Ковальов переховувався в них кілька день, але небезпечно було тримати його далі, і він подався до родичів. Він жив у тій частині Донбасу, яка ще не була тоді визволена.
Іван Федорович Проценко з загоном увесь час посувався попереду відступаючих німців, воюючи з ними в їхньому безпосередньому тилу, поки Червона Армія не зайняла Ворошиловград. Тільки там Іван Федорович уперше зустрівся з дружиною, з Катею, після їхньої розлуки коло Городища.
За дорученням Івана Федоровича група партизанів на чолі з Корнієм Тихоновичем витягла з заваленого кар'єру біля станиці Митякинської знаменитий газик, який стояв собі цілісінький, повний бензину, навіть із запасним баком. Німці не знайшли його. Він був вічний, цей газик, як час, що його породив.
На цьому газику Іван Федорович і Катя поїхали в Краснодон, а дорогою завезли на часину до Марфи її чоловіка Гордія Корнієнка. І тут їм довелося почути оповідання Марфи про останні дні ворога в її селі.
За день до того, як село зайняли радянські війська, Марфа в супроводі старого, що віз колись рідню Кошового і що віддав Іванові Федоровичу свою одежину, пішла до приміщення сільради, де спинились чини німецької жандармерії та поліції, які втекли з-за Дінця. Багато жителів села товклось коло сільради, жадаючи почути ненароком, чи далеко, чи близько Червона Армія, і просто щоб мати втіху, бачивши, як тікають фашисти.
Поки вони тут стояли, Марфа та дід, примчав на санях ще якийсь поліцейський чин. Зіскочивши з саней біля самого діда й озирнувшись божевільними очима, він звернувся до діда з квапливим запитанням:
— Де пан начальник?
Дід примружився й сказав:
— Пап-то воно пан, а видать, товариші наздоганяють?.. Поліцейський чин вилаявся, але так поспішав, що навіть
діда не вдарив.
Німці, жуючи на ходу, вибігли з хати й хутко помчали геть на кількох санях, тільки сніг закурився за ними.
А другого дня до села ввійшла Червона Армія.
Іван Федорович і Катя прибули в Краснодон ушанувати пам'ять загиблих більшовиків та молодогвардійців.
У Йвана Федоровича тут були й інші справи: відроджувати трест Шраснодонвугілля", відбудовувати шахти. Крім того, він хотів зпати подробиці загибелі дорослих підпільників і молодогвардійців, дізнатися, що сталося з їхніми катами.
Стаценкові й Соліковському пощастило втекти з своїми хазяями, але слідчого Кулешова впізнали жителі, затримали й передали до рук радянського правосуддя. І від нього довідались про зізнання Стаховича, про те, яку роль у загибелі "Молодої гвардії" зіграли Вирікова та Лядська.
Над могилами загиблих більшовиків та молодогвардійців їхні товариші, які лишилися в живих, заприсяглись помсти-
тися за друзів. На могилах тоді поставлено тимчасові пам'ятники — прості дерев'яні обеліски. На тому 8 них, який споруджено над дорослими підпільниками, написано їхні імена на чолі з Пилипом Петровичем Лютиковим і Барако-вим, а на гранях обеліска "Молодої гвардії" написано імена всіх їх учасників-бійців, що полягли за Батьківщину. Ось вони, ці імена:
Олег Кошовий, Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Любов Шевцова, Анатолій Попов, Микола Сумський, Володимир Осьмухіп, Анатолій Орлов, Сергій Левашов, Степан Сафонов, Віктор Петров, Антоніна Єлисевнко, Віктор Лук'янчепко, Клавдія Ковальова, Майя Пегліванова, Олександра Бондарева, Василь Бондарев, Олександра Дубро-віна, Лідія Андросова, Антоніна Мащенко, Євген Мошков, Лілія Іваніхіна, Антоніна Іваніхіна, Борис Главан, Володимир Рагозін, Євген Шепелев, Ганна Сопова, Володимир Жданов, Василь Пиріжок, Семен Остапенко, Геннадій Лукашов, Ангеліна Самошина, Ніна Минаєва, Леонід Дадишев, Олександр Шищенко, Анатолій Ніколаєв, Дем'ян Фомін, Ніна Герасимова, Георгій Щербаков, Ніна Старцева, Надія Петля, Володимир Куликов, Євгенія Кийкова, Микола Жуков, Володимир Загоруйко, Юрій Віценовський, Михайло Григориев, Василь Борисов, Ніна Кезікова, Антоніна Дяченко, Микола Миронов, Василь Ткачов, Павло Палагута, Дмитро Огурцов, Віктор Суботін.
1943-45-51 рр.
Переклад: Олександр ІЛЬЧЕНКО