Ця справа не дуже приємна, хоч як на неї дивитися, і чим менше буде мови про неї, тим краще. Налупцювали вас, а не нас, і якщо ви задоволені, то ми теж, думаю, не повинні мати претензій.
Після цього містер Уенгем узяв капелюха, а капітан Макмердо пішов його провести, зачинивши за собою двері, щоб Родон міг собі полютувати на самоті. Коли обидва джентльмени опинилися надворі, капітан Макмердо суворо глянув на маркізового посланця, і на його круглому привітному обличчі з'явився вираз далеко не шанобливий.
Вам збрехати, як мені чхнути, містере Уенгеме,— сказав він.
Ви мене перехвалюєте, капітане,— відповів той усміхаючись.— Але кажу вам чесно, як на сповіді: місіс Кроулі запрошувала нас на вечерю.
Авжеж, і в місіс Уенгем заболіла раптом голова. Ось що: я маю тут банкноту на тисячу фунтів і хотів би вам її вручити, якщо ви зволите видати мені розписку. Я вкладу банкноту в конверт для лорда Стайна. Мій приятель не буде з ним битися.
Але його гроші нам не потрібні.
Усе це непорозуміння, сер, суцільне непорозуміння,—з найневиннішим виглядом мовив містер Уенгем, і капітан Макмердо, провівши його до східців клубу, відкланявся саме тієї миті, коли з'явився сер Пітт.
Вони були трохи знайомі, і капітан, повертаючись з баронетом до кімнати, де сидів його брат, під секретом розповів серові Пітту, як йому пощастило владнати справу між лордом Стайном і полковником.
Звичайно, сера Пітта дуже втішила ця звістка; він тепло привітав брата з мирним залагодженням прикрого конфлікту, принагідно прочитавши йому мораль про те, якого лиха завдають дуелі і який недосконалий цей спосіб вирішувати суперечки.
Після такого вступу він ужив усе своє красномовство, щоб помирити Родона з дружиною. Він переповів йому слова Бекі й додав, що це може бути правдою і що сам він вірить у її невинність.
Але Родон нічого не хотів слухати.
Вона ховала від мене гроші протягом десяти років,—мовив він.— Ще вчора вона божилася, що нічого не брала від лорда Стайна. Бо знала, що всьому кінець, коли я знайду гроші. Якщо вона, Пітте, й невинна, то поводилась не краще за винну, і я не хочу її бачити, не хочу! І він похнюпився, пригнічений, зломлений своїм горем.
Бідолаха,— сказав Макмердо й похитав головою.
Якийсь час Родон Кроулі плекав думку відмовитись від посади, що дісталася йому завдяки такій мерзенній протекції, і навіть хотів забрати сина зі школи, до якої лорд Стайн влаштував хлопця, дбаючи про свою власну користь. Але врешті брат і Макмердо вмовили його прийняти те добродійництво; особливо на нього вплинули докази капітана, що змалював йому, як лютуватиме лорд Стайн, коли згадуватиме, що допоміг зробити кар'єру своєму ворогові.
Коли маркіз Стайн одужав і почав виходити з дому, міністр колоній якось зустрів його і, вклонившись, щиро подякував від свого імені й від імені міністерства за таку чудову рекомендацію. Можна собі уявити, з яким задоволенням лорд Стайн вислуховував ті компліменти.
Таємницю його сутички з полковником Кроулі пущено в непам'ять, як сказав Уенгем, тобто її пустили в непам'ять секунданти і самі супротивники. Але вже того самого вечора про неї говорили за п'ятдесятьма обідніми столами на Ярмарку Суєти. Самий тільки пронозливий Кудкудакт побував на семи вечірках і скрізь розповідав цю історію з відповідними поясненнями й доповненнями. З якою величезною втіхою слухала її місіс Вашингтон Уайт! Дружина єпископа Ілінгського не знаходила слів, щоб передати своє обурення; єпископ того ж таки дня завітав до Гонт-гауса й записав своє прізвище в книзі гостей. Малий Саутдаун був засмучений; засмутилася і його сестра, леді Джейн, дуже засмутилася, запевняю вас. Леді Саутдаун написала про це другій своїй дочці на мис Доброї Надії. Днів зо три ціле місто гомоніло про цю історію, і вона не попала в газети тільки завдяки зусиллям містера Вога, що мав вказівку від містера Уенгема. Судові виконавці й оцінювачі наклали арешт на майно бідолашного Реглса з Керзон-стріт, а гарненька дама, що останньою винаймала той скромний будиночок, тим часом опинилася... де? Хто знав, де вона опинилася? Хто ще цікавився нею через кілька днів після того? Винна була вона чи ні? Всі ми знаємо, який світ милосердний і який суворий вирок виносить Ярмарок Суєти в сумнівних випадках. Дехто казав, що вона поїхала в Неаполь слідом за лордом Стайном, а інші — що його милість покинув Неаполь і втік у Палермо, почувши про її приїзд. Хтось чув, що вона живе в Бірштадті й стала dame d'honneur / Придворною дамою (франц./) болгарської королеви, ще хтось — що вона з'явилася в Булоні, а ще хтось — що вона мешкає в котромусь із пансіонів Челтнема.
