Козетта сяяла чистотою й невинністю. Хіба цього не досить? Що йому до особистих справ Жана Вальжана? Сахаючись фатальної тіні цього чоловіка, Маріус чіплявся за його ж таки слова: "Я ніхто для Козетти. Десять років тому я навіть не знав, що вона існує на світі".
Жан Вальжан був випадковим перехожим. Він сам так сказав. Ну ось він і пройшов мимо. Провидінням для Козетти стане віднині Маріус.
Не можна сказати, що Маріус не намагався знайти якісь виправдання для Жана Вальжана. Та думки його неминуче поверталися до одного: це був каторжник, тобто істота, відкинута на саме дно суспільства. Хоч Маріус і був демократом, проте він беззастережно засуджував усіх, хто в чомусь завинив із погляду закону. Маріус ще не вмів відрізняти закон від права, справедливість у людському розумінні від справедливості Божої. Він вважав, що довічне покарання і суспільне прокляття — це необхідні умови для існування цивілізації. Маріус стояв ще на цьому щаблі духовного розвитку, хоч мав неминуче піднятися вище, тому що був добрий і від природи схильний у всьому докопуватись до істини.
У світлі таких уявлень Жан Вальжан здавався йому створінням відразливим і потворним. Каторжник. Це слово звучало для Маріуса трубним голосом правосуддя, й кінець кінцем він відвернувся від Жана Вальжана.
Слід відзначити, що Маріус не поставив Жанові Вальжану двох-трьох запитань, які мали вирішальне значення. І не тому, що вони його не цікавили, — він їх боявся. Жондретів барліг? Барикада? Жавер? Хто знає, яке жахливе світло пролили б на події правдиві відповіді Жана Вальжана на такі запитання? Чи не відбилися б і на янгольському чолі Козетти відблиски пекельного полум’я? Маріус і так довідався надто багато. Тепер йому куди дужче хотілося все забути, ніж прояснити.
Перебуваючи в такому душевному стані, Маріус із тривогою думав про те, що цей чоловік і далі підтримуватиме взаємини з Козеттою. Він картав себе за невиправдану слабість, що штовхнула його на фатальну поступку. Він дозволив собі розчулитись. Він припустився помилки. Йому слід було відштовхнути Жана Вальжана. Маріус був невдоволений собою.
Що ж тепер робити? Він не міг змиритися з думкою, що Жан Вальжан навідуватиме Козетту. Навіщо йому цей чоловік? Проте він дав обіцянку, а слова, даного навіть каторжнику, треба дотримуватись. І все ж таки насамперед він має подбати про Козетту.
Маріус ніяк не міг виплутатися з цього клубка думок. Його опанувала глибока тривога. Приховати її від Козетти було нелегко, але кохання — великий талант, і Маріус зумів не виявити свого хвилювання.
Наче мимохідь він поставив кілька запитань Козетті, чистій і невинній, мов горлиця; слухаючи розповіді про її дитинство та юність, він усе більше переконувався в тому, що ставлення до неї каторжника було взірцем батьківської доброти й ласки. Отже, Маріус угадав правильно. Цей зловісний будяк любив і оберігав чисту лілію.
Книга сьома
Сутінки згущуються
1. Кімната на нижньому поверсі
Другого дня ввечері Жан Вальжан постукав у ворота Жільнорманового дому. Його зустрів Баск.
— Пан барон звелів запитати у вашої милості, хочете ви піднятися нагору чи лишитися внизу? — звернувся до нього служник.
— Я залишуся внизу, — відповів Жан Вальжан. Баск поштиво відчинив двері до кімнати на нижньому поверсі.
— Піду повідомлю молоду пані, — сказав він.
Кімната, куди увійшов Жан Вальжан, була склепінчаста, вогка, з червоною цегляною підлогою, із заґратованим вікном.
