Стара похитала головою.
— Не звертай уваги, — сказала вона. — Ти не знаєш, яка вона дивна, Роб. А містер Турбот…
— Т-с-с! — цитьнув Роб, обережно зиркнувши на склади, ніби на стосах пляшок і упаковок міг сидіти містер Турбот, стежачи за ним. — Тихо!
— Та його ж тут нема! — вигукнула місіс Браун.
— Хто його зна, — пробурмотів Роб, перебігши очима і по дзвіниці, наче думав, що той, наділений надприродним слухом, міг бути і там.
— Добрий хазяїн? — поцікавилася місіс Браун.
Роб потакнув і стиха додав:
— Всевидющий.
— Живе за містом, так, любчику?
— Коли вдома, — відповів Роб, — але тепер ми живемо не вдома.
— А де ж? — запитала стара.
— Наймаємо квартиру. Недалеко від містера Домбі.
Молода жінка глянула на нього так раптово і так допитливо, що Роб геть збентежився й знову простяг їй склянку, але не з більшим успіхом, ніж дотепер.
— Це той містер Домбі, про якого ми з вами часом балакали, — нагадав Роб місіс Браун. — Власне, ви хотіли, щоб я балакав про нього.
Стара кивнула головою.
— Ну, так той містер Домбі упав з коня, — знехотя пояснив Роб, — і тепер моєму панові доводиться бувати там частіше, ніж завжди — чи то в нього, чи то в місіс Домбі, чи ще там у когось. От ми й перебралися до міста.
— А вони ладять між собою, любчику? — спитала стара.
— Хто?
— Та він же й вона?
— Містер і місіс Домбі? — перепитав Роб. — Та відкіля мені знати?
— Ні — твій пан і місіс Домбі, ціпонько, — лагідно пояснила стара.
— Не знаю, — озираючись, відповів Роб. — Думаю, що так. Але ж бо ви й цікаві, місіс Браун! Хто менше говорить, той довше живе.
— Та що ж у тім злого? — сплеснувши руками, розсміялася стара. — Е, веселун Роб присмирнів, відколи в люди вибився! Нема у тім зла.
— Я знаю, що зла в тім нема, — відказав Роб, зиркнувши на склад і дзвіницю, — але й добра з того базікання не буде, хоч би йшлося про те, скільки в мого хазяїна гудзиків на фраку. З ним, кажу я вам, це не пройде. Краще вже утопитись. Його слова. Я б вам не сказав навіть, як його звати, коли б ви самі того не знали. Поговорім про когось іншого.
Поки Роб іще раз сторожко оглядав майдан, стара крадькома подала знак дочці. Порух цей був миттєвий, але дочка, зрозумівши, відвела очі від обличчя хлопця й щільніше загорнулась у свій плащ.
— Робе, любчику, — мовила стара, киваючи йому на другий край лави, — ти завжди був моїм улюбленцем. Хіба ні? Скажеш, не був?
— Був, місіс Браун, — відповів Точильник не вельми гречно.
— І ти міг мене кинути! — сказала стара, обхопивши руками його шию. — Отак піти од мене, вирости, що й пізнати не можна, і ані разу не забігти до своєї нещасної старої приятельки, щоб розказати, як тобі пощастило, чванько ти такий! Охо-хо!
— От уже напасть для чоловіка, що має всевидющого хазяїна під боком! — зойкнув бідолаха Точильник. — Коли йому отак виють над вухом!
— І ти не зайдеш до мене, Робі? — голосила місіс Браун. — Охо-хо! Ніколи вже не зайдеш до мене?
— Та зайду! Чуєте, зайду! — запевнив Роб.
— Оце мій Роб! Оце мій любчик! — сказала місіс Браун, витираючи сльози на поморщенім виду й ніжно притуливши його до себе. — На старе місце, Робе?
— Так, — відповів Точильник.
— І скоро, Робе, голубчику? — вигукнула місіс Браун. — І не раз, — так?
— Так, так, так! — запевнив Роб. — Їй-богу, побачите, клянуся душею й тілом.
— Ну, тоді, — місіс Браун звела до неба руки й відкинула назад свою тряську голову, — тоді, якщо він додержить слова, я ніколи не покажусь йому на очі, хоч і знаю, де він живе, і нікому ані пискну про нього! Ніколи!
Цей вигук, здавалось, був краплею втіхи для бідолашного Точильника, який при цих словах ухопив місіс Браун за руку і зі сльозами на очах почав благати, щоб облишила нещасного хлопця й не псувала йому кар'єри. Обнявши Роба ще раз, місіс Браун дала на це згоду, та, вже рушивши вслід за дочкою, обернулась, підвела застережливо пальця і хрипким шепотом попросила грошей.
— Тільки шилінг, голубчику, або хоч шість пенсів, — мовила вона із хтивим, пожадливим виразом на обличчі. — В ім'я старої дружби, — я ж така бідна. А моя красунечка, — глипнула вона поверх плеча, — це моя доня, Робе, — вона мене ледь не голодом морить.
Та коли Точильник неохоче тицьнув їй гроші, доня її, підійшовши нечутно, вхопила її руку й видерла монету.
— Що це таке, мамо? — мовила вона. — Знов гроші! Завжди і вічно гроші! Чи ви забули, що я вам щойно казала? На! Забирай!
Бачачи, як гроші повертаються до власника, стара застогнала, але, більше ніяк не опротестовуючи цього повернення, пошкутильгала, пліч-о-пліч з дочкою, в провулок. Вражений та розгублений Роб, видивившись їм услід, бачив, як через кілька кроків вони спинилися й затіяли жваву розмову; бачив, як молодша кілька разів загрозливо вимахувала рукою (мабуть, на адресу того, про кого йшла мова), а місіс Браун їй недолуго вторувала, і всім серцем прагнув, аби предметом їхньої дискусії був не він.
Тішачись тим, що вони нарешті пішли, а також надією, що місіс Браун житиме не довічно, та й, мабуть, не так уже й довго, йому на клопіт, Точильник, що журився власним безпутством лиш настільки, наскільки воно спричинялося до ось таких прикрих оказій, повернув своєму стривоженому обличчю погідніший вираз, пригадавши собі, як ловко він збувся капітана Катла (спогад цей майже завжди піднімав йому настрій), і подався до контори "Домбі і Син" по нові розпорядження свого пана.
Пан той, глянувши на Роба з проникливістю, від якої серце хлопцеві скочило в п'яти, і він уже майже чекав нагінки за місіс Браун, передав йому звичайну папку з ранішньою поштою для містера Домбі та записку для місіс Домбі й відпустив його кивком голови, що наказував йому бути обачним і не гаяти часу. Ця таємнича настанова, повна, в уявленні Роба, зловісних застережень та погроз, вплинула на нього сильніше, ніж будь-які слова.
Залишившися сам у своєму кабінеті, містер Турбот взявся до праці і працював цілий день. Він прийняв чимало відвідувачів, переглянув низку документів, побував у різних місцях зібрань торгового люду і не вдавався в жодні абстрактні міркування, поки з усіма цьогоденними справами не було покінчено. Та щойно його стіл очистився нарешті від паперів, як він знову занурився в свою звичайну задуму.
Він стояв на своїм звичайнім місці, в своїй звичайній позі, втупивши очі в підлогу, коли до кабінету ввійшов його брат з кількома листами, що їх забрали були звідси протягом дня. Він мовчки поклав листи на стіл і тут же пішов до виходу, коли містер Турбот-управитель, що з першої ж миті не зводив з нього очей, наче саме про нього і думав увесь цей час, озвався:
— Так що тебе, Джоне, сюди привело?
Брат показав на листи й знову рушив до дверей.
— Мене дивує, — сказав управитель, — що ти приходиш і виходиш, навіть не запитавшись про здоров'я хазяїна.
— В конторі ще зранку казали, що містер Домбі почуває себе добре, — відповів той.
— Ти став такий м'якосердий за останні роки, — посміхаючись, мовив управитель, — що можу забожитися — якби йому щось поганого трапилося, ти б вельми журився.
— Мені й справді було б дуже жаль, Джеймсе.
— Йому було б жаль! — сказав брат, показуючи на нього рукою, немов у кабінеті був ще хтось, до кого він звертався. — Йому й справді було б дуже жаль! І хто це говорить! Остання шпиця в конторі; мотлох, який кинуто в куток, обличчям до стіни, наче негодящу картину, і залишено так на бозна-скільки років! Він — сама вдячність, і пошана, і відданість! І він ще хоче, щоб я йому повірив!
— Я зовсім не хочу, щоб ти мені вірив, — відповів той. — Я хочу лише, щоб ти ставився до мене так, як і до будь-кого з твоїх підлеглих. Ти спитав — я відповів.
— Та чи ти, лакизо, не маєш що йому закинути? — з незвичною для себе дражливістю сказав управитель. — Ні зневажливого поводження, ні зарозумілості, ні великопанських вибриків, ні визиску якого хоч! Таж, до біса! Чоловік ти чи ганчірка?
— Було б дивно, якби двоє людей — особливо начальник і підлеглий — прожили так багато років укупі й не мали б що закинути один одному, — він, в усякому разі, так і думав, — відказав Джон Турбот. — Та, поминувши тутешню мою історію…
— Тутешню його історію! — гукнув управитель. — Отож-бо й воно! Одне це дає йому змогу лавірувати, випасти зі списку! Ну?
— Поминувши те, що, як ти натякаєш, дає мені підставу (яку, на щастя для інших, маю тільки я) бути йому вдячним, то будь-хто в нашій конторі напевно сказав би чи відчував би те ж саме, коли не більше. Невже ти гадаєш, що тут хоч один знайдеться, хто, якби з хазяїном трапилась якась неприємність або нещастя, залишився б байдужим чи почував би щось інше, крім щирого жалю?
— Добра підстава бути йому вдячним, нічого не скажеш! — зі зневагою мовив брат. — А чи не думаєш ти, що тут тебе тримають як дешевий взірець, як зразковий приклад милосердності "Домбі і Сина", що служить во славу знаменитої фірми?
— Ні, — м'яко відповів той. — Думав і думаю, що мене тут тримають з більш благородних, некорисливих мотивів.
— Ти, по-моєму, збирався процитувати якусь заповідь Христову? — сказав управитель, по-тигрячому оскаливши зуби.
— Ні, Джеймсе, — відповів той. — Та, хоч братні зв'язки між нами вже давно обірвані й відкинуті…
— І хто їх обірвав, добродію? — перебив управитель.
— Я, переступом своїм. Я цього на карб тобі не ставлю.
Управитель повторив своїм безголосим ощиреним ротом: "О, цього ти мені на карб не ставиш!" — і дав знак, що слухає далі.
— Отож, хоч зв'язків цих уже немає, все ж я тебе дуже прошу — не бери мене без потреби на глум і не перекручуй того, що я говорю чи хочу сказати. А збирався я сказати лиш те, що неправильно було б думати, ніби ти, кого поперед усіх інших було вдостоєно просуванням по службі, довір'ям і відзнаками (вдостоєно, я знаю, від самого початку — за таланти твої і відданість), ти, що спілкуєшся з містером Домбі вільніше, ніж інші, — можна сказати, на рівних, що зазнав його ласки і щедрості,— хибно було б уважати, ніби ти — єдиний, хто вболіває за його добробут і добре ім'я. В цілій фірмі — від тебе почавши і до найскромнішого служника — нема такого, хто — як я щиро вірю — не поділяв би цього почуття.
— Брешеш, — сказав управитель, зчервонівши в раптовому гніві. — Ти лицемір, Джоне Турботе, і ти брешеш!
— Джеймсе! — вигукнув той і теж спалахнув. — Що це за образливі слова? Навіщо ганьбиш мене так, зовсім безпричинно?
— Кажу тобі, — відповів управитель, — що все твоє лицемірство і м'якосердість… все ваше тутешнє лицемірство і м'якосердість для мене не більше, як ось це, — він ляснув пальцями. — Я крізь них, мов крізь повітря, бачу! В цілій конторі, почавши від мене і до найскромнішого служника (на якого ти дуже зважаєш, і небезпідставно, бо тобі до нього недалеко), немає такого, хто не радів би в душі, якби хазяїн доскочив біди, хто б його не ненавидів потай, хто не бажав би йому швидше лиха, як добра, і не збунтувався проти нього, якби мав змогу і мужність.