Родон призначив їй досить пристойне річне утримання, а Бекі, безперечно, була з тих жінок, що й з мідяка вміють зробити великий торг. Він, їдучи з Англії, заплатив би всі борги, якби хоч одне страхове товариство погодилось застрахувати його життя, але клімат острова Ковентрі був такий нездоровий, що полковник не міг роздобути ані шилінга під свою платню. Проте він регулярно переказував гроші братові і з кожною поштою писав своєму малому синові. Він забезпечував Макмердо сигарами й посилав леді Джейн силу-силенну мушлів, кайєннського перцю, гострих маринадів, варення з гуави та інших колоніальних товарів. Посилав він братові в Англію і "Мочартаунську газету", в якій підносили до небес нового губернатора, тим часом як редактор "Мочартаунськрго вартового" (дружину якого не запросили в будинок губернатора) писав, що його ясновельможність — тиран, у порівнянні з яким Нерон був освіченим філантропом.
Малий Родон любив брати ті газети й читати про його ясновельможність.
Мати не робила ніяких спроб побачитися з сином. На неділю й на канікули хлопець приїздив до тітки; скоро він уже знав усі пташині гнізда в околицях Королевиного Кроулі і виїздив на полювання з гончаками сера Гадлстона, які йому так сподобалися ще під час того першого, незабутнього гостювання в Гемпшірі.
Розділ LVI З ДЖОРДЖІ РОБЛЯТЬ ДЖЕНТЛЬМЕНА
Джорджі Осборн остаточно оселився в будинку свого діда на Рассел-сквер, жив там у колишній батьковій кімнаті і був визнаним спадкоємцем усіх тамтешніх розкошів. Врода, смілива вдача і джентльменські манери хлопця скорили дідове серце. Містер Осборн пишався ним так само, як колись Джорджем-старшим.
Хлопця оточували більшими розкошами й дужче розбещували, ніж свого часу його батька. Торгівля містера Осборна останніми роками процвітала, його багатство і вплив у Сіті збільшилися. Колись він радів, що може віддати Джорджа-старшого в добру приватну школу, а куплене синові офіцерське звання було для батька невичерпним джерелом гордощів; але для малого Джорджі та для його майбутньої кар'єри старий націлявся куди вище. Він зробить з хлопця джентльмена, весь час казав містер Осборн, дивлячись на Джорджі. В уяві він бачив його студентом, членом парламенту, а може, навіть і баронетом. Старий вважав, що помре спокійно, коли побачить онука на певному шляху до цих почестей. Хлопчика буде виховувати першокласний учитель з університетською освітою, а не якісь там дурисвіти й шахраї, о ні! Ще кілька років тому містер Осборн люто накидався на всіх священиків, учених тощо, називаючи їх зграєю облудників і ошуканців, які тільки те й знають, що товчуть латину й грецьку, а інакше нездатні заробити собі шматок хліба, зграєю зарозумілих собак, що згорда дивляться на британських купців і джентльменів, хоч ті можуть скуповувати їх сотнями. А тепер він патетично нарікав на те, що його самого вчили мало й погано, і часто виголошував перед Джорджі пишномовні тиради про необхідність і перевагу класичної освіти.
Коли вони зустрічалися під час обіду, дід звичайно розпитував онука, що він читав того дня, і з великою цікавістю слухав розповідь хлопчика, вдаючи, ніби чудово розуміє все, що Джорджі йому каже. Насправді ж він робив сотні похибок і часто виявляв своє неуцтво. Від цього хлопцева пошана до нього аж ніяк не збільшувалась. Меткий розум і перевага в освіті дуже швидко показали Джорджі, що його дід — невіглас і дурень, тому він почав командувати ним і дивитися на нього звисока, бо хоч у яких скромних умовах ріс Джорджі, він уже на той час був кращий джентльмен, ніж його могли зробити всі дідові плани. Його виховувала добра, тендітна, ласкава жінка, яка пишалася тільки своїм сином; серце її було таке чисте, і поводилася вона так скромно й покірно, що вже саме це робило її справжньою леді. Вона жила для інших і виконувала свої обов'язки тихо й непомітно. Якщо вона ніколи не висловлювала блискучих думок, то й ніколи не казала і не думала нічого поганого; простодушна, щиросерда, ласкава й чиста — хіба наша сердешна Емілія не була справжньою леді?-Юний Джорджі володарював над тією м'якою поступливою жінкою. І контраст між її простотою та делікатністю і брутальною пихою тупуватого діда, з яким хлопцеві незабаром довелося спілкуватись, зробив його володарем і над ним. Навіть якби він був принцом королівської крові, то й тоді йому не могли б прищепити вищої думки про себе.
Поки мати Джорджі тужила за ним удома і цілими днями, а може, й невеселими самітними ночами думала про нього, цей юний джентльмен знаходив собі багато втіх і розваг, тому дуже легко витримував розлуку з нею. Малі хлопці, що плачуть, ідучи до школи, плачуть тому, що для них школа — дуже неприємне місце. Тільки дехто з них плаче через те, що розлучається з домівкою. Згадайте самі, як у вас швидко висихали в дитинстві сльози, коли вам давали імбирний медяник, а тістечко з повидлом було вам достойною винагородою за біль розлуки з матір'ю і сестрами, і ви зрозумієте, мій друже і брате, що й вам не випадає хизуватися своєю чутливістю!-Отже, Джордж Осборн жив серед таких вигод і розкошів, якими багатий і щедрий дід вважав за потрібне його оточити. Візникові наказано придбати для хлопця найкращого поні, якого лише можна було купити за гроші, і на ньому Джорджі вчився їздити спершу в школі верхової їзди, а потім, після того як він задовільно склав іспит з їзди без стремен і стрибків через бар'єр, йому дозволили кататися новим маршрутом у Ріджентс-парку і, нарешті, в Гайд-парку, де він з'являвся при повному параді, в супроводі служника Мартіна.