Либонь, віник і мітла нечасто навідувалися в це приміщення. Порох тут лежав неторканий. Розкішна чорна павутина, прикрашена мертвими мухами, затягувала шибку вікна. У кутку лежала купа порожніх пляшок. Стіни були облуплені. У глибині кімнати виднівся камін, у якому горів вогонь. Це свідчило, що тут заздалегідь розраховували на Вальжанову відповідь: "Я залишуся внизу".
Біля каміна стояли два крісла. Між кріслами лежала стара витерта постілка. Кімната була освітлена полум’ям із каміна й присмерковим світлом, яке пробивалося крізь вікно.
Жан Вальжан був стомлений. Уже кілька днів він не їв і не спав. Він важко опустився в крісло.
Баск повернувся, поставив на камін запалену свічку й вийшов. Жан Вальжан сидів, звісивши голову на груди, й не помітив ні Баска, ні свічки.
Раптом він випростався, наче раптово розбуджений. За його спиною стояла Козетта.
Він не бачив, але відчув, як вона увійшла.
— Ну, тату, — вигукнула Козетта, — я знала, що ви дивак, але такого не сподівалася! Маріус сказав, ніби ви самі захотіли, щоб я приймала вас тут.
— Так, я сам…
— Тоді тримайтеся, зараз я влаштую вам сцену! Для початку поцілуйте мене, тату.
І вона підставила йому щоку. Жан Вальжан не ворухнувся.
— Отакої! — здивувалася Козетта. — Що я вам зробила? Я на вас розгнівалась, так і знайте. Ви повинні спокутувати свою провину. Ви повечеряєте з нами.
— Я вже вечеряв.
— Неправда. Ну ж бо, ходімо до вітальні! Скоренько!
— Це неможливо.
Козетта трохи розгубилась. Вона перестала наказувати й перейшла до розпитувань.
— Але чому? І навіщо ви обрали для нашої зустрічі найгіршу кімнату в домі? Тут жахливо.
— Ти ж бо знаєш… Ви ж бо знаєте, баронесо, — виправився Жан Вальжан, — що я дивак, і в мене свої примхи.
Козетта сплеснула в долоні.
— Баронеса!.. Ви!.. Що це означає?
Жан Вальжан поглянув на неї з вимученою усмішкою.
— Ви самі захотіли бути баронесою. От ви нею й стали.
— Але не для вас, тату.
— Не називайте мене татом.
— Що-що?
— Називайте мене добродієм Жаном.
— То ви мені вже не батько? То я для вас уже не Козетта? І ви не хочете з нами жити! Що я вам такого зробила? Що сталося?
— Нічого.
— Навіщо ж ви змінили ім’я?
Він усміхнувся тією самою гіркою усмішкою.
— Ви своє теж змінили. Якщо ви стали пані Понмерсі, то чом би мені не стати добродієм Жаном?
— Я таки нічогісінько не розумію. Навіщо ви кривдите свою маленьку Козетту? Не смійте бути злим, ви ж такий добрий!
Він не відповів. Вона схопила його за руки і в нестримному пориві притиснула їх собі до шиї, з виразом глибокої ніжності.
— О, будьте добрим! — сказала вона.
І провадила:
— Ось що я називаю бути добрим: не супитись, перебратися жити до нас, — тут теж є пташки, як і на вулиці Плюме, — покинути ту жахливу нору на вулиці Озброєної людини, не загадувати нам більше загадок, обідати з нами, снідати з нами, бути моїм батьком.
Він вивільнив руки.
— Вам більше не потрібен батько, у вас є чоловік.
Козетта спалахнула:
— Мені не потрібен батько! Коли чуєш таку нісенітницю, то не знаєш, що й сказати!
— Якби тут була Туссен, — провадив Жан Вальжан, — вона підтвердила б, що така вже у мене вдача. Я завжди любив свій темний закутень.
— Але ж тут холодно й темно. І що за безглузда вигадка — називатися добродієм Жаном. Я не хочу, щоб ви зверталися до мене на "ви".
Вона скривила чарівну гримаску і пирхнула на Жана Вальжана. То була сама Грація, яка зображувала сердиту кицьку.
