго — не означає стояти на ногах.
— Баскові, здається, крісла знадобилися для вітальні. Мабуть, ви чекаєте сьогодні гостей.
— Ми не чекаємо нікого.
Жан Вальжан не міг більше вимовити ні слова.
Козетта знизала плечима.
— Звеліти винести крісла! Позавчора ви не дозволили розпалити вогонь. Який же ви дивний!
— Прощайте, — прошепотів Жан Вальжан.
Він не сказав: "Прощай, Козетто", але й не спромігся сказати: "Прощайте, баронесо".
Жан Вальжан вийшов пригнічений.
Цього разу він усе зрозумів.
Другого дня він не з’явився. Козетта згадала про нього тільки пізно ввечері.
— Чому це добродій Жан не прийшов сьогодні? — запитала вона.
На мить у неї стислося серце, але Маріус відвернув її увагу поцілунком.
Жан Вальжан не прийшов і назавтра. Козетта згадала про це тільки вранці наступного дня й послала Ніколетту на вулицю Озброєної людини — довідатися, чи добродій Жан, бува, не захворів. Ніколетта принесла відповідь від добродія Жана. Він не захворів. Просто був зайнятий. Він прийде, як тільки матиме змогу. Правда, він збирається в невелику подорож. Нехай про нього не турбуються. Нехай про нього не думають.
3. Тяжіння й відштовхування
У кінці весни й на початку літа 1833 року рідкі перехожі кварталу Маре, крамарі й роззяви, що стовбичили у дверях своїх будинків, помітили охайно вдягненого старого в усьому чорному, який щовечора, о тій самій годині, виходив із вулиці Озброєної людини, проминав вулицю Блан-Манто, добирався до вулиці Ешарп і там повертав ліворуч, на вулицю Сен-Луї.
Тут він уповільнював ходу й брів, витягши вперед голову, нічого не бачачи й нічого не чуючи, прикипівши поглядом до рогу вулиці Сестер Голгофи. Тимчасом як він туди підходив, погляд його оживав, очі освітлювалися внутрішнім вогнем, обличчя ставало розчуленим, ніжним, губи ворушилися, мовби він розмовляв із кимось невидимим; він усміхався невпевненою, боязкою усмішкою і йшов чимдалі повільніше. Здавалося, він прагнув до якоїсь мети й водночас боявся наблизитися до неї. Та хоч як відтягував цю мить, зрештою він таки доходив до вулиці Сестер Голгофи; тут зупинявся. Весь тремтячи, несміливо висовував голову з-за рогу останнього будинку й дивився у вулицю, і в його трагічному погляді наче відбивалася туга за неможливим щастям і тьмянів відблиск втраченого раю. Потім велика сльоза скочувалася в нього по щоці, й старий відчував її гіркий присмак. Кілька хвилин він стояв, мовби закам’янілий, потім рушав назад тією самою дорогою, і погляд його чимдалі згасав.
З плином часу старий перестав доходити до рогу вулиці Сестер Голгофи; він зупинявся на початку вулиці Сен-Луї й дивився на перехрестя здалеку. Потім мовчки хитав головою, ніби відмовляючись від чогось, і повертав назад.
Незабаром він перестав доходити навіть до вулиці Сен-Луї. Добирався до вулиці Брукованої, хитав головою і вертався; через якийсь час він уже не йшов далі вулиці Труа-Павільйон; потім став зупинятися перед вулицею Блан-Манто. Він скидався на маятник давно накрученого годинника, коливання якого стають усе коротші, перш ніж зупинитися.
Щодня він виходив із дому о тій самій годині, йшов тією самою дорогою, але до кінця не доходив і, можливо, сам не усвідомлюючи того, скорочував її дедалі більше. Його обличчя висловлювало одну тільки думку: "Навіщо?" Зіниці згасли, очі були сухі. Голова старого досі витягувалась уперед; підборіддя час від часу починало тремтіти; жаль було дивитися на його худу, зморшкувату шию. Іноді, в дощову погоду, він тримав під пахвою парасольку, але не розкривав її. Кумасі кварталу казали: "У нього не всі дома". Діти бігли слідом і сміялися з нього.
Книга восьма
Після непроглядного мороку — сліпуча зоря
1. Пожаліймо нещасливих і будьмо поблажливі до щасливців
Як страшно бути щасливим! Як часто, досягши цієї облудної життєвої мети, людина забуває про мету істинну — про обов’язок!
А проте було б несправедливо звинувачувати Маріуса.
Ми вже згадували, що до весілля Маріус не ставив запитань Фошлеванові, а потім не зважувався розпитувати Жана Вальжана. Він шкодував про обіцянку, яку так необачно дозволив у себе вирвати. Але він усе-таки дав її й тому обмежився тим, що намагався віддалити Жана Вальжана від свого дому й стерти його образ у пам’яті Козетти.
Те, що робив Маріус, він вважав необхідним і справедливим. Крім уже відомих нам підстав, у нього були й інші, про які читач довідається пізніше. Ведучи один судовий процес, він випадково зустрів давнього службовця банківського дому Лаффіта і дістав від нього якісь таємні відомості. Тепер він з усією можливою обережністю розшукував одну особу, щоб повернути їй шістсот тисяч франків. Саме тому він і не торкався цих грошей.
Козетта ні про що таке не здогадувалася, але і її звинувачувати було б жорстоко. Між нею й Маріусом існував потужний магнетичний струм, і тому підсвідомо вона робила все, чого хотів Маріус. Її душа так злилася з душею чоловіка, що йому не треба було нічого казати; вона просто відчувала його приховані наміри і сліпо їм скорялася. Отож усе, що Маріус хотів викреслити зі свого життя, мимохіть тьмяніло й у Козеттиній пам’яті.
Не варт, проте, перебільшувати: у випадку з Жаном Вальжаном ця забудькуватість і байдужість носили чисто поверховий характер. У глибині душі Козетта ніжно любила того, кого так довго називала батьком. Та ще дужче любила вона свого чоловіка.
Не раз Козетта згадувала про Жана Вальжана і дивувалася, чому він не з’являється.
— Мабуть, його нема в Парижі, — заспокоював її Маріус. — Адже він збирався в подорож.
"А й справді, він мав звичку кудись пропадати, — думала Козетта. — Але не так надовго".
Двічі або тричі вона посилала Ніколетту на вулицю Озброєної людини довідатися, чи повернувся зі своєї подорожі добродій Жан. Жан Вальжан просив переказувати, що не повернувся.
Козетта цим задовольнялася, бо єдиним чоловіком, без якого вона не могла обійтися на цьому світі, був Маріус.
До того ж Козетта й Маріус самі відлучалися на певний час із Парижа.