Ярмарок Суєти

Старий Осборн, який тепер гаяв менше часу в Сіті, доручаючи провадити справи мо­лодшим компаньйонам фірми, часто їздив на прогулянку з міс Осборн і вибирав той самий модний шлях. І коли малий Джорджі під'їздив до них учвал, як справжній денді, опустивши вниз п'яти, дід штовхав ліктем дочку й казав:-Ти тільки глянь на нього, міс Осборн!-Він сміявся, червонів з радощів і кивав онукові з вікна карети. Служник Джорджі кланявся екіпажеві, а лакей старого кланявся хлопцеві. Тут-таки друга його тітка, місіс Фредерік Буллок (її карету з золотими биками — гербами Буллоків — на дверцятах і на збруї та з трьома блідими Буллоками в кокардах і перах, що визирали з віконець, щодня можна було бачити в Гайд-парку) — місіс Буллок, кажу, метала на малого узурпатора погляди, сповнені най­лютішої ненависті, коли він, узявшись рукою в бік, у ка­пелюсі набакир проїздив повз неї гордий, мов лорд.

Хоч йому було тільки одинадцять років, він носив штани з штрипками і пречудові чобітки, як дорослий чоловік. Він мав позолочені остроги, нагаєчку з позолоченим рукі­в'ям, найелегантніші лайкові рукавички, які тільки могли вийти з майстерні Лема на Кондуїт-стріт, і зашпилював хустку на шиї дорогою шпилькою. Мати дала йому дві хустки на шию і сама пошила й помережила кілька соро­чечок, та коли її Самуїл приїхав відвідати вдову, на ньому була багато краща білизна. На пластроні батистової со­рочки сяяли ґудзики з коштовних каменів. Скромні пода­рунки Емілії були відкладені вбік,— я думаю, міс Осборн віддала їх синові візника. Емілія намагалася переконати себе, що їй приємна така зміна. І справді, вона була рада й щаслива, що її син такий гарний.

Емілія мала невеличкий силует Джорджі, зроблений за шилінг, і він висів над її ліжком поряд з іншим портретом. Одного дня, під час Своїх чергових відвідин, хлопчик, про­мчавши верхи вузенькою бромптонською вулицею, де всі жителі, як завжди, кинулись до вікон, щоб помилуватися його пишнотою, нетерпляче, з переможною усмішкою на обличчі, витяг з кишені пальтечка (чудового білого паль­течка з відлогою і оксамитовим коміром) червоний сап'я­новий футлярчик і подав його матері.

Я купив це на свої гроші, мамо,— сказав він.— Ду­маю, що вам воно сподобається.

Емілія відчинила футлярчик і, охнувши з радості й роз­чулення, схопила хлопця в обійми, пригорнула до себе й почала його виціловувати. То був мініатюрний портрет самого Джорджі, дуже мило виконаний (хоч насправді Джорджі вдвічі кращий — так, звичайно, подумала вдова). Дідусь захотів замовити онуків портрет у художника, праці якого, виставлені у вітрині художньої крамниці на Саутгемптон-роу, привернули до себе увагу старого джентль­мена, і Джордж, що мав удосталь грошей, спитав митця, скільки коштуватиме маленька копія портрета, сказавши, Що заплатить за неї сам і хоче подарувати її матері. Художникові це сподобалося, і він виконав копію за неве­лику суму, а старий Осборн, довідавшись про цей випадок, щось задоволено промурмотів і дав хлопцеві вдвічі більше соверенів, ніж коштувала мініатюра.

Та хіба можна порівняти дідове задоволення з нестямним захватом Емілії? Цей вияв синівської любові окрилив ма­тір, і вона вирішила, що в цілому світі не мав такої доброї дитини, як її хлопчик. Протягом багатьох тижнів, думаючи про цю любов, вона відчувала себе щасливою. Вона краще спала, коли портрет лежав у неї під подушкою, а скільки, ох, скільки разів Емілія його цілувала, плакала над ним і молилася! Бодай маленька ласка з боку тих, кого вона любила, сповнювала її несміливе серце вдячністю. Відколи Емілія розлучилася з Джорджі, вона ще не знала такої втіхи й розради.

У своєму новому домі Джорджі поводився, як володар. Під час обіду він незворушно пропонував дамам вино й сам так пив шампанське, що дідусь був просто в захваті.

Гляньте лишень на нього,— казав, бувало, старий, аж сяючи з задоволення, і підштовхував ліктем сусіда. Бачили ви такого хлопця? Господи боже! Та він скоро придбає собі туалетне приладдя і бритву, їй-богу!-Проте друзі містера Осборна не були в такому захваті від хлопцевого блазнювання, як старий джентльмен. Судді Тойсвітові не вельми подобалося, що Джорджі втручався в розмову й не давав йому розповісти до кінця почату історію.

Полковникові Гултайсу було нецікаво дивитися на підпилого хлопчака. Дружина містера Пундика невідчула глибокої вдячності, коли Джорджі, зачепивши лік­тем келих, вилив портвейн на її жовту атласну сукню, та ще й засміявся з її біди. Не дуже вона втішилася й тоді, коли Джорджі "дав бобу" на Рассел-сквер її третьому синові (юному джентльменові, на рік старшому за Джорд­жі, що приїхав додому на свята зі школи доктора Тікльюса в Ілінгу). Зате дід Джорджі, захоплений цим подвигом, подарував йому два соверени й пообіцяв винагороджувати його щоразу, як він зуміє "дати бобу" більшому й старшому за себе хлопцеві. Важко сказати, що доброго добачав ста-| рий у цих бійках. Він, мабуть, вважав, що сварки і бійки загартовують хлопців і що тиранство — корисна наука, яку .їм варто пізнати.

Англійську молодь так виховували з давніх-давен, і серед нас є сотні тисяч людей, що виправ­дують і схвалюють несправедливість, брутальність і жорстокість, яка часто панує в стосунках між дітьми.

Підбадьорений хвалою і перемогою над юним Пундиком, Джордж, певна річ, захотів нових подвигів. І ось одного разу, коли він, хизуючись новим костюмчиком, гуляв біля церкви святого Панкратія, учень пекаря сказав щось до­шкульне про його вигляд. Юний патрицій радо скинув модну курточку і, віддавши її потримати своєму прияте­леві, що йшов разом з ним (юному Тодду з Грейт-Корем-стріт біля Рассел-сквер, синові молодшого компаньйона фірми), спробував налупцювати пекарчука. Але цього разу щастя зрадило Джорджі, і пекарчук налупцював його.

Джорджі повернувся додому з добрим синцем під оком, а його тонка сорочка була замащена кров'ю з його власного зарозумілого носа. Дідові він сказав, що бився з якимось велетнем, і налякав свою сердешну матір у Бромптоні дов­гим, проте аж ніяк не правдивим описом тієї бійки.

Згаданий вище юний Тодд із Корем-стріт біля Рассел-сквер був відданим приятелем і обожнювачем Джррджа. Обидва вони любили малювати театральних героїв, ласу­вати цукерками й пирогом з малиною, кататися на санках та на ковзанах у Ріджентс-парку й на озері, Серпентайн, якщо дозволяла погода, або ходити до театру, куди з наказу містера Осборна їх часто водив Роусон, особистий Джорджів служник і охоронець, і де вони дуже зручно влаштову­валися в задніх рядах партеру.

У товаристві цього джентльмена вони побували в усіх головних театрах столиці, знали на прізвище всіх акторів від "Друрі-лейн" до "Седлерс-Уелз" і, звичайно, потім по­казували в зробленому з картону театрику багато з бачених п'єс і славетних персонажів Уеста родині Тоддів та своїм юним друзям. Роусон як людина широкої натури, коли мав гроші, пригощав хлопця устрицями після вистави і склянкою ромового пуншу на сон. Можна не сумніватися, що містер Роусон, у свою чергу, мав користь із щедрості свого юного хазяїна, вдячного за приємність, яку йому робив служник.

Прикрашати особу малого Джорджі запрошували відо­мого кравця з Вест-Енда,— містер Осборн казав, що не хоче братії жодного партача з Сіті чи з Голборна (хоч самого його вони цілком влаштовували),— і веліли йому не шко­дувати коштів. Тому містер Вулзі з Кондуїт-стріт давав волю своїй уяві й досилав хлопцеві додому штани-фантазі, жилети-фантазі й куртки-фантазі в такій кількості, що ними можна було б одягнути цілу школу маленьких чепу­рунів. Джорджі мав білі жилетки для проханих вечорів, оксамитові жилетки з прорізом для звичайних обідів і ча­рівний теплий халатик, точнісінько як у дорослого. Він щодня переодягався до обіду, "наче справжній вестендський денді", як казав його дід. Він мав свого власного служника, що допомагав йому одягатися, з'являвся на його дзвінок і приносив листи завжди на срібній таці.

Після сніданку Джорджі вмощувався у кріслі в їдальні й читав "Морнінг пост", зовсім як дорослий.

А як він хвацько лається!—вигукували служники, захоплені такою ранньою дозрілістю.

Ті, хто ще пам'ятав капітана, його батька, казали, що Джорджі — викапаний татусь. Будинок просто ожив від його непосидющості, наказів, лайки й веселощів.

Джорджеву освіту довірено одному вченому, що мешкав у сусідстві, приватному педагогові, "який готує молодих аристократів і джентльменів до університету, парламенту й наукової діяльності, в навчальній системі якого не за­стосовують принизливої тілесної кари, й досі ще заведеної в старих учбових закладах, і в родині якого учні знайдуть елегантне, вишукане товариство і таку турботу й .ласку, як у рідній домівці". У такий спосіб домашній капелан графа Голодвірса, велебний Лоренс Віл з Гарт-стріт у Блумсбері, та його дружина місіс Віл намагалися прина­дити до себе учнів.

З допомогою таких оголошень у газетах і великої запов­зятливості домашньому капеланові та його дружині щасти­ло набрати кількох учнів, що платили великі гроші й на­чебто мешкали в розкішних покоях. Жив там один виходець з Вест-Індії, дженджуристий здоровило з обличчям кольору червоного дерева й кучерявою головою, якого ніхто не відвідував, далі один незграбний хлопець років двадцяти трьох, який занедбав свою освіту і якого містер та місіс Віл мали ввести у вищий світ, і ще двоє синів полковника Бенглса, що служив в Ост-Індській компанії. Вони всі четверо обідали за вишуканим столом місіс Віл, коли Джорджі привели до цього закладу.

Сам Джорджі, як ще з десяток хлопців, не жив при школі, а тільки з'являвся вранці під охороною свого прия­теля містера Роусона і, коли була гарна погода, від'їздив після обіду верхи на поні в супроводі служника. В школі вважали, що його дід страшенно багатий. Велебий містер Віл часто сам вихваляв перед хлопцем дідове багатство, Казав, що Джорджі судилося посісти високе становище, що треба бути ретельним і беручким до науки в юності, щоб Підготуватись до почесних обов'язків, до яких він буде Викликаний, коли виросте, і що послух у дитинстві — най­краща запорука вміння керувати, як він стане дорослим. Тому він просив Джорджі не приносити до школи цукерків і не псувати ними здоров'я юним Бенглсам, які мали все, що потрібно, за вишуканим і багатим столом місіс Віл.