— Я просто розлючена, — заявила Козетта. — Я так гарно прибрала вашу кімнату. Якби я могла дістати місяць із неба, я б його там повісила. І що ж мені тепер робити з тією кімнатою? Мій пожилець відмовляється в ній оселитись! Я замовляю Ніколетті чудову вечерю. Нікому ваша вечеря не потрібна, пані. І мій батько Фошлеван ні сіло ні впало вимагає, щоб я називала його "добродієм Жаном" і приймала в бридкому, замшілому льоху, де замість кришталю валяються порожні пляшки, а замість фіранок — павутина! Я знаю, що у вас свої химери, але треба ж дати людям перепочинок після весілля. Я просто в розпачі. Чим я вас так розгнівила? Пхе!
Раптом вона пильно подивилася на Жана Вальжана і запитала:
— Ви сердитеся на мене за те, що я щаслива?
Наївність іноді здатна заглянути глибоко в душу. Жан Вальжан зблід. Якусь мить він мовчав, а тоді з невимовною тугою в голосі прошепотів, мов звертаючись сам до себе:
– Її щастя було метою мого життя. Тепер Господь може відпустити мене з миром. Козетто — ти щаслива. Мій час скінчився.
— О! Ви сказали мені "ти"! — вигукнула Козетта.
І кинулася йому на шию. Жан Вальжан поривчасто пригорнув її до грудей. Йому майже здалося, що він знову повернув її собі.
— Дякую, тату! — прошепотіла Козетта.
Радісний порив перейшов у відчуття пекучого болю. Жан Вальжан лагідно вивільнився з Козеттиних рук й узяв капелюха.
— Що таке? — спитала Козетта.
— Я йду, пані баронесо, вас чекають, — сказав Жан Вальжан і вже з порогу додав: — Я назвав вас на "ти". Скажіть вашому чоловікові, що цього більше не буде. Простіть мене.
І він вийшов, залишивши Козетту приголомшеною цим загадковим прощанням.
2. Ще кілька кроків назад
Наступного вечора Жан Вальжан прийшов знову. Козетта більше не ставила запитань, не дивувалася, не казала, що їй холодно, не запрошувала його до вітальні. Вона уникала називати його й татом, і добродієм Жаном. Вона дозволяла звертатися до себе на "ви". Але на зміну вчорашній веселості прийшов смуток — якщо Козетта здатна була засмучуватись.
Напевне, між нею та Маріусом відбулася одна з тих розмов, коли коханий чоловік каже, що йому заманеться, нічого не пояснює і все ж таки вміє заспокоїти кохану жінку.
Кімнату на нижньому поверсі трохи прибрали. Баск повиносив пляшки, а Ніколетта змела павутиння.
Наступними днями Жан Вальжан приходив щовечора о тій самій годині. Маріус намагався в цей час не бути вдома. Усі незабаром звикли до нових порядків, запроваджених паном Фошлеваном. Туссен заявила: "Хазяїн завжди був таким". Дід виніс власний вирок: "Він просто оригінал". Цим поясненням усі й задовольнилися.
Так минуло кілька тижнів. Козетту помалу заполонило нове життя: знайомства, візити, домашні турботи, розваги. Козеттині розваги коштували недорого; вони полягали в одному — бути з Маріусом. Обоє неймовірно тішилися, просто гуляючи удвох вулицями, наодинці посеред натовпу. Бували в Козетти й прикрощі. Туссен не поладнала з Ніколеттою, і їй довелося піти — дві старі діви не могли вжитися разом. Дід почував себе добре; Маріус вряди-годи виступав захисником у суді; тітка Жільнорман непримітно животіла біля молодого подружжя, що цілком задовольняло її. Жан Вальжан приходив щодня.
Звертання на "ви", "баронеса", "добродій Жан" — усе це змінило його взаємини з Козеттою. Він сам намагався віддалити її від себе — і зрештою домігся успіху.