Вона була тоді ось така завбільшки, вона пригортала до грудей велику ляльку, вона сховала подаровану золоту монету ось у цю кишеньку, вона сміялася, вони йшли, тримаючись за руки, і, крім нього, у неї не було нікого на світі.
І раптом його сива голова впала на ліжко, старе мужнє серце не витримало, він уткнувся обличчям у Козеттин одяг, і якби в ту мить хтось ішов сходами, він почув би невтішні глухі ридання.
Жан Вальжан знову опинився на роздоріжжі. Уже вкотре знемагав він у розпачливій боротьбі з власною совістю.
Перед ним виникло ще болісніше питання, ніж у випадку з Шанматьє.
Як поставитися йому до щастя Козетти й Маріуса? Він сам хотів для них того щастя, він сам його домігся. Він пронизав собі груди цим щастям і тепер міг би відчувати певне задоволення, як ото зброяр, що впізнав би своє тавро на кинджалі, витягши його ще димучим від крові з власних грудей.
Козетта мала Маріуса, Маріус володів Козеттою. Вони мали все, навіть багатство. І це було справою його рук.
Але що робити йому тепер? Чи має він право розпорядитися щастям Козетти й Маріуса, як своєю власністю? Звичайно, Козетта тепер належить іншому. Але чи збереже він, Жан Вальжан, за собою те, що міг би зберегти? Чи залишиться він і надалі батьком, якого бачать рідко, проте шанують? Чи осмілиться він поселитись у Козеттиному домі? Чи складе він мовчки своє минуле до ніг їхнього майбутнього? Чи сяде він, не скидаючи маски, біля їхнього світлого вогнища? Чи братиме він, усміхаючись, їхні невинні руки у свої руки приреченого? Чи грітиме він біля каміна у мирній вітальні Жільнорманів свої ноги, за якими тягнеться ганебна тінь кайданів? Чи має він право розділити щасливу долю Козетти й Маріуса?
У таких болісних роздумах Жан Вальжан дійшов до цілковитого виснаження.
Він усе продумав, усе обміркував і зважив на таємничих терезах світла й тіні.
Звалити тягар каторжника на плечі двох невинних дітей — чи самому мовчки провалитися в небуття? У першому випадку він принесе в жертву Козетту; у другому — самого себе.
Його гіркі роздуми тривали всю ніч.
До самого ранку лишався він в одній позі — зігнутий над ліжком, з розкинутими руками, схожий на розп’ятого, якого зняли з хреста й кинули долілиць. Дванадцять годин, дванадцять годин довгої зимової ночі пролежав він так, закоцюблий, наче розчавлений страшним тягарем долі. Він був нерухомий, мов труп, і тільки думка його то плазувала внизу змією, то злітала в небо, наче орел. Побачивши це застигле тіло, можна було прийняти його за мертвого; та вряди-годи він судомно здригався і, припавши губами до одежинок Козетти, цілував їх; тоді було видно, що він живий.
Хто це міг бачити? Хто? Адже Жан Вальжан лишався сам-один у кімнаті, й нікого поруч не було.
Той, хто дивиться крізь морок.
Книга шоста
Останній ковток із чаші страждань
1. Сьомий круг пекла і восьме небо
Ранок після весілля завжди тихий — люди шанують спокій щасливців. Привітання та візити починаються пізніше. Уже минув полудень, коли Баск, що прибирав у передпокої, почув легенький стук у двері. Відвідувач не дзвонив — у такий день це було доречно. Баск відчинив двері й побачив Фошлевана. Він провів його до вітальні, де ще панував цілковитий безлад після вчорашнього бенкету.
— Ви ж розумієте, — зауважив Баск, — ми сьогодні прокинулись пізно.
— Хазяїн уже встав? — запитав Жан Вальжан.
— Як ваша рука, добродію? — поцікавився Баск.
— Краще. Хазяїн уже встав?
— Який? Старий чи молодий?
— Пан Понмерсі.
— Пан барон? — перепитав Баск, набундючившись.
Титул барона має велику вагу в очах слуг, він наче підносить їх над рівнем загалу і їх самих. Мимохідь зауважимо, що Маріус, войовничий республіканець, — а він це довів на ділі, — став тепер бароном супроти своєї волі. Останнім часом саме старий Жільнорман наполягав на титулі, а Маріус волів би відмовитися від нього. Та полковник Понмерсі заповідав: "Мій син носитиме мій титул", — і Маріус скорився. До того ж Козетта, в якій почала пробуджуватися жінка, була в захваті від того, що стала баронесою.
— Пан барон? — повторив Баск. — Піду подивлюся.
— Тільки не кажіть йому, що це я. Повідомте просто, що хтось бажає переговорити з ним віч-на-віч, але імені не називайте.
— А! — здивовано мовив Баск і вийшов.
Минуло кілька хвилин. Жан Вальжан нерухомо стояв на тому самому місці, де його покинув Баск. Він був дуже блідий. Очі в нього глибоко запали після безсонної ночі, пом’ятий сюртук свідчив, що його не скидали на ніч. Жан Вальжан дивився собі під ноги — на відкинуту сонцем тінь віконної рами.
Біля дверей почулися кроки. Він підвів очі.
Увійшов Маріус — гордий, усміхнений, з високо піднесеною головою, з просвітленим поглядом.
— А, це ви, тату! — вигукнув він, побачивши Жана Вальжана. — Бо той йолоп Баск напустив на себе казна-який таємничий вигляд. Але ви прийшли рано. Ще тільки пів на першу. Козетта спить.
Слово "тату", звернене Маріусом до Фошлевана, означало найвище блаженство. Як ми пам’ятаємо, між ними завжди стіною стояла холодна стриманість. Та сьогодні Маріус був такий сп’янілий від щастя, що стіна обвалилася сама собою, і Фошлеван став для нього батьком, як і для Козетти.
— Я такий радий вас бачити! — провадив Маріус. — Як ваша рука? Краще, правда? Ми стільки про вас говорили! Козетта дуже вас любить! Не забудьте, що тут вам приготовлено кімнату. Ми й слухати більше не хочемо про вулицю Озброєної людини. Вона така темна й непривітна. Переселяйтеся до нас! І сьогодні ж! А то вам доведеться мати справу з Козеттою. Вона збирається командувати всіма нами, застерігаю вас. Ви вже бачили свою кімнату, вона поруч із нашою й виходить вікнами в сад. Козетта поставила біля ліжка велике старовинне крісло, обтягнуте утрехтським оксамитом. Щовесни в гайок акацій навпроти ваших вікон прилітає соловей. Ви його почуєте через два місяці. Його гніздечко буде ліворуч від вас, а наше — праворуч. Уночі співатиме соловей, а вдень щебетатиме Козетта. Ви дуже сподобалися моєму дідові. Ми житимемо всі разом. Ви вмієте ґрати у віст? Якщо вмієте, ви остаточно полоните мого діда. У дні моїх судових засідань ви гулятимете з Козеттою, як колись у Люксембурзькому саду, пам’ятаєте? Ми твердо постановили бути дуже щасливими. І ви, тату, теж будете щасливі нашим щастям. Ви, звичайно, поснідаєте з нами сьогодні?
— Добродію, я повинен вам повідомити дещо, — сказав Жан Вальжан. — Я колишній каторжник.
Слова, які злетіли з Вальжанових уст, були такі неймовірні, що Маріус нічого не зрозумів.
Блідий як смерть, Жан Вальжан вийняв руку з черезплічника, розмотав її й показав Маріусові великого пальця.
— З рукою у мене все гаразд, — сказав він. — Я вигадав цю рану, щоб не підписувати шлюбний контракт і не дати приводу оголосити його недійсним.
— Що це означає? — пробелькотів Маріус.
— Це означає, що я був на каторзі, — відповів Жан Вальжан.
— Ви мене приголомшили! — перелякано вигукнув Маріус.
— Пане Понмерсі, я відбув на каторзі дев’ятнадцять років. За крадіжку. Потім мене засудили на довічні примусові роботи. За повторну крадіжку. Нині я переховуюсь від поліції.
Нарешті Маріус почав усе розуміти. Зненацька здригнувся — страшна думка пронизала йому мозок. Він ніби заглянув у своє майбутнє, й воно видалося йому жахливим.
— Кажіть усе! — вигукнув він. — Ви — Козеттин батько!
Й охоплений невимовним жахом, Маріус відсахнувся. Жан Вальжан гордо випростався.
— Пане Понмерсі, я Козетті не батько. Я селянин із Фавероля й заробляв собі на життя підрізанням дерев. Мене звуть не Фошлеван, а Жан Вальжан. Я ніхто Козетті. Заспокойтеся.
Жан Вальжан похилив голову і провадив:
— Справді — хто я для Козетти? Випадковий перехожий. Десять років тому я не знав, що вона існує на світі. Я люблю її, це так. Як не любити дитя, що жило поруч тебе змалечку? Вона була сирітка. Без батька, без матері. Вона потребувала мене. Тому я й полюбив її. А сьогодні Козетта йде з мого життя. Вона стала пані Понмерсі. Козетта тільки виграла від такої переміни. А оті шістсот тисяч франків, — ви про них не запитуєте, але я передбачаю ваше запитання, — їх мені віддали на збереження. Як потрапили гроші до моїх рук? Хіба вам не однаково? Я повернув те, що мені було доручено зберегти. І я не виконав би свій обов’язок до кінця, якби не відкрив вам свого справжнього імені. Для мене дуже важливо, щоб ви знали, хто я такий.
І Жан Вальжан подивився Маріусові просто у вічі.
А Маріус був такий приголомшений, що став дорікати Жанові Вальжану за недоречну відвертість.
— Не розумію, навіщо ви це розповідаєте? — запитав він. — Хто вас силує? Ви могли б зберігати свою таємницю. Адже вас ніхто не виказує, не переслідує, не вистежує. Який вам сенс викривати себе?
— Який сенс? Гаразд, я відповім. Причина є, і досить таки дивна причина. Я вчинив так із чесності. Ви маєте слушність. Я йолоп. Чом би мені не утриматися від пояснень? Ви пропонуєте мені кімнату у вашому домі, пані Понмерсі любить мене, вашому дідові я припав до вподоби, ми житимемо всі разом, я гулятиму з Козеттою, ми сидітимемо за одним столом і біля одного каміна — яке це щастя! Ми житимемо однією родиною!
При цих словах обличчя Жана Вальжана набуло страшного виразу. Він схрестив руки, втупився в підлогу й вигукнув громовим голосом:
— Однією родиною! Ні! Я не належу до жодної людської родини, в тім числі й до вашої. У домах, де люди родичі одне одному, я зайвий. Я з тих знедолених, кого викинуто за борт. Чи були в мене батько й мати? Навряд. У той день, коли я видав заміж мою дівчинку, для мене все скінчилося. Я побачив, що вона щаслива, що в неї коханий чоловік, що є у них добрий дід, є оселя, сповнена радості, і я сказав собі: "Не смій туди входити". Я міг, звичайно, промовчати й лишитися для вас усіх паном Фошлеваном. Я й мовчав, поки це потрібно було для неї. А заради себе я брехати не можу. Ви запитуєте, що змушує мене говорити? Сута дрібничка — моя совість.
Жан Вальжан помовчав, через силу проковтнувши слину, ніби в ній був гіркий присмак, і провадив:
— Пане Понмерсі! Хоч це й суперечить тверезому глузду, але я — чесна людина. Падаючи у ваших очах, я підношусь у власних. Я каторжник, але я скоряюся своїй совісті. Якщо людина позначена тавром ганьби, вона не має права ділити ту ганьбу з іншими без їхнього відома, не має права тягти їх за собою в провалля, куди впала сама! Хоч Фошлеван і подарував мені своє прізвище, я не смію носити його! Обманом увійти в життя чесних людей, не дивитись їм у обличчя, вічно відводити погляд убік, почувати себе негідником!..