Вітю Петрова з виколотими очима вели попід руки Рагозін та Женя Шепелев. Володі Осьмухіну відрубали праву руку, але він ішов сам. Ваню Земнухова винесли Толя Орлов та Вітя Лук'янченко. За ними, хитаючись, як билинка, йшов Серьожка Тюленін.
їх посадовили в різні вантажні машини — дівчат і юнаків.
Солдати, піднявши бічні відкидні стінки грузовиків, залізли через борти в переповнені машини. Унтер Фенбонг зайняв місце поряд з водієм на передній. Машини рушили, їх везли дорогою через пустир, повз будинки дитячої лікарні та школи імені Ворошилова. Передньою йшла машипа з дівчатами. Уля, Саша Бондарева й Ліля заспівали:
Замучений тяжко в неволі, Ти славною смертю поліг...
Дівчата приєднались до них. Заспівали й хлопці па задній машині. Спів їхній далеко линув у морозному непорушному повітрі.
Грузовики, поминувши зліва останній будинок, виїхали на дорогу, що веде до шахти № 5.
Серьожка, притиснутий до задньої стінки машини, жадібно вбирав ніздрями зимне повітря... Ось машини поминули поворот на висілки, скоро мають переїхати через балку. Ні, Серьожка знав, що він не в силі це зробити. Але поперед нього, стоячи на колінах, їхав Ковальов із зв'язаними за спиною руками. Він був іще сильний, недаром йому зв'язали руки. Серьожка штовхнув його головою. Ковальов обернувся.
— Только... Зараз балка...— прошепотів Серьожка й кивнув головою вбік.
Ковальов, скосивши оком назад, поворушив зв'язаними руками. Серьожка припав зубами до вузла, що зв'язував руки Ковальова. Серьожка був такий кволий, що кілька разів відкидався до стінки машини з потом на лобі. Але він боровся так, як боровся б за свою свободу. І от вузол був розв'язаний. Ковальов, як і доти, тримаючи руки за спиною, поворушив ними.
Підніметься месник до бою, Він буде сильніший від нас...—
співали дівчата й юнаки.
Машини з'їхали в балку, і передня вже виходила на узвіз. Друга, пирхаючи та буксуючи, теж почала виїздити. Ковальов, ставши ногою на задню стінку, зіскочив і побіг по балці, зорюючи сніг.
Пройшла перша мить розгубленості, а машина в цей час виповзла з балки, і Ковальова не стало видно. Солдати, не зважуючись вистрибнути, щоб не порозбігались інші арештовані, почали навмання стріляти з машини. Почувши постріли, Фенбонг зупинив машину й вистрибнув. Грузовики стали. Фенбонг люто лаявся баб'ячим голосом.
— Утік!.. Утік!..— з невимовною силою торжества кричав Серьожка тонким голосом і лаявся найстрашнішими словами, які тільки знав. Але ці лайки звучали зараз в устах Серьожки, як святе закляття.
Ось уже видно було копер шахти № 5, який косо звалився набік після вибуху.
Юнаки й дівчата заспівали "Інтернаціонал".
їх усіх скинули в промерзле приміщення лазні при шахті й трохи продержали тут: дожидаючи, поки приїдуть Брюкнер, Балдер і Стаценко. Жандарми заходилися тих роздягати, в кого були добра одежа і взуття.
Молодогвардійці дістали змогу попрощатись одне з одним. І Клава Ковальова змогла сісти поруч із Банею і покласти йому руку на лоб і вже не розлучатися з ним.
їх виводили невеликими партіями й скидали в шурф по одному. І кожен, хто міг, устигав сказати ті кілька слів, які він хотів лишити світові.
Побоюючись, що не всі загинуть у цьому шурфі, куди водночас скинули кілька десятків тіл, німці спустили па них дві вагонетки. Але стогін із шахти чути було ще протягом кількох діб.
Вони стояли перед фельдкомендантом Клером, зв'язані за кисті рук, Пилип Петрович Лютиков та Олег Кошовий. Увесь час, поки їх тримали в Ровеньках, вони не знали, що сидять в одній тюрмі. Але цього ранку їх звели й зв'язали разом і повели на очну ставку, сподіваючись примусити їх вказати слід усього підпілля — не тільки в районі, а й по всій області.
Навіщо вони їх зв'язали? Вони боялися їх незв'язаних. Вороги хотіли також показати, що їм відомо, яку роль грали ці двоє в організації.
Сиве волосся на голові Пилипа Петровича злиплося від засохлої крові, подерта одежа прилипла до ран на його великому тілі, і кожен рух завдавав йому страшного болю, але він нічим не виявляв цього. Тяжкі муки й голод підсушили тіло Пилипа Петровича, і на його обличчі гостріш позначились ті ознаки сили, які робили його лице таким помітним замолоду й свідчили про його велику душевну міць. Вираз очей у нього був спокійний та суворий, як завжди.
Олег стояв, безсило звісивши праву перебиту руку; його обличчя майже не змінилось, тільки скроні в нього стали зовсім сиві. Великі очі з-під темних золотавих вій дивились так ясно, ясніше, як завжди.
Так стояли вони перед фельдкомендантом Клером, народні ватажки — старий і молодий.
І Клер, закоснілий в убивствах, бо нічого іншого він не вмів робити, піддав їх новим страшним випробуванням, але можна сказати, що вони вже нічого не відчували: дух їхній ширяв безмежно високо, як тільки може ширяти великий творчий дух людини.
Потім їх розлучили, і Пилипа Петровича знов одвезли до краснодонської тюрми. У справі Центральних майстерень ще й досі не скінчили слідства.
Проте товариші в підпіллі так і не змогли подати поміч ув'язненим, не тільки через те, що тюрму охороняли пильно, а й через те, що тепер усе місто було вщерть повне відступом ворожих військ.
Пилипа Петровича Лютикова, Миколу Баракова та його товаришів спіткала та ж доля, що й молодогвардійців: їх скинули в шурф шахти № 5.
Олега Кошового розстріляли в Ровеньках тридцять першого січня вдень, і його тіло разом з тілами інших людей, розстріляних того дня, закопали в спільній ямі.
А Любу Шевцову мучили ще до сьомого лютого, все намагаючись здобути в неї шифр і радіопередавач. Перед розстрілом їй пощастило переслати на волю записку матері:
"Прощай, мамо, твоя дочка Люба йде в сиру землю".
Коли Любу вивели на розстріл, вона заспівала одну з своїх улюблених пісень:
На широких московських просторах...
Ротенфюрер СС, який вів її на розстріл, хотів поставити її на коліна і вистрілити в потилицю, та Любка не стала на коліна й прийняла кулю в обличчя.
Розділ шістдесят п'ятий
Пилип Петрович, передаючи через Поліну Георгіївну адресу, з якої, він гадав, скористаються Олег та Ваня Туркенич, додержуючи обережності, не велів казати їм, що це за адреса. Пилип Петрович знав, що Марфа Корнієнко, до якої він їх надсилав, сповістить про їхній прихід Проценка або його дружину. А там уже зуміють використати керівників "Молодої гвардії".
Те, що Пилип Петрович зважився передати цю найпо-таємнішу адресу Олегові й Туркеничу, само собою говорило, як він довіряв їм, цінив їх і як тривожився за їхню долю.
Але хоч Поліна Георгіївна й не пояснила Олегові, куди Лютиков посилає його й Туркенича, Ваня зразу здогадався, що це шлях до партизанів.
Поміж усіма учасниками "Молодої гвардії" тільки він і Мошков були вже сформованими, дорослими людьми. Ваня Туркенич, як і його товариші, важко переживав арешт друзів своїх. Усі сили його душі були зосереджені на тому, як їх виручити. Але, на відміну од товаришів, Туркенич бачив події в їх реальному світлі. І думка про допомогу друзям мала в нього характер цілком практичний.
Найближчий шлях до визволення друзів — це був шлях у партизани. Туркенич знав, що радянські війська вже вступили на територію Ворошиловградської області й ідуть уперед, а в Краснодоні готується збройний виступ. Він не мав сумніву, що йому, людині з воєнним досвідом, дадуть загін або принаймні дадуть змогу сформувати загін. І Туркенич без вагань скористався з адреси, переданої Олегом.
Він припускав, що прізвище його може бути відоме вже в усіх жандармських управліннях та поліцейських пунктах, і не зважився взяти з собою документи, що підтверджували його особу. Документів на чуже ім'я він не мав, роздобувати їх ніколи було. Ваня рушив у путь, на північ, без усяких документів. На кисті його лівої руки з дитинства була витатуйована початкова літера його ймення. Тому він лишив собі ім'я своє, а прізвище вигадав — Крапивін.
Становище його було важке. І виправкою своєю, і просто за віком він аж ніяк не належав до категорії людей, котрі можуть тинятися з місця на місце без документів і без діла в німецькому тилу, та ще й так близько до фронту. Пояснення, які він міг би дати, потрапивши до рук гестапо чи поліції,— скажімо, втік од червоних з Ольхового Рога Ростовської області, коли їхні танки вдерлись на хутір, навіть документів не встиг захопити,— ці пояснення в кращому разі могли зберегти йому життя. Але вони, ці пояснення, неминуче прирікали його на тилові роботи в німецьких військах або на вигнання до Німеччини.
Ваня йшов удень і вночі, обминаючи населені пункти, де, на його думку, можна було наскочити на поліцаїв, ішов то дорогами, то степом, вибираючи глухіші місця. Якщо відчував, що його занадто видно звідусіль, він удепь відлежувався, а вночі йшов. Він дуже мерз у чоботях, особливо коли не міг іти, і майже нічого не їв. Душевні муки загартували його дух. Фізично він був такий витривалий, як тільки може бути російський робітник, та ще молодий, та ще й пройшовши школу Вітчизняної війни.
Так він добувся до Марфи Корнієнко.
У селі, де вона жила, навіть у її хаті, по всіх сусідніх хуторах — Давидів, Макарів Яр та інших — стояли ворожі війська. На правому боці Сіверського Дінця, як і на лівому, будували міцні оборонні укріплення. Цей рубіж німецької оборони так одділив північну частину Ворошиловградської області од південпої, що зв'язок між Марфою та Йваном Федоровичем став майже неможливий. А коли б він і став можливий, цей зв'язок, у ньому не було тепер потреби. Загони північних районів області вступили в безпосередню взаємодію з частинами Червоної Армії і воювали за вказівками командування цих частин, а не за вказівками Йван Федоровича. Загони південних районів, до яких фронт наблизився тільки в половині лютого, діяли тепер залежно від обставин. Проценко, відділений од них десятками та сотнями кілометрів, не міг брати до уваги ці обставини й не міг керувати загонами.
Біловодський загін, що в пьому перебував тепер Іван Федорович, покинув свою базу в селі Городище, де стояли німці, і вже не мав постійної бази, а діяв у тилу німецьких військ за вказівками радянського командування. Марфа не мала зв'язку ні з Іваном Федоровичем, ні з своїм чоловіком. Вона втратила зв'язок і з Корнієм Тихоновичем, і взагалі з будь-ким із Митякинського загону, який теж покинув свою базу: в районі Митякинської стояли німецькі війська, що будували там укріплення.