Ні, ні, ні, ні! Краще вже страждати, стікати кров’ю, плакати, дряпати собі шкіру нігтями, корчитися ночами в нелюдських муках, терзати собі тіло й душу! Ось чому я вам усе розповів.
Запала тиша. Обидва поринули у тяжкі роздуми. Маріус сидів біля столу, підперши рукою голову. Жан Вальжан ходив по кімнаті. Раптом він зупинився і, втупившись невидющим поглядом у дзеркало, сказав:
— Зате я полегшив душу!
Потім знову обернувся до Маріуса:
— А зараз, добродію, уявіть-но собі таке: я нічого вам не сказав, я залишився паном Фошлеваном, я оселився з вами, я живу в своїй кімнаті, я щоранку виходжу в пантофлях снідати, увечері ми всі троє ходимо в театр, я проводжаю пані Понмерсі в Тюїльрі або у сквер на Королівській площі, ми весь час разом, ви вважаєте мене людиною свого кола. Одного чудового дня ми розмовляємо, ми сміємось, і раптом ви чуєте грізний голос, що вимовляє: "Жан Вальжан!" І з мороку тягнеться страшна рука, рука поліції, і зриває з мене маску!
Він замовк. Маріус, затремтівши від жаху, звівся на ноги.
— Ну, що ви на це скажете? — запитав Жан Вальжан.
Відповіддю була мовчанка Маріуса. Жан Вальжан вів далі:
— Як бачите, я мав слушність, коли вирішив відкритися вам. Будьте щасливі, підносьтесь на небеса, любіть одне одного янгольською любов’ю і задовольняйтеся цим. Що вам до бідолашного грішника, який розпанахує собі груди, щоб виконати свій обов’язок? Перед вами нещасна людина, добродію.
Маріус повільно підійшов до Жана Вальжана й подав йому руку. Але Вальжанова рука не піднялася назустріч. Маріусові довелося взяти її самому — вона була холодна, як лід.
— У мого діда чимало друзів, — сказав Маріус. — Я доб’юся для вас помилування.
— Пізно, — заперечив Жан Вальжан. — Мене вважають мертвим, і цього досить. Мерці не підвладні поліційному нагляду. Їм дозволяють мирно гнити в могилі. Смерть — це те саме помилування.
І, визволивши свою руку з Маріусової, він додав із виразом якоїсь непохитної гідності:
— Крім того, я потребую одного помилування — його може мені дати тільки моя совість.
Раптом Маріус здригнувся й прошепотів:
— Бідолашна Козетта! Коли вона довідається…
На ці слова Жан Вальжан затремтів. Утупивши в Маріуса розгублений погляд, він заговорив:
— Козетта! Ви, звичайно, все їй розкажете. Я про це й не подумав! Заклинаю, молю вас, добродію, дайте мені слово честі, що ви не скажете їй нічого. Ви самі все знаєте — хіба вам цього не досить? Я розповів би про себе цілому світові, мені байдуже. Але вона не повинна знати нічого. Подумати тільки — каторжник! Вона вжахнеться, коли довідається про це. О Боже мій, Боже!
Він важко опустився в крісло й затулив обличчя долонями. Плечі його здригалися. Він плакав мовчки — а це найстрашніший плач.
Сильні ридання душать людину, і Жан Вальжан відкинувся на спинку крісла, судомно хапаючи ротом повітря. Маріус побачив його залите слізьми обличчя й почув шепіт, такий тихий, ніби він долинав з безодні:
— О, якби вмерти!
— Заспокойтеся, — сказав Маріус. — Я збережу вашу таємницю.
Проте він майже не був зворушений. Надто важко за годину звикнутися з такою страшною несподіванкою, і Маріус, бачачи, як помалу каторжник затуляє перед його очима пана Фошлевана, й усвідомлюючи, що між ним і цією людиною вже розверзлася прірва, додав:
— Я не можу не сказати кілька слів з приводу грошей, що їх ви чесно й у такій недоторканості передали за призначенням. Це свідчить про вашу високу порядність. Буде справедливо, якщо ви дістанете за це винагороду. Назвіть суму, і її вам буде виплачено. Не бійтеся, що вона здасться високою.
— Дякую вам, добродію, — лагідно відповів Жан Вальжан.
На хвилину він замислився, а потім мовив:
— Майже все сказано. Лишається одне…
— Що саме?
Жан Вальжан завагався, а тоді ледь чутним голосом, майже не дихаючи, пробелькотів:
— Тепер, коли вам усе відомо, чи не вважаєте ви, добродію, ви — чоловік Козетти, що я більш не повинен бачити її?
— Я вважаю, так буде краще, — холодно відповів Маріус.
— Я більш не побачу її, — прошепотів Жан Вальжан і рушив до виходу.
Прочинивши двері, він хвилину стояв нерухомий, потім зачинив їх і обернувся до Маріуса.
Його бліде обличчя тепер прибрало мертвотного відтінку. В очах більше не було сліз, вони палали трагічним вогнем. Його голос прозвучав навдивовижу спокійно:
— Якщо ви дозволите, добродію, я провідуватиму Козетту. Запевняю вас, мені це необхідно. Якби для мене не було так важливо бачитися з Козеттою, я не став би ні в чому вам признаватись, я просто поїхав би. Але я хотів лишитися поблизу Козетти, я хотів зустрічатися з нею і тому мусив чесно вам усе розповісти. Ви мене розумієте, правда? Бачите, ось уже дев’ять років, як вона зі мною. Спершу ми жили в отій халабуді на бульварі, потім у монастирі, потім — неподалік Люксембурзького саду. Саме там ви й побачили її вперше. Пам’ятаєте її синій плюшевий капелюшок? Потім ми оселились у кварталі Інвалідів, де був сад за залізною огорожею. На вулиці Плюме. Я жив на задньому дворику, звідки мені було чути, як вона грає на фортепіано. Ось моє життя. Ми з нею ніколи не розлучалися. Це тривало дев’ять років і кілька місяців. Я був для неї батьком, а вона моїм дитям. Не знаю, чи ви зрозумієте, пане Понмерсі, але не бачити її більше, не говорити з нею було б для мене тяжко. Якщо ви не знайдете в тому нічого поганого, я іноді провідував би Козетту. Я не приходив би часто й не лишався б надовго. Ви розпорядіться, щоб мене приймали в кімнаті нижнього поверху. Добродію, я справді дуже хотів би вряди-годи бачитися з Козеттою. Так рідко — як ви захочете. Уявіть себе на моєму місці, у мене, крім неї, нікого більше нема. До того ж, якщо я зовсім не з’являтимуся, це здасться дивним. Я міг би приходити пізно ввечері, коли споночіє.
— Ви приходитимете щовечора, — мовив Маріус, — і Козетта чекатиме вас.
— Ви дуже ласкаві, добродію, — сказав Жан Вальжан.
Маріус уклонився Жанові Вальжану, щасливець провів нещасливого до дверей, і двоє чоловіків розлучилися.
2. Самовикриття не розвіює усіх сумнівів
Маріус був приголомшений.
Тепер йому стала зрозумілою відчуженість, яку він завжди почував до чоловіка, що його бачив поруч із Козеттою. У тому чоловікові було щось загадкове — й інстинкт не підвів Маріуса. Пан Фошлеван виявився каторжником Жаном Вальжаном.
Невже щастя Маріуса й Козетти приречене віднині на таке сусідство? Невже він пов’язав своє життя з каторжником?
Як то завжди буває в подібних випадках, Маріус почав міркувати, чи не слід йому дорікнути собі самому? Чи не було з його боку великою необачністю закохатись у Козетту, а потім і одружитися з нею, навіть не з’ясувавши, хто її родичі? Адже на вулиці Плюме він жодного разу не обмовився Козетті про дивну драму в халабуді Горбо і про непоясненну поведінку потерпілого, який уперто мовчав під час сутички, а потім утік. Та, зрештою, навіть якби він розповів Козетті про засідку в халабуді Горбо, навіть якби відкрив, що Жан Вальжан — каторжник, хіба він, Маріус, відступився б від Козетти? Хіба перестав би обожнювати її? Хіба відмовився б одружитися з нею? Ні. Значить, йому немає в чому дорікнути собі, немає про що шкодувати. Кохання зав’язало йому очі, щоб привести його — куди? Просто в рай.
Та віднині цей рай затьмарювало сусідство з пеклом.
Давня настороженість Маріуса щодо Фошлевана тепер, коли той перетворився на Жана Вальжана, змінилася відчуттям жаху.
Але до цього жаху домішувалося невиразне співчуття й подив.
Цей невиправний злочинець повернув віддані йому на збереження гроші. І які гроші! Шістсот тисяч франків! Лише він знав таємницю тих грошей, він міг привласнити їх собі, одначе все повернув.
Крім того, він сам розповів правду про себе. Ніщо не змушувало його. Він, каторжник, міг назавжди сховатися в порядній родині, проте утримався від такої спокуси. А чому? Бо цього вимагала від нього совість. Таке прагнення до справедливості не властиве людям пересічним. Пробудження совісті — ознака душевної величі.
Подумки оцінюючи вчинки Жана Вальжана, Маріус намагався створити собі про нього чітке уявлення, але його образ наче розпливався в тумані.
Чесно повернені гроші, правдиве зізнання — це, звичайно, добре. Наче просвіток у хмарах. Але далі хмари знову згущувалися.
Що ж, власне, відбулося в Жондретовому барлозі? Чому з появою поліції, замість звернутися до неї по допомогу, цей чоловік зник? Тепер Маріус знав відповідь. Бо Жан Вальжан утік із каторги й переховувався від поліції.
Друге запитання: чому Жан Вальжан прийшов на барикаду? Тепер перед схвильованою уявою Маріуса чітко постав цей спогад. Жан Вальжан був на барикаді, але він не брав участі в битві. Що ж його привело туди? На це запитання Маріусові відповів привид Жавера. Маріус тепер виразно пригадав, як з’явився в розпалі битви Жан Вальжан, ведучи з барикади зв’язаного Жавера, і потім за рогом вулички Мондетур пролунав пістолетний постріл. Між шпигом і каторжником, певне, існувала давня ненависть. Вони заважали один одному. Жан Вальжан прийшов на барикаду, щоб помститися. І з’явився він пізніше за інших, мабуть, довідавшись, що Жавер потрапив у полон. І Жан Вальжан убив Жавера.
І нарешті, третє запитання — воно терзало Маріуса, мов розпечені обценьки. Як могло статися, що життя Жана Вальжана довго було поєднане з життям Козетти? Яка темна гра провидіння звела докупи дитину й такого чоловіка? Яким чудом могла злитися доля невинного юного створіння з долею запеклого грішника? Хто міг прив’язати ягня до вовка і — явище навіть загадковіше — привернути вовка до ягняти? Адже вовк любив ягня, люте створіння обожнювало створіння слабке. Цілих дев’ять років страховище охороняло янгола. Хто він такий — цей Каїн із ніжним серцем? Цей розбійник, що оберігав і плекав невинність?
Не знаючи відповіді на це запитання, Маріус заспокоював свої сумніви тим, що шляхи Господні недовідомі. Бог сам обирає засоби, й Він не зобов’язаний звітувати перед людиною. Жан Вальжан справді виховав Козетту й до якоїсь міри був творцем її душі. Ну то й що? Робітник був потворний, але робота виявилася чудесною. Бог створив чарівну Козетту, а її вихователем настановив Жана Вальжана. Йому заманулося обрати собі дивного помічника. А що в цьому такого? Хіба гній не допомагає виростити троянду?
Маріус обожнював Козетту, він володів Козеттою.