Молода гвардія

Олександр Фадєєв

Сторінка 123 з 124

На ту пору, коли Туркенич потрапив до Марфи, Катерина Павлівна давно вже була в Воро-шиловграді, і зв'язку з нею також не стало.

Сама зустріч Марфи й Туркепича змогла відбутись тільки через його винахідливість і сміливість. І то було щастя, що Марфа йому повірила,— повірила так, без документів, просто на слово: ніякої змоги перевірити Туркенича в неї не було. З удаваною байдужістю вона зустріла його спокійний, серйозний погляд; їй зразу впало в око стомлене худе обличчя з мужніми складками, вона потроху відзначала його військову виправку, скромну манеру триматись, і раптом так повірила, як можуть вірити лише жінки-слов'янки — зразу й без помилки. Правда, вона не зразу показала, що повірила йому, але тут сталося ще одне диво. Після того як вона потвердила, що вона справді-таки Марфа Корнієнко, Ваня згадав Гордія Корнієнка, про визволення якого з табору військовополонених він знав од свого тезка, від Вані Земнухова, та від учасників операції, і спитав, чи не родич він Марфі?

— Ну, нехай родич,— сказала Марфа з живим виразом, що зненацька промайнув у її чорних молодих очах.

— Це наші хлопці з "Молодої гвардії" визволили його...— і він розповів, як це сталось.

Марфа не раз чула це оповідання від чоловіка. І вся вдячність її жіночого, материнського серця, яку вона не могла висловити хлопцям, що визволили її Гордія, вилилась на Ваню Туркенича, вилилась не в словах, не в жестах: вона просто дала Вані адресу своєї рідні десь коло Городища.

— Там до фронту ближче, допоможуть вам через фронт перейти,— сказала вона.

Ваня кивнув. Через фронт він не прагнув, але йому потрібні були партизани, які діяли взаємно з нашими частинами і, звісно, він міг найпевніше знайти їх там, кудп його виряджала Марфа.

Вони розмовляли не в селі а в степу за могилою. Вже починало сутеніти.

Марфа сказала, що пришле чоловіка, який проведе його через Донець цієї ж ночі, й пішла собі. Із скромності та ч гордості він не попросив її принести йому попоїсти. Але пе така була Марфа, щоб забути про це. Маленький дід,— той самий, що з ним Іван Федорович обмінявся колись одежиною,— приніс Вані сухарів у шапці та шматок сала. Балакучий дід зловісним шепотом пояснив Вані, що не поведе його через Донець, бо нема такого чоловіка, який зважився б зараз не те що провести партизана, а й самому перейти річку. Але він, дід, покаже йому шлях, де найлегше й найближче можна перейти Донець.

І Туркенич перейшов Донець. Через кілька діб він добувся до глухого села Чугинки, кілометрів за тридцять па південь од Городища. Він ішов тепер по місцевості, де часто траплялись ворожі укріплення, де пересувались крупні німецькі частини. Від тутешніх жителів Ваня дізнався, що в Чугинці міститься невеликий поліцейський пункт і що через село часто проходять загони то німецькі, то румунські. Ваня дізнався також, що Чугинка — найближчий населений пункт від зайнятого нашими села Волошино на річці Камишній, неподалік од її впадіння в ріку Деркул. І він вирішив будь-що-будь пробратися в Чугипку: в тутешніх жителів могли бути зв'язки з нашими військами.

Тут йому не пощастило: коло самого села схопила його поліція. Його привели до приміщення "сільської управи", де йшла пиятика — її не можна описати через гидоту людського падіння,— пиятика росіян, поліцейських чинів на німецькій службі.

Туркенича роздягли аж до білизни, зв'язали руки й ноги й укинули в підвал з наскрізь промерзлими стінами. Ваня був такий виснажений походом, всіма переживаннями й цим останнім потрясінням, що попри страшенний холод, що кидав його в дрож, заснув на смердючій підстилці, знайденій у кутку після того, як він виповзав по долівці все це гидке приміщення.

Прокинувся він од вихлопних звуків машини, які спросоння здались йому пострілами. Тут же він почув, як ревуть кілька важких машин, що загальмували на вулиці за стіною. Підлога застугоніла над головою його. Трохи перегодом двері до підвального приміщення відчинилися, і в світлі зимового ранку Ваня побачив у темних ватянках радянських автоматників, що входили в підвал. Сержант, що був попереду, навів на Ваню електричний ліхтарик.

Туркенича визволила наша розвідка, що вскочила в село на трьох трофейних німецьких бронемашинах. Крім поліцаїв, яких уже пов'язали, в селі містилася ще рота німецьких солдатів, що налічувала всього линіе сім бійців разом з офіцером та кухарем. Коли з'явились німецькі бронемашини, кухар,— він щойно взявся готувати страви,— не виявив занепокоєння, а навіть про всяк випадок виструнчився: в машинах могло прибути начальство. А за кілька хвилин, уже ставши полоненим, він залюбки показував, де спить командир роти. Ведучи за собою радянських автоматників, він став навшпиньки у величезних ерзац-валянках із соломи, хитро підморгував, прикладав палець до губ і сичав: "Тс-сс!.."

Старший лейтенант, командир розвідки, яка через нестачу пального вже мала повертатись до своєї частини, запропонував Туркеничу їхати разом з ними. Але Ваня відмовився. Розмова ця відбулася вже тоді, коли бронемашини були оточені місцевими жителями, які вітали червоноармійців, а тепер благали їх не кидати село. І тут виявилось, що є чоловік, котрий їх не покине... Люди? Ось вони! Він знайде і ще стільки людей, скільки потрібно буде! Зброя? Давайте йому для початку зброю полоненої німецької роти, решту він здобуде сам. І не відмовте зв'язати його з нашими частинами на Камишній...

Так було покладено початок партизанського загону Івана Крапивіна, що прогримів на всю область. Уже через тиждень загін налічував понад сорок бійців і мав усю сучасну зброю, крім гармат. Загін базувався на колишній молочнотоварній фермі в селі Олександрові, а обороняв район кількох сіл у безпосередньому тилу німецького фронту. І до самого приходу наших військ німці не могли вибити партизанів Івана Крапивіна з цього району.

Але так і не пощастило Вані визволити "Молоду гвардію". Фронт стабілізувався на цій ділянці до двадцятих чисел січня. Сіверський Донець на чималому протязі форсували радянські війська тільки в лютому, причому спочатку форсували Донець частини, які діяли далеко вище по річці — в районі Красного Лиману, Ізюма, Балаклеї.

Ваня не знав про трагічну долю більшості своїх друзів по "Молодій гвардії". Але що далі зволікався час походу на Краснодон, то більше мучилась і страждала душа його. І тим вищими, чистішими, благороднішими виростали в очах його юнаки і дівчата, з якими він звершив стільки славних діл, яким він оддав кращу частку свого серця.

Якось дівчата, доярки молочнотоварної ферми, завагались, виконуючи один його наказ, і одверто признались, що бояться німецьких фашистів. Крапивін, він же Ваня Туркенич, замість того, щоб на дівчат розгніватись, гірко сказав:

— Ех ви, дівчата! Хіба такі наші дівчата?..

І, забувши про все, він став розповідати дівчатам про Улю Громову, про Любу Шевцову та їхніх подруг. Дівчата завмерли, присоромлені й разом приворожені неспогаданим щасливим блиском його очей. Раптом Ваня затнувся, змахнув обома руками й пішов, не договоривши.

Тільки в лютому Туркенич із своїм загоном влився до регулярної частини Червоної Армії,— в лавах цієї частини, що з боями форсувала Сіверський Донець, він підійшов до Краснодона.

Жителі Краснодона тим часом зазнали всіх лих, яких завдавала, тікаючи, німецька армія. Частини СС, відступаючи, грабували та зганяли жителів з їхніх місць, висаджували в повітря в місті та й по всьому району шахти, підприємства, всі великі будинки.

Люба Шевцова не дожила тижня до того, як Червона Армія ввійшла в Краснодон і у Ворошиловград. П'ятнадцятого лютого радянські танки прорвалися в Краснодон, і з ними разом до міста повернулась Радянська влада.

Протягом багатьох і довгих днів, при величезному напливі народу, шахтарі витягали з шурфа шахти № 5 тіла загиблих більшовиків та молодогвардійців. І протягом усіх цих днів не відходили матері й дружини загиблих від стовбура шахти, приймаючи на руки спотворені тіла своїх дітей та чоловіків.

Олена Миколаївна пішла в Ровеньки ще в ті дні, коли Олег був живий. Але не змогла нічого зробити для сина, і він не знав, що мати поблизу від нього.

Тепер при матері Олега та при всій його рідні жителі міста Ровеньки витягли з ям тіла Олега та Люби Шев-цової.

Трудно було впізнати в маленькій літній жінці, з темними запалими щоками, з очима, що виявляли те глибоке страждання, яке найдужче вражає цільні натури,— трудно було впізнати в ній колишню Олену Миколаївну Кошову. Але те, що вона всі ці місяці була помічницею сина, а особливо загибель його, яка прирекла її на ці страждання, розкрила в ній такі душевні сили, які підняли її над особистим горем. Немов спала завіса буднів, яка приховувала від неї великий світ людського боріння, зусиль і пристрастей. Вона ввійшла в цей світ слідом за сином, і перед нею відкрилась велика дорога громадського служіння.

В ці дні розкрились подробиці ще одного злочину німців: розрили в парку могилу шахтарів. Коли їх почали відкопувати, вони так і стояли в землі: спочатку відкривались голови, потім плечі, тулуби, руки. Серед них виявлено тіло Валька, Шульги, Петрова та жінки 8 дитиною на руках.

І молодогвардійців, і дорослих, витягнених із шурфа шахти № 5, поховали в двох братських могилах у парку.

В похороні брали участь усі члени краснодонської підпільної організації більшовиків та члени "Молодої гвардії", що залишилися в живих: Іван Туркенич, Валя Борц, Жора Арутюнянц, Оля та Ніна Іванцови, Радик Юркін та інші.

Туркенич дістав відпустку з частини, яка вже виступила з Краснодона на річку Міус,— щоб попрощатися з загиблими друзями.

Валя Борц від Каменська добулась додому, і Марія Андріївна вирядила її до близьких людей у Ворошиловград, де Валя й зустріла Червону Армію.

Не було серед живих Сергія Левашова,— коли він переходив лінію фронту, його вбили.

Загинув і Стьопа Сафонов. Він перебував у тім районі міста Каменська, який зайняла Червона Армія в першу ніч штурму, в складі одного з підрозділів брав участь у боях за місто, і його вбили.

Анатолія Ковальова переховав робітник на висілках. Дуже тіло Ковальова було таке посічене, що являло собою суцільну рану. Перев'язати його змоги не було, його просто обмили теплою водою й угорнули в простирало.